1. Паризькі імперативи системи європейської безпеки 1.1. Після розпаду біполярного світу Франція постала перед історичним “викликом” – адаптуватися до нових реалій, що означало використати нагоду для поширення власних політичних імператив на європейському стратегічному просторі. Механізмами реалізування стратегічної мети стали інститути системи європейської безпеки. Так, Париж виступив ініціатором розвитку військових можливостей європейських країн, запропонувавши водночас власні моделі інститутів континентальної безпеки (зокрема, концепцію європейської конфедерації Франсуа Міттерана). 1.2. Франція орієнтована на здійснення політики великої держави, для чого має достатньо важелів впливу як в рамках міжнародних інститутів, так і за рахунок наявності власних ресурсних складових національної могутності. Проте, на відміну від наддержави або супердержави, Франція неспроможна провадити глобальну світову політику, через те зосередила зусилля на пропаганді ідеї створення Європи як могутнього центру майбутнього багатополярного світу з розрахунком посісти в ньому чільне місце. Однак тут офіційний Париж зіткнувся з низкою проблем, пов’язаних загалом з процесом інтеграції, розбудовою військових складових ЄС, ставленням до питання розширення НАТО та Євросоюзу і т. ін. Обрана тактика розв’язання їх, грунтована на пріоритетах “особливої позиції”, засвідчує потребу постійного коригування її відповідно до змінюваних обставин та врахування національних інтересів інших учасників процесу. Через те закономірно зринула необхідність вдосконалення і поглиблення співробітництва як з окремими державами, так і з міжнародними структурами. 1.3. Так звана французька “особлива позиція” доволі часто по-різному тлумачиться залежно від національно-політичних імператив і стратегічних цілей певної держави. Так, польські суспільствознавці критикують автономістські прагнення Франції, звинувачуючи її політику витіснення США з європейського геополітичного простору з метою зменшення американського домінування в системі європейської безпеки. Росія, зосередившись на реанімуванні статусу полюсу сили, намагається якоюсь мірою підтримувати домагання Парижа в утвердженні домінуючих позицій на континенті. 2. Військова складова безпекової політики 2.1. Франція виступає не лише ініціатором, а й своєрідним рушієм реалізації ідеї автономізації Європи в царині безпеки та оборони. Протягом другої половини ХХ ст. саме Париж активно розробляв військові регіональні концепції, особливо відмінні від “атлантичних”. В їх основу було покладено тезу про те, що однополярна модель світобудови з домінуванням США або будь-якої гіпотетичної наддержави нині неприйнятна для системи міжнародних відносин. Ідеальним є сценарій багатополярного світу, в якому Європа, будучи одним із силових центрів, впливатиме значною мірою на перебіг подій у світі. 2.2. Привілейовані взаємини Великої Британії зі США, специфічна позиція офіційного Лондона до проблеми автономізації Європи були серйозною перепоною французькій стратегії розбудови Європи як центру майбутнього багатополярного світу. Залучення Великої Британії до європейських проектів, отже, стало нагальним завданням французької дипломатії. Переломним моментом слід вважати 1998 рік, коли було укладено французько-великобританську угоду в Сан-Мало, що знаменувало зміну стратегії Британії в напрямкові до втілення автономістських планів. Означене треба розцінювати як успіх французької дипломатії, бо конструктивний французько-британський діалог становить крок на шляху реального посилення позицій європейців у сфері безпеки. Французько – британський консенсус набув свого зміцнення в Лондоні у 1999 році, і, зокрема, реалізувався у підтриманні Лондоном проекту майбутнього європейського військово-транспортного літака, всупереч невдоволенню Вашингтона. 2.3. Наразі підтримка французьких автономістських планів з боку європейців не є достатньою, позаяк європейські країни поки що у глобальному вимірі покладаються на американські гарантії безпеки. Проте ще декілька десятиріч тому успіхи Європейського Союзу теж видавалися проблематичними. В цьому сенсі успішний розвиток військової, безпекової та оборонної інтеграції Європи не є недосяжною метою, хоча на відчутні досягнення в цій сфері можна сподіватися у певній перспективі. 3. Детермінантний вплив французько-американських відносин на систему європейської безпеки 3.1. Загальна концепція оптимальної моделі системи міжнародних відносин для Франції – багатополярний устрій, для Сполучених Штатів Америки – домінування та гегемоністський вплив на перебіг подій у світі, тобто, однополярний уклад. Такі розбіжності в підходах до подальшого розвитку міжнародних відносин обумовлюють не лише характер відносин між двома країнами, а й суперечності на рівні систем “наддержава” - “держава зі світовим впливом”. 3.2. Франція балансує між двома детермінантами свого стратегічного курсу: збереженням іміджу вірного союзника Сполучених Штатів Америки, який постійно ставиться під сумнів іншими лояльними союзниками офіційного Вашингтона; з іншого боку – статусом держави, що гіпотетично здатна вести незалежну зовнішню політику, спираючись при цьому на власні ядерні сили і, водночас, зберігаючи особливий статус в структурі Північноатлантичного альянсу. 3.3. Тенденція до упередженого сприйняття французької політики лише як загрози погіршенню трансатлантичних взаємин пояснюється зневірою багатьох європейських країн у спроможностях Франції та ЄС забезпечити рівень безпеки на європейському континенті, адекватний гарантіям безпеки, що їх надають США. Тим часом, діяльність французьких лідерів у сфері безпеки та оборони, певною мірою, детермінує трансформації деяких напрямків американського стратегічного курсу, впливає на поступове сприйняття Вашингтоном ідеї спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС та концепції європейської системи безпеки і оборони. Хоча поступовість США має певні межі, зокрема, вони зберігають гегемонію у вирішенні проблем стратегічного командування НАТО та розширення Альянсу, тобто, підтверджують високий статус “господаря гри”. 4. Східноєвропейський вектор французької безпекової політики 4.1. Франція традиційно приділяє значну увагу російському чинникові системи європейської безпеки. Серед західноєвропейських країн саме вона на початку 90-х рр. ХХ ст. обстоювала позицію “захисника” інтересів Росії у процесі розширення НАТО на схід. Під час президентування Міттерана французькі урядовці взагалі стримано сприйняли ідею розширення Альянсу, аргументуючи це можливою негативною реакцією Росії. Однак реалії змусили згодом змінити тактику на підтримку означеного процесу, але з умовою необхідності погоджувати перебіг подій з позицією Росії. 4.2. Попри відчутну відмінність французької та російської систем, спостерігається співпадіння їхніх інтересів у прагненні до розбудови багатополярного світу, більше того: готовність об’єднати задля цього свої зусилля. 4.3. Французький політичний істеблішмент не був готовим сприйняти факт української незалежності: Україна асоціювалася в нього з частиною Російської імперії. Офіційний Париж поставився до утворення нової східноєвропейської держави досить стримано, тривалий час займаючи вичікувальну позицію, і лише під тиском реалій визнав суверенність України. 4.4. Економічне співробітництво та позиція Франції щодо задекларованої мети України – інтеграції в ЄС – безпосередньо пов’язані з ситуацією, що нині складається в Україні. Водночас, слід звернути увагу на жорсткі вимоги Парижа щодо ущільнення кордонів ЄС, зокрема, майбутнього члена Євросоюзу – Польщі з Україною з метою захиститися від негативних впливів та небезпеки від української нестабільності. Незацікавленість сприяти становленню потенційно сильної європейської держави, а також економічна слабкість України та її значна енергетична залежність від Росії багато в чому детермінують французьку політику щодо України. | 