Дослідження показало, що твори “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”, написані В. Петровим наприкінці 20-х років на основі документальних матеріалів, зібраних для докторської дисертації про П. Куліша, виявилися не лише підсумком роботи літературознавця, що довгий час працював над мемуарними джерелами і не знайшов їм застосування в науковій праці. Видані окремими книгами у 1929 та 1930 роках, у період завершення літературної дискусії, вони якоюсь мірою відбивали комплекс літературно-художніх явищ, властивих загальній соціокультурній парадигмі 20-х років. Представлена як своєрідний проект України у площині трансформації наукових та художніх текстів ця парадигма характеризувалася двома мовними практиками: переоцінювальним дискурсом українського минулого та прогнозувальним дискурсом національного майбутнього. Перша з них передбачала пошук базового матеріалу для створення образу нової України й зводилася до ревізування поглядів на давню й нову українську літературу та її знакових постатей, а друга відповідала за план розвитку національного мистецького комплексу, зорієнтований на західноєвропейську культурну модель. Відповідаючи на настанову проектування майбутнього на основі переосмислення минулого, В. Петров, як і переважна більшість учених-гуманітаріїв, у 20-х роках зацікавився кількома темами: “Григорій Сковорода”, “Кирило-Мефодіївське братство” та “Пантелеймон Куліш”, дві з яких довів до рівня об’ємного дослідження: незавершена монографія “Антропологія Сковороди” та докторська дисертація “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість”. Крім них, у значенні основи для створення образу нової України, він використав актуальні для поціновувачів літератури західноєвропейського зразка теми “Леся Українка”, “Віктор Гюго”, “Анатоль Франс”, а також ряд теоретико-літературних фактів, пов’язаних з іменами О. Потебні, В. Гнатюка, М. Сумцова, М. Рильського. Подібним добором тем та науковим їх осмисленням В. Петров, з одного боку, продемонстрував наближеність своїх літературознавчих пріоритетів до неокласичних, а з другого, – заявив про себе передовсім як учений, для якого планування майбутнього передбачало не стільки формулювання образів-гасел на кшталт “психологічної Европи” чи “азіятського ренесансу”, скільки вирішення певного кола наукових проблем. Сформульовані у площині наукових студій вимоги до образу нової України В. Петров, як і інші представники інтелектуального дискурсу, що в другій половині 20-х років виступили продуцентами нової форми ведення дискусії (насамперед М. Хвильовий, В. Підмогильний та М. Могилянський), переніс в ідеологічний простір художніх текстів. Він написав інтелектуальні романи “Дівчина з ведмедиком”, “Аліна й Костомаров”, “Доктор Серафікус”, “Романи Куліша”, два з яких (про Костомарова та Куліша) показово відбивали його спробу поєднати елементи наукового та художнього дискурсів із метою створення таких жанрів, які б не тільки додавали певну інформацію до образу нової України, а й відповідали попередньо накресленим вимогам до явищ художньої культури. Ідеологічний контекст романів-біографій “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” зводився до змалювання своєрідних “героїв нового часу”, перенесених із минулого для утвердження в майбутньому. Відомі особи українського культурного руху ХІХ ст. в інтерпретації В. Петрова являли собою квінтесенцію рис, які імпонували інтелектуальним колам 20-х років. Їх відповідність запитам сучасності полягала в здатності формулювати й матеріалізувати проект нової України, у схильності “входити в культурництво”, а також у прагненні збагачувати український мистецький комплекс західноєвропейськими набутками. У В. Петрова літературні шукання такої жанрової форми, яка б відповідала вимогам до літератури не “для хатнього вжитку”, означилися створенням нового для української літератури жанру романізованої біографії, популярного в німецькій, англійській, австрійській, французькій та російській літературі початку ХХ ст. Цей жанр передбачав поєднання елементів наукового та художнього дискурсів, особливо вагомих для В. Петрова-вченого, і яскраво контрастував із літературними жанрами, продукованими народницькою літературою. За сукупністю застосованих прийомів для розробки теми-основи романи-біографії В. Петрова значною мірою узгоджувалися з настановами російських учених-формалістів. Їх формалістичний дискурс проявився як у перетворенні діячів національної історії на героїв-коханців за допомогою прийому поновлення (очуднення), так і у застосуванні ряду показових технічних прийомів трансформації біографічного матеріалу. Внутрішню комунікативність створеного В. Петровим жанру роману-біографії розкривали його інтертекстуальні, паратекстуальні, метатекстуальні, гіпертекстуальні та архітекстуальні властивості. Обидва твори автор головним чином скомпонував із цитат. Основою першого роману-біографії стали перекладені з російської мови спогади А. Крагельської та автобіографія М. Костомарова. Цитатну канву другого роману-біографії формувала приватна кореспонденція П. Куліша. Цитати документального походження В. Петров переплів із запозиченнями з художніх творів західноєвропейських, українських та російських письменників-романтиків, із романтичними та просвітницькими кліше, а також із топосами з узагальненого світового культурного комплексу, до якого входили набутки різних галузей гуманітарних та природничих наук: літературознавства, мовознавства, філософії, мистецтвознавства, культурології, релігієзнавства, психології, психіатрії, географії тощо. Трансформація запозиченого матеріалу у В. Петрова супроводжувалася коментуванням та критичним його переосмисленням. Подекуди “чужий” текст автор використовував як безапеляційний аргумент, рідше як привід для діалогу чи створення ситуації літературної конкуренції. Майже скрізь письменник зберіг інформацію про джерела: в обох творах переважають цитати декларовані, обрамлені лапками або виділені графічно. Науковоподібність як показовий художній прийом яскравіше представлений у “Романах Куліша”, на дев’яносто відсотків змонтованого з декларованих цитат. У цьому романі автор більше, ніж у творі “Аліна й Костомаров”, посилається на літературно-критичні праці й оформлює посилання за бібліографічними стандартами. Крім цього, текст “Романів Куліша” він обрамлює “Вступними увагами” та “Додатками” – складниками, якими передбачено імітувати науковий дискурс. Скомпоновані з інших текстів твори “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша” в українському мистецькому середовищі кінця 20-х років являли собою приклади “фабрикованої” літератури: літератури, що постає з літератури. Вони узгоджувалися з формальними пошуками тогочасних літераторів і додавали до системи явищ художньої культури новий жанр романізованої біографії. З одного боку, вони пропонували розглядати проблему літератури як проблему письменника й виносили позалітературні, літературно-побутові аспекти його життя з поля фактографічних матеріалів у галузь естетичну, мистецьку, а з другого, – розв’язували питання “як писати”, “як бути письменником”, а отже, як шукати шлях до “психологічної Европи”. |
