Апокрифіка становить величезний корпус різножанрових текстів І. Франка, які для української науки і літератури важать надто багато. У науковій і видавничій апокрифіаді І. Франка розкривається неповторна картина мандрівки “таємних книг” у поході віків і народів, їхнє життя на українcьких літературних теренах зосібна: у рукописній традиції ХV – ХVІІІ століть, у різних жанрах духовної літератури, у текстах українських книжників різних епох, вимальовується виразна сильветка українського реципієнта цих книг, випрозорюється низка характерних рис української словесності, її книжний характер, діалог із літературою Сходу й Заходу, єдність і безперервність літературної традиції впродовж майже тисячолітнього розвою національного письменства. Апокрифологічні студії виразно висвічують вельми посутні герменевтичні принципи критичного дискурсу самого І. Франка: синтетизм в інтерпретації літературних явищ, увагу не лише до естетичних параметрів тексту, але й до доктринальних (“доктринальні” параметри текстів І. Франка з особливою рельєфністю проступають у розвідках, присвячених проблемі генезису апокрифів, естетичні — чи не найбільше в розвідках про поетику “таємних” книг, компаративні, а також поліваріантність методики, — у студіях про життя “хибних” книг в українському духовному просторі, маґістральній темі І. Франка-дослідника апокрифів). На основі апокрифіади можемо говорити й про такі прикмети наукового почерку І. Франка, як його блискучу (і не лишень філологічну) ерудицію, глибину генезису та естетичну проникливість, при густій фактологічній насиченості — метафоричність стилю, талант окреслювати обрії та розвоєві лінії наукових студій над апокрифічною літературою. Апокрифи дарували І. Франкові прекрасну нагоду вповні розгорнути своє “текстологічне” обдарування, а також хист збирача й рятувальника давніх пам’яток із “хвиль забуття”, дали змогу показати багатство “таємних”, “відречених” писань в Україні, закласти таким чином і міцний підмурівок для студій національної рецептивної моделі “таємних” книг. Це, з одного боку. З іншого, увести апокрифічний матеріал із українських рукописів у загальну “скарбницю знання сього предмета”. Безпідставними були жалі Франкових сучасників і щодо змарнування через “порпання” в апокрифах його мистецького хисту. “Таємні” книги дивовижною луною відбилися в багатьох творах І. Франка: у поемі “Іван Вишенський”, у поетичній картці “Як голова болить; у двох гуцульських “образках” (у “Терні у нозі” і в “Юрі Шикманюку”), у леґендовій парості поета (“Смерті Каїна”, “Леґенді про Пилата”, “Святій Доместіці”, “Житті, і стражданні, і спійманні, і смерті, і прославленні преподобного Селедія”), у двох “Чудах св. Николая”, в есхатологічних візіях — поетичних (“Ранку на пастівнику” і “На пастівнику”) і в прозовому “Русині”. З огляду на багатолітнє перебування письменника в ґравітаційному полі апокрифічної літератури така густа апокрифічна поміркованість його текстів — явище вельми закономірне. |
