Анотація до роботи:

Равлюк С.І. Аксіологічна лексика і фразеологія художньо-публіцистичних виступів 90-х років ХХ століття. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Київ, 2003.

Дисертацію присвячено дослідженню аксіологічної лексики і фразеології на матеріалі художньо-публіцистичних виступів 90-х років ХХ століття.

У роботі з’ясовано основні ознаки художньо-публіцистичного підстилю публіцистичного стилю української мови, досліджено специфіку семантичної структури та функціонування в художній публіцистиці іменникових та дієслівних засобів реалізації категорії оцінки. Оцінне значення розглядається як компонент лексичного значення слова. Виявлено типові для сучасних українських художньо-публіцистичних виступів групи номінативних одиниць, що є базовими для процесу аксіологічної номінації, проаналізовано мотиваційні основи аксіологічних переосмислень лексичних одиниць у виділених асоціативно-тематичних полях. Здійснено класифікацію та охарактеризовано семантичні і функціональні особливості оцінних фразеологізмів. Визначено індивідуально-авторські особливості вживання аксіологічної лексики і фразеології. Встановлено роль аксіологічної лексики і фразеології у формуванні оцінних ідеологем художньо-публіцистичних виступів сучасних українських письменників.

1. Художню публіцистику вирізняють серед інших публіцистичних підстилів такі чинники: комунікативна сфера суспільної діяльності, в якій активно функціонує цей підстиль, орієнтація повідомлення на чітко визначеного слухача (читача), авторська цільова настанова, обставини та умови спілкування, односторонність художньо-публіцистичного мовлення, власні жанрові різновиди та специфічне використання мовних засобів різних рівнів у межах художньо-публіцистичного підстилю та його жанрів.

2. Художньо-публіцистичні жанри є імперативними і поділяються на усні (парламентський, передвиборчий, партійний, привітальний та пам’ятний виступи) та писемні (нарис, фейлетон, памфлет). Усні жанри художньої публіцистики характеризуються синтезом інформативного компонента, експресивної оцінки повідомлюваного та вербального, візуального і акустичного складників публічної мови. Основними ознаками художньо-публіцистичних виступів є відповідність нормам літературної мови (писемним та орфоепічним), тематична визначеність, організованість і зв’язність, доцільність форми викладу матеріалу, орієнтованість на певну аудиторію, діалогічність художньо-публіцистичного монологу, розгорнутість повідомлення, спрямованість на повідомлення інформації та її оцінку, виявлення індивідуальності мислення та культури мовлення автора. Писемні жанри художньої публіцистики – нарис, фейлетон і памфлет – відзначаються поєднанням логіко-рацонального і емоційно-образного способів відображення дійсності, спрямовані на відтворення реальних соціально-політичних подій за допомогою сатиричних і публіцистичних виражально-зображальних засобів. Мова нарису, фейлетону та памфлету емоційна, пристрасна, оцінна, найчастіше має сатиричне забарвлення фактів та явищ життя.

3. Для тексту публічного виступу характерні категорії інформативності, зв’язності, цілісності (інваріантні категорії) та категорії модальності, прагматичної спрямованості, оцінки. Художньо-публіцистичне мовлення відзначається своєрідністю аргументації і переконання, що реалізується з допомогою понятійно-логічних і образно-прагматичних засобів, способів і прийомів вираження оцінок та думок письменника-публіциста. Оцінність художньо-публіцистичного дискурсу зумовлює домінування позитивно чи негативнооцінної інформації, а відповідно і спеціальних лексичних та фразеологічних засобів реалізації категорії оцінки, які сприяють здійсненню перлокутивного акту та забезпечують прагматичний ефект художньо-публіцистичного мовлення.

