| У дисертації проведено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій і результатів діяльності армії УНР в умовах боротьби за українську державність під час українсько-польської співпраці. За результатами дослідження науково обгрунтовані висновки та вироблені практичні рекомендації щодо використання досвіду будівництва армії УНР у ході реформування ЗС України. Основні результати виконаної дисертаційної роботи такі: 1. Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить, що обрана дисертантом тема донині не була предметом історичного дослідження. У працях радянських і сучасних російських істориків вона навіть фрагментарно не розглядається. Знайшла часткове висвітлення виключно у працях українських істориків-емігрантів, польських істориків та сучасних українських істориків. Але, разом з тим, опубліковані видання не мають комплексного, цілісного характеру, бо присвячені дослідженню лише окремих історичних аспектів діяльності армії УНР в умовах боротьби за українську державність у ході українсько-польської військової співпраці, мають нерідко описовий характер, проглядається суб’єктивна оцінка подій і містяться іноді суперечливі положення та висновки, в яких ігнорується правдива інформація про армію УНР та її участь у боротьбі за відновлення УНР. У той же час, уже є доступною для істориків досить широка джерельна база, яка дозволяє поглиблено дослідити вказану тематику. 2. Встановлено, що налагодженню військової співпраці між УНР і ПР сприяли чинники воєнно-політичного, воєнно-економічного та військово-технічного характеру. Аналіз воєнно-політичної ситуації, яка склалася навколо УНР восени 1919 р., змусив керівництво УНР вибирати собі союзника між чотирма сусідами, з якими УНР знаходилася в стані війни. На відміну від РСФРР, „Півдня Росії” та Румунії тільки ПР пішла на замирення з УНР й погодилася на військову співпрацю з нею, підписавши спільну Декларацію та Політичну і Військову конвенції, тим самим визнавши незалежність УНР і привертаючи увагу Антанти до співпраці й можливого визнання суверенітету УНР провідними європейськими державами. Керівництво УНР змушене було шукати собі союзника через воєнно-економічну та військово-технічну неспроможність продовження самостійної боротьби за незалежність. Відсутність зброї та медикаментів спонукала до співпраці з ПР, яка, у свою чергу, погоджувалася надати допомогу. Встановлено, що переведення армії УНР після „листопадової катастрофи” до партизанських форм боротьби було зумовлено не тільки збереженням армії, а й отриманням можливості впливу на переговорний процес між УНР і ПР. 3. Результати дослідження дають підстави стверджувати, що на території ПР, за сприянням Ю. Пілсудського, до початку російсько-польської війни керівництвом УНР було створено: Військове міністерство УНР, 2-у і 6-у стрілецькі дивізії, Спільну Юнацьку школу та розпочато формування „Корпусу військових жандармів”. Доведено, що використовуючи досвід військового будівництва провідних країн світу, вищим військовим керівництвом УНР були прийняті концептуальні рішення щодо необхідності створення української армії нового зразка і відпрацьовано проект Закону УНР „Про вище військове управління в УНР” та цілий комплекс основоположних керівних документів, штатів щодо переходу з’єднань і частин армії УНР на нові організаційно-штатні форми. 4. У ході дослідження визначено етапи бойової діяльності армії УНР під час її участі у боротьбі за українську державність у ході російсько-польської війни. Доведено, що армія УНР постійно дотримувалася союзницьких зобов’язань у ході бойових дій і стійко трималася на погодженій між українським і польським командуванням лінії фронту, чого не можна сказати на адресу Війська Польського. Крім того, координація її дій з повстанським рухом неодноразово сприяла успіхам спільних дій союзних польсько-українських військ на фронті. А несподіване припинення військового співробітництва і відмова від союзницьких зобов’язань з боку ПР спричинили до втрати джерела зброї, боєприпасів та медикаментів, що й призвело до неспроможності подальшої боротьби за українську державність. 5. Упродовж квітня – листопада 1920 р., незважаючи на тяжкі умови війни та слабке військово-технічне забезпечення з боку союзника, реформування армії УНР все ж відбувалося. Була створена нова структура вищого військового керівництва. Хоча й не за повними штатами, але на новій організаційно-штатній основі були сформовані 6 стрілецьких з’єднань, запроектованих як кадри майбутніх армійських корпусів. Поряд з усім, створено кінну і кулеметну дивізії. Функціонували тилові і спеціальні служби. Частково, наскільки дозволяв військовий час, було розгорнуто національно-освітню працю як в лавах армії УНР, так і серед місцевого населення. Протягом війни не зупинялася підготовка старшин у Юнацькій школі. Автор стверджує, що армія УНР мала реальні перспективи перетворитися у численну, боєздатну організацію, але лише у випадку наявності необхідної кількості зброї, боєприпасів і амуніції, чому не сприяв уряд ПР. 6. Враховуючи результати дослідження, теоретичні висновки та узагальнення, дисертант дає такі практичні рекомендації: з метою підтримання добросусідських відносин і залагодження міжнаціональних непорозумінь, що, у свою чергу, призвели до поразки УНР в боротьбі за незалежність у 1920 р., поширити військове співробітництво між Україною і Польщею, а саме активізувати обмін досвідом у сфері військового будівництва, ініціювати навчання українських офіцерів у Польщі, а польських в Україні та проводити щорічні спільні військові навчання; враховуючи досвід діяльності військового духовенства в армії УНР та з метою підвищення морально-психологічного забезпечення діяльності військ сучасних ЗС України є доцільним створити в законодавчому порядку у ЗС України військово-душпастирську службу; для забезпечення ефективного розвитку вітчизняної воєнно-історичної науки, враховуючи досвід армії УНР, пропонується створити у складі Генерального штабу ЗС України Воєнно-історичне управління, на яке покласти функції: наукову, архівну, зв’язків з іноземними воєнно-історичними структурами, видавничу тощо; враховуючи досвід армії УНР, внести зміни до тексту Військової присяги, поставивши на перше місце словосполучення „... урочисто присягаю державі Україні ...”, що підкреслює вагомість армії як головного соціального інституту існування української державності; посилаючись на досвід організації служби урядовців в армії УНР, ввести в практику у сучасній українській армії складання прилюдної урочистої обітниці на вірність Україні працівниками ЗС України; враховуючи досвід діяльності старшин армії УНР в питаннях організації задоволення релігійних потреб особового складу, внести доповнення до статті 59 розділу 2 „Загальні обов’язки командирів (начальників)” діючого статуту внутрішньої служби ЗС України, створивши додаток № 20, де вмістити перелік великих релігійних свят офіційних релігійних конфесій України та Порядок організації задоволення релігійних потреб у ЗС України. 7. Перспективними напрямами подальших досліджень дисертант вважає: Вивчення діяльності військово-душпастирської служби в українській армії у 1919–1920 рр.; узагальнення досвіду формування і розвитку судової системи в армії УНР; з'ясування особливостей соціального захисту вояків армії УНР. | 