Непохідні іменники чоловічого роду утворюють шість акцентних типів. Наголошування більшості лексем збігається з літературною нормою сучасної мови. Непохідні іменники чоловічого роду відзначаються сталістю у наголошуванні. Особливо це стосується іменників із нерухомим кореневим наголосом у всіх формах однини та множини. Первинне кореневе акцентування з відповідних причин (стилістичне навантаження, семантичний зсув, ритмічна організація строфи) постійно проявляється у слововжитку поетеси, але стосується тільки окремих форм відмінків однини і множини непохідних іменників чоловічого роду. У процесі історичного розвитку мови відбулося переміщення наголосу з кореня на флексію. Поетичне мовлення Лесі Українки відбиває низку акцентуаційних процесів, які властиві для префіксальних іменників: акцентні вагання у типі П (переміщення наголосу з префікса на корінь); варіантне акцентування іменників цього типу. Дію тенденції до зрушення префіксального наголосу ілюструє кореневе наголошування іменників у формах множини, які належать до типу К: докри, докрів, докрам; місцевого відмінка іменника: в розквті. Таке наголошування було нормою кінця XIX – початку XX століття. Саме цим пояснюється префіксальна акцентуація іменника пкорм (у сучасній мові – пкорм і покрм). Префіксально-суфіксальні іменники чоловічого роду утворюють три акцентні типи. Протиставлення кореневого, префіксального і суфіксального наголошування деяких іменників засвідчують лексикографічні праці кінця XIX – початку XX століття і сучасні словники. Так, наголошуючи іменники поводар, наглядач, просвіток, покидьок, поетеса вживає один із варіантів: повдар, наглядач, покдьок, прсвіток. У вжитку поетки не знайшов підтвердження процес витіснення кореневого наголосу і частіше поширення (закріплення) суфіксального наголошування. Суфіксальні іменники чоловічого роду об’єднуються в чотири акцентні типи. У поезії Лесі Українки акцентною стабільністю характеризуються іменники у типі К із відповідним первісним наголосом. На поетичному мовленні Лесі Українки не відобразився процес витіснення кореневого наголосу і частішого поширення суфіксального наголошування, про що свідчить коренева акцентуація низки іменників у типах С і СФ. В акцентному типі СФ у наголошуванні деяких іменників не відбувається переміщення наголосу із суфікса на флексію у формах однини і множини. Непохідні іменники жіночого роду утворюють шість акцентних типів. Наголошування цих іменників у поезії Лесі Українки відбиває акцентуаційні зміни та процеси, що особливо інтенсивно відбувалися в українській мові упродовж ХІХ століття: зміщення нерухомого кореневого наголосу на флексію у відмінкових формах множини у типі КФ, розвиток акцентних варіантів у типах К, КФ, РК, ФР, ФК, Ф. Наявність варіантів у цих типах свідчить про те, що акцентуаційний розвиток непохідних іменників жіночого роду продовжується. Префіксальні іменники жіночого роду становлять два акцентні типи: П і К. Тенденція до переміщення наголосу з префікса на корінь, яка продовжувалася протягом ХІХ століття, знайшла своє відображення у поетичному мовлення Лесі Українки (вмова і вимва). Однак переважає префіксальне наголошування тих іменників, які в сучасній українській мові належать до типу К: пвагу, пвазі; прсяга, прсяг, прсяги. Префіксально-суфіксальні іменники жіночого роду утворюють чотири акцентні типи. Наголошування іменників у поетичних творах Лесі Українки ілюструє важливі акцентуаційні процеси в українській мові ХІХ століття: зрушення префіксального наголосу і акцентна варіантність у типах П і С; зміщення кореневого наголосу у формах множини в типі КФ та продовження процесу уніфікації наголосу в типах К і КФ. Суфіксальні іменники жіночого роду формують сім акцентних типів. Акцентною стабільністю відзначаються лексеми, що входять до типу К. Проте низка іменників, які в однині мають кореневе наголошування, у формах множини набувають варіантного акцентування, причому пріоритетним є розвиток флексійного наголосу. Акцентуаційні вагання у формах множини простежуються на прикладах наголошування