4. Оцінка виражає рівень цінності об’єкта оцінки для мовця, характеризує предмет чи явище за ознакою відповідності/невідповідності вимогам, інтересам, уподобанням, загальноприйнятим у конкретному соціумі, усталеним у національній та культурній свідомості його представників або притаманним окремому суб’єкту мовлення. Аксіологічний компонент не виступає постійним для певної мовної одиниці. Він проявляється на певному історичному етапі розвитку мови і на кожному етапі, залежно від контекстуальної реалізації значення слова зазнає змін відповідно до рівня матеріальної та духовної культури суспільства. Оцінну структуру визначають експліцитні компоненти: суб’єкт оцінки (мовець), власне оцінка (оцінний предикат), об’єкт оцінки (об’єкт дійсності), предмет оцінки (співбесідник), оцінна шкала (предметна шкала з позитивним та негативним полюсами і зоною нейтральної оцінки), стереотип (усталений еталон або зразок норми). Можливість варіювання полюсу оцінки залежно від контекстуальних умов та його закріплення у мовній системі визначається аксіологічними намірами мовця і апробацією такого оцінного слововживання в мовному колективі.

5. Концептуальний простір аксіологічного членування дійсності визначає різноманітність типів аксіологічного значення, критеріями виділення яких є характер підстав оцінки, характер критерію оцінної кваліфікації, яку здійснює об’єкт, типи оцінюваних понять (конкретні і абстрактні поняття). Аксіологічно марковані лексеми є відтворенням взаємодії різних світів, сфер об’єктивної дійсності, що оцінюються відповідно до морально-етичних постулатів і існують у свідомості окремого індивіда як певні концептуальні світи. Пізнання об’єкта дійсності відбувається як когнітивна обробка ціннісної інформації, яку суб’єкт отримує при сприйнятті об’єкта в цілому або його окремих рис. Сутність лексичного значення слова полягає в тому, що воно є концептуалізованою інформацією, яка реалізується за допомогою лексичних засобів.

6. Оцінні іменники поєднують в своїй семантиці назву об’єкта оцінки, мотивуючу ознаку та вираження суб’єктивного ставлення мовця до об’єкта оцінки і дають оцінну характеристику особі (за її політичною діяльністю, соціальним становищем чи походженням, поведінковими характеристиками, здібностями, професією, національністю та територіальною належністю) чи суспільству (за характером суспільних взаємин людей і державних угруповань та суспільних процесів). Метафорична аксіологічна номінація полягає у повторному найменуванні, при якому виникає нове значення чи відтінок значення, що є аксіологічним означенням об’єкта номінації та вираженням емоційно-оцінного ставлення суб’єкта. У процесах такої номінації в сучасній українській художній публіцистиці були використані лексеми з різних концептосфер: “людина”, “тварини”, “рослини”, “міфічні божества та істоти”, “власні назви”, “географічні та астрономічні поняття”, “нежива природа”. Головним чинником, який зумовлює наслідки такої інтерпретації, закріплені у вторинній картині світу, є дія механізму вторинних відчуттів з його стереотипністю, антропоцентризмом, оцінністю, аналогіями, відбитими через життєдіяльність людини. З допомогою метафоричної аксіологічної номінації моделюються певні соціальні типи та еталони поведінки людини, оцінюється (позитивно або негативно) як зовнішність людини, та і її внутрішні якості. При цьому негативні лексеми переважають над позитивними, що пов’язано з тенденцією мови фіксувати відхилення від норми в негативний бік, а позитивно марковані лексеми виступають нормативними.

7. Аксіологічні лексеми, представлені дієсловами, виражають оцінку інгерентно (експліцитно через постійний оцінний компонент у семантиці) та адгерентно (в конкретному контекстному слововживанні). Дієслівні метафори-прагмеми в текстах художньо-публіцистичних виступів виконують роль елементарних одиниць словесної образності, забезпечуючи прагматичний ефект повідомлення.

8. В основі оцінного (мейоративного чи пейоративного) значення фразеологізмів знаходяться конкретні концепти дійсності, які оцінюються з погляду їх корисності чи шкідливості для людини. Така оцінка є невід’ємним компонентом семантики фразеологізмів, оскільки вони призначені відображати оцінне ставлення людини до реальної дійсності.

