В результаті проведеного дослідження автор дійшов наступних висновків: 1. Для індійсько-китайських відносин характерне тяжіння до „китаєцентричності”. Нарощування різних компонентів сили Індією та КНР (економічних, військових, політичних, „м’якої сили”) у постбіполярний період позначається на зміні їх статусу та збільшенні впливу на міжнародній арені. Тому на сьогодні Індію та Китай найчастіше характеризують терміном „зростаюча держава в значенні сили/потужності” (emerging/rising power). Зазначені фактори дають змогу розглядати індійсько-китайську проблематику в рамках теорії „управління зростаючою державою” (management of an emerging/rising power), яка в певній мірі є „дочірньо-прикладною” по відношенню до теорії „переходу сили” (power transition theory). Особливість безпекової взаємодії між Індією та Китаєм полягає в тому, що „управління зростаючою силою” не є прерогативою лише однієї зі сторін відносин – й Індія, і Китай вдаються до різних комбінацій „управління” відносно один одного. На думку автора, в індійсько-китайських відносинах домінують такі види політики „управління” як балансування, стримування+залучення та сайдінг (siding), які проявляються в наступному: балансування – прагнення Індії реалізовувати в Південній Азії модель гегемоністичної стабільності нівелюється зовнішнім балансуванням за рахунок розбудови КНР військового потенціалу та зростання присутності Китаю у регіоні. Стримування - у більш широкому контексті китайсько-пакистанське балансування, створення навколо Індії кола залежних від Китаю у військово-технічному плані держав, розбудова військо-морських баз КНР в Пакистані та М’янмі, невизнання Пекіном ядерного статусу Індії, ув’язування вирішення прикордонної проблеми з тибетським питанням та індійсько-американським співробітництвом розглядається індійською стороною як прояв політики стримування Китаєм зростаючої потужності Індії за рахунок її „замкнення” в межах південноазійського регіону. Водночас, нарощування стратегічного співробітництва Делі з Вашингтоном та Японією, участь у багатосторонніх механізмах взаємодії в Азії (Східноазійський самміт) є симетричним засобом балансування та потенційним засобом стримування КНР з боку Індії. Взаємне залучення сторін – проявляється, насамперед, в зростанні економічного співробітництва між двома країнами з одночасним відкладенням вирішення найбільш гострих двосторонніх проблем (наприклад, прикордонної). Хоча на сьогодні рівень економічної залежності країн є незначним (особливе в контексті місця Індії в зовнішній торгівлі КНР), однак у разі збереження нинішніх тенденцій економічна взаємозалежність визначатиме „межі” погіршення двосторонніх відносин. Ще одним з варіантів залучення Китаю з боку Індії є визнання Делі „китайського”, а не „тибетського” варіанту автономії Тибету та обмеження політичної діяльності тибетського уряду у вигнанні. Однак, за певних обставин, саме тибетське питання може стати засобом асиметричного стримування Індією Китаю. Сайдінг (siding) – зближення позицій обох держав щодо актуальних проблем міжнародних відносин, включаючи питання застосування сили, невтручання у внутрішні справи; координація зусиль обох країн щодо подолання нетрадиційних загроз - тероризму, піратства тощо.
2. Зовнішня політика Індії та КНР зазнала суттєвої корекції на межі переходу в постбіполярну епоху. Водночас, якщо зміна змісту зовнішньої політики Індії здебільшого обумовлювалась зовнішніми чинниками (закінченням холодної війни, трансформацією налагодженої системи „стримувань і противаг”, розпадом СРСР - головного балансиру „китайського фактору”), то поштовхом для еволюції зовнішньополітичних настанов КНР стала необхідність забезпечення стабільного і сприятливого міжнародного середовища для започаткованих на той час внутрішніх реформ, завершення об’єднання Китаю, в тому числі задля збереження внутрішньої легітимності влади Комуністичної партії Китаю. Таким чином, динаміка індійсько-китайських відносин в певній мірі синхронізувалась з трансформацією системи міжнародних відносин післявоєнного періоду, і, відповідно, закінчення холодної війни та зміни у стратегічному мисленні КНР мали позитивний вплив на їх розбудову. Проведення Китаєм політики „добросусідства” щодо Індії, зменшення категоричності індійського керівництва по відношенню до КНР, збіг поглядів обох держав на багатополярность, схоже сприйняття глобалізації, спільність нетрадиційних загроз дозволили покращити двосторонні відносини. Зростаюча відкритість Китаю світові та активізація контактів між Делі та Пекіном на всіх рівнях, досягнення Індії в різних сферах (насамперед, інформаційній) поступово призводить до подальшої деміфологізації та прагматизації індійсько-китайських взаємодій. Однак, інерція мислення як політичних еліт, так і суспільних мас, існування в обох країнах соціокультурних надбудов „індо- та китаєцентризму” ускладнює вирішення наявних індійсько-китайських протиріч. Конфлікт індо- та китаєцентризму посилюється як взаємонакладанням сфер впливу Делі та Пекіна, так і далеко непровідним місцем Індії в зовнішній стратегії КНР. Згідно з китайськими зовнішньополітичними концепціями Індія є сусідньою країною, що належить до периферії. Звідси випливає два висновки: з одного боку, Індія як периферійна країна, не є симетричною по відношенню до Китаю за сумою показників сили („power and capabilities”), з іншого боку - Китай активно дотримується концепції „стабілізації периферії”, що в його розумінні є необхідною передумовою для його мирного зростання як центру сили. Вихід КНР за „межі своїх кордонів” з паралельним збільшенням географічного ареалу китайської проекції сили часто розцінюється Делі як намагання Пекіна не допустити подібне зростання самої Індії. Таким чином, безпековий вимір індійсько-китайських відносин розглядається не тільки в контексті двосторонніх та регіональних симетричних та асиметричних загроз, а й крізь призму врахування стратегічно-великодержавницьких інтересів Індією та Китаєм по відношенню один до одного. Переважання КНР за показниками сукупної національної потужності зумовлює аналіз безпекових відносин Індії та Китаю крізь призму китайського впливу на індійську національну безпеку (як внутрішню, так і зовнішню). Однак останнім часом звертає на себе увагу потенційний виклик для Китаю з боку Індії, що уможливлює розігрування „індійської” карти проти зростаючого регіонального впливу Китаю з боку інших держав світу, насамперед США. 3. Кількісне та якісне переважання китайських військових сил над індійськими донедавна автоматично сприймалось індійською стороною як загроза її національній безпеці. Однак з посиленням транспарентності у двосторонніх відносинах та їх деідеологізацією індійська сторона намагається більше враховувати реальні наміри Пекіна, а не його переважаючу військову потужність, що дозволяє Делі перевести дану загрозу в категорію „виклику”. Хоча військове будівництво КНР на даному етапі підпорядковане пріоритетній задачі економічного посилення Китаю, в останні роки раніше заявлений Китаєм принцип узгодженого розвитку військової і цивільної сфер насправді порушується. Це пояснюється переходом Пекіна від задач забезпечення міжнародних умов розвитку реформ до активної участі в створенні нової архітектури міжнародної безпеки та „несприятливим” для нього характером безпекового середовища Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Дана тенденція проявляється у випереджаючих (порівняно з економікою) темпах збільшення військових витрат. Нарощування та модернізація військових потужностей Китаю в певній мірі має „рикошетний ефект” у вигляді посилення військового будівництва та модернізації озброєнь Індії, що в свою чергу призводить до переозброєння Пакистану і створення гонки озброєнь в Південній Азії в цілому. Зважаючи на авантюризм Ісламабада, це, фактично, означає дестабілізацію китайської периферії, що, становить вже певну загрозу для національної безпеки самої КНР. На сьогодні ризик виникнення силового протистояння між Індією та Китаєм є незначним – в реальності військова конфронтація може носити лише обмежений характер і виникнути, найвірогідніше, у разі розширення масштабу спорадичних сутичок на кордоні, що трапляються час від часу. Водночас, серйозність ставлення Індії до військової потужності КНР обумовлюється оцінюванням Китаю в якості потенційного стратегічного супротивника/конкурента в Азії у довгостроковій перспективі. Позитивній динаміці індійсько-китайських відносин в безпековому плані сприяла поява так званої військової дипломатії КНР, центральним елементом якої є заходи зміцнення довіри між обома країнам, включаючи обмін військовою інформацією, проведення спільних військових маневрів та запровадження щорічного оборонного діалогу між країнами. Водночас здійснення Індією ядерних вибухів в 1998 році з точки зору „китайського” фактору обумовлювалось такими причинами як: міркування щодо вирівнювання силового, в тому числі ядерного, дисбалансу в регіоні, необхідність демонстрації сили по відношенню до Пекіна та Ісламабада, „державно-престижні” прагнення Індії підвищити свій статус на міжнародній арені. Хоча Китай все ще обґрунтовує проведення ядерних випробувань Індії „гегемоністичною” мотивацією, на сьогодні на фоні покращення відносин між державами відбулось „замороження” цього питання у двосторонньому діалозі, що в свою чергу зумовлює більш зважений підхід Китаю до всього комплексу індійсько-китайських проблем. Разом з цим, змінений формат двосторонніх відносин не відміняє значення ядерної зброї для Індії як засобу стратегічного стримування та військово-політичного тиску на Китай. Виходячи з того, що ядерні програми Індії та КНР мають оборонний характер, які базуються на концепціях „мінімального ядерного стримування”, країни не становлять одна для одної безпосередньої ядерної загрози. Однак ядерна загроза для обох країн має регіональний вимір: у випадку конфронтації між Індією та Пакистаном існує ризик переростання конвенційного конфлікту між цими державами у ядерний. Водночас „тестові” ініціативи Індії щодо розробки спільної ядерної доктрини між Індією, Китаєм та Пакистаном є не тільки одним з варіантів пошуку легалізації ядерного статусу Індії, але й демонструють прагнення Делі брати на себе все більш активну функцію упорядкування безпекового середовища в азійському регіоні. 4. Існування прикордонної суперечки між двома державами пояснюється, насамперед, сприйняттям Китаєм існуючого кордону з Індією як результату експансіоністської політики британського імперіалізму та відсутністю чіткої демаркованої лінії на окремих ділянках кордону внаслідок складного рельєфу місцевості. В перспективі, вирішення прикордонного питання можливе на основі компромісного „пакетного” принципу, тобто формального підтвердження існуючого стану речей, який обстоює китайська сторона. Китай визнає кордон закріплений в 1914 році угодою між адміністрацією Британської Індії та владою Тибету (так звану „лінію Макмагона”) в східному секторі китайсько-індійського кордону (де 90 тис. км2 спірної території Аруначал-Прадеша і Ассама залишається в такому випадку за Індією) в обмін на визнання Індією в якості державного кордону лінії фактичного контролю в західному секторі (де 34 тис. км2 території Ладакху повинні відійти Китаю). Виходячи з реальної ситуації і особливо непоступливості індійської сторони, Індія та Китай на сьогодні зацікавлені в якнайдовшому збереженні статус-кво, тобто фактичному заморожуванні остаточної демаркації індійсько-китайського кордону. Це особливо стосується Індії, яка повинна обґрунтувати перед населенням „втрату” Ладакху. Конструктивним елементом у співпраці обох держав щодо вирішення прикордонного питання є існуючі зобов’язання сторін не використовувати збройні сили одна проти одної та запровадження низки заходів зміцнення взаємної довіри. Таким чином, тверезе оцінювання ситуації керівництвом обох країн та затверджені заходи довіри вздовж лінії фактичного контролю хоча не дають 100% гарантії „незворотності” процесу врегулювання прикордонної проблеми, але у разі виникнення військових зіткнень вони, скоріш за все, будуть мати дисперсійно-локальний характер. Паралельно з цим, конфліктогенним чинником є те, що вирішення прикордонної проблеми фактично ув’язується Пекіном з тибетським питанням та його оцінкою зовнішньополітичної діяльності Індії - у разі, якщо нарощування індійсько-американських відносин розглядатиметься китайською владою як прояв стримування КНР, перспективи врегулювання прикордонної проблеми будуть значно ускладнені/перенесені на віддалений термін. За часів холодної війни тибетська проблема була причиною „симетричного” втручання Китаю у внутрішні справи Індії, в тому числі за рахунок підтримки її внутрішніх сепаратистсько-екстремістських рухів. Офіційна ж позиція Індії з тибетського питання є незмінною: вона полягає у визнанні Тибетського автономного району в складі КНР та забороні політичної діяльності релігійних тибетських лідерів, які перебувають на її території. Однак поза офіційним контекстом спостерігається певна двоїстість Делі щодо тибетського питання, що окрім безпекових міркувань пояснюється прагненням Делі зберегти тибетський фактор в якості „контрреакції”/ асиметричного важелю впливу на китайську сторону. Значним подразником для Пекіна є позиція Далай-лами та тибетського уряду у вигнанні, який прагне залучити Індію в якості третьої сторони китайсько-тибетських переговорів.з боку Пекіна існують побоювання, що у разі смерті Далай-лами та обрання його реінкарнованого наступника китайською владою в обхід традиційної релігійної процедури, індійський штат Хімачал-Прадеш (місцезнаходження резиденції Далай-лами) може стати одним з епіцентрів заворушень проти дій китайської влади. У разі збереження тенденції зближення Делі та Пекіна відбуватиметься пожорсткішання курсу Делі на подальше обмеження політичної діяльності і пересування Далай-лами та його оточення - у зв’язку з цим підвищується імовірність вжиття Делі каральних заходів у разі організації тибетцями військових дій з території Індії. Водночас це не виключає підтримку Делі дотримання прав людини та збереження культурно-релігійної самобутності Тибету – за певних обставин це може розцінюватись китайською стороною як втручання у внутрішні справи КНР. 5. Антиіндійський елемент став одним з головних стовпів зближення між Пакистаном та Китаєм. Якщо спочатку Пекін розглядав китайсько-пакистанське співробітництво як своєрідну асиметричну відповідь на загрози з боку Індії, (насамперед, для КНР це прикордонна та тибетська проблеми), то пізніше - в якості засобу стримування та „обмеження” Індії рамками Південної Азії. Найбільшу занепокоєність для Індії становить передача ядерних та ракетних технологій Пекіном Ісламабаду, що, нівелюючи значну перевагу Індії в звичайних збройних силах, зумовлює авантюристську поведінку Пакистану. Це не тільки підвищує ризик застосування ядерної зброї у випадку військової конфронтації Пакистану з Індією, а й гальмує реалізацію мирного процесу між ними. На сьогодні конструктивним елементом взаємодії в трикутнику Індія-Пакистан-КНР є відхід Пекіна від однозначної підтримки Ісламабада в кашмірському конфлікті і зайняття ним відносно нейтральної позиції. Оптимальним варіантом вирішення кашмірської проблеми для Китаю є розподіл спірної території на три частини (індійську, пакистанську і китайську) по лінії фактичного контролю і укладання мирного договору між Індією та Пакистаном. Зменшення розігрування „індійської карти” в китайсько-пакистанських відносинах пояснюється як покращенням індійсько-китайських відносин, так і прагненням Китаю самопозіціонуватись в ролі стабілізатора регіональної безпеки в Азії, що, в його розумінні, є необхідною умовою для сприйняття його