цілої низки різних типів іменників у творах поетеси. Іменники жіночого роду, в яких наголос вагається між коренем і суфіксом, суфіксом і флексією, Леся Українка вживає виключно з кореневим акцентуванням. Порушення акцентуаційної норми у поетичній практиці поетеси виступає лише в окремих відмінках форм множини. Вони ілюструють тенденції до акцентуаційного протиставлення форм однини і множини. Сучасні лексикографічні праці відображають тенденцію до витіснення суфіксального наголошення флексійним в іменниках жіночого роду з суфіксом -от(а). У поетичному мовленні Лесі Українки функціонує тільки суфіксальна акцентуація, оскільки такою була тенденція наголосу кінця XIX – початку XX століття. У сучасній українській мові ці іменники належать до типу ФС. Непохідні іменники середнього роду становлять чотири акцентні типи. Акцентною варіантністю у вжитку Лесі Українки відзначаються іменники у типах К, КФ, ФК (як і в сучасній українській літературній мові). Це свідчить, що акцентуаційні процеси у цих типах ще не завершилися. Наголошування деяких іменників у типах К, КФ, ФК не збігається з сучасною нормою, що пояснюється як ритмічною організацією поетичної строфи, так і конкуренцією давнього і новішого наголосу у формах множини, яка набула особливого поширення в українській мові ХІХ століття. Кореневе наголошування іменників середнього роду у давальному і місцевому відмінках множини пояснюється тим, що кореневе наголошення було поширенішим у староукраїнській мові, ніж флексійне. Префіксальні іменники середнього роду формують один акцентний тип: К, префіксально-суфіксальні – два: К і С. Наголошування префіксальних та префіксально-суфіксальних іменників середнього роду в більшості випадків збігається із акцентуаційною нормою сучасної української норми. Відхилення у наголошуванні низки префіксально-суфіксальних іменників середнього роду пояснюється ритмічною організацією вірша. Суфіксальні іменники середнього роду становлять чотири акцентні типи: К, С, Ф, ФК і характеризуються акцентною стабільністю, особливо у типі К. З варіантів наголошування іменників на -ищ(е) і -ен(о) поетеса вживає суфіксальне акцентування. Уніфікацію наголосу на суфікс спостерігаємо в сучасній мові. У сучасній українській літературній мові в іменниках середнього роду на подовжений приголосний простежується розвиток флексійного наголошування як перспективнішого. У Лесі Українки іменники цього типу функціонують із кореневою акцентуацією. Непохідні іменники pluralia tantum утворюють три акцентні типи, у поезії Лесі Українки відзначаються стабільним наголосом в акцентних типах К і Ф, за виключенням поодинокого випадку кореневого наголошування місцевого відмінка (стах), зумовленого розміром вірша. Акцентні варіанти у наголошуванні непохідних множинних іменників спостерігаються у типі Р. Префіксальні іменники pluralia tantum утворюють один акцентний тип П. Наголошування більшості іменників цього типу відповідає сучасній акцентній нормі. Префіксально-суфіксальні іменники pluralia tantum також утворюють один акцентний тип К. Лексеми цього типу відзначаються стабільністю у наголошуванні. Суфіксальні іменники pluralia tantum належать до акцентного типу К і характеризуються акцентуаційною стабільністю. Іменник молодщі, який в поезії Лесі Українки має давніший наголос (що було нормою кінця ХІХ– початку ХХ століття), належить до акцентного типу С. Зрушення кореневого наголосу іменників із значенням демінутивності і, як наслідок, – подвійне наголошування є особливістю акцентуації іменника дітки: дток, і дітк, діткм. Отже, більшість іменників усіх трьох родів побутує в поезії Лесі Українки із наголошуванням, що відповідає сучасній акцентній нормі. Поетичне мовлення письменниці, що становить видатне мовно-естетичне явище, відображає низку важливих акцентуаційних процесів, які інтенсивно проходили в українській мові кінця ХІХ – початку ХХ століття. Поетеса своїм творчим талантом реалізувала глибокі потенції національної мови, багато в чому передбачивши історичну перспективу формування і становлення акцентної норми. | 