9. Дослідження особливостей індивідуально-авторського вживання аксіологічної лексики та фразеології поглиблює розуміння природи мови, показує її лексичний та фразеологічний шари як динамічні системи. Аксіологічна лексика є обов’язковою складовою індивідуальної мовної практики сучасних українських письменників-публіцистів. Специфіка її використання у художньо-публіцистичних виступах 90-х років ХХ століття полягає у спрямованості мовлення на точне, логічне і впливове вираження думки, яке здійснюється шляхом оцінної модифікаційної деривації лексем. Словотвірний аспект реалізації категорії оцінки полягає у створенні аксіологічно маркованих лексем відповідно до індивідуально-авторського мислення, світосприйняття, а також залежно від специфіки національно-культурної системи певного суспільства. При словотворенні аксіологічних одиниць центральне місце посідають такі способи творення слів, як афіксація та композиція. У системі оцінних іменників переважає суфіксація. Серед композитів домінують індивідуально-авторські дієслова-оцінки. Досліджуючи параметри індивідуально-авторського вживання аксіологічної дієслівної лексики, було помічено певні закономірності: 1) активне вживання дієслівної лексики в переносному значенні, 2) тенденція до розширення багатозначності дієслів у індивідуально-авторському контексті, 3) інтенсифікація ступеня аксіологічної оцінки, закріпленої у семантиці дієслова, шляхом метафоричного та оказіонального слововживання лексем. Визначальним чинником для індивідуально-авторського використання неолексем є їх оцінність та експресивність. У художній публіцистиці 90-х років ХХ ст. вони набувають конотації інтимності або зневаги, осуду, завдяки чому створюються колорити ліризму, урочистості, гумору, іронії та сарказму. Авторське вживання аксіологічної фразеології полягає у розширенні компонентного складу фразеологізму, лексичних видозмінах у фразеологічній одиниці, контамінації стійкої сполуки. Дослідження трансформованих фразеологічних одиниць свідчить, що фразеологія є важливою складовою частиною виражально-зображальної системи усних художньо-публіцистичних жанрів, а оказіональна модифікація є особливим індивідуально-авторським стилістичним прийомом.

Публікації автора:

1. Равлюк С.І. Художньо-публіцистичний підстиль та його ознаки // Наука і сучасність: Збірник наукових праць НПУ імені М.П.Драгоманова. – К.: Логос, 2001. – Т.XXVI. – С. 249-255.

2. Равлюк С.І. Особливості художньо-публіцистичного тексту у публічних виступах // Система і структура східнослов’янських мов: До 200-річчя з дня народження В.І.Даля: Збірник наукових праць / НПУ імені М.П.Драгоманова. – К.: Т-во “Знання” України, 2001. – С. 269-274.

3. Равлюк С.І. Основні ознаки та мовно-структурна організація публічного виступу // Українська мова і література в школі. – 2002. - № 6. – С. 11 – 14.

4. Равлюк С.І. Оцінні іменники у лексиці художньо-публіцистичних виступів // Система і структура східнослов’янських мов: До 70-річчя з дня народження доктора філологічних наук, професора М.М.Пилинського: Збірник наукових праць / НПУ імені М.П.Драгоманова. – К.: Т-во “Знання” України, 2002. – С. 207-215.

5. Равлюк С.І. Специфіка реалізації категорії оцінки у фразеології сучасної української художньої публіцистики // Культура народов Причерноморья. – 2002. - № 30. – С. 132-136.

6. Равлюк С.І. Індивідуально-авторське використання аксіологічної фразеології у художньо-публіцистичних виступах // Система і структура східнослов’янських мов: Сучасні тенденції розвитку східнослов’янських мов: Збірник наукових праць / НПУ імені М.П.Драгоманова. – К.: Т-во “Знання” України, 2003. – С. 211-216.

7. Равлюк С.І. Експресивність публіцистичного слова // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 3. – С. 211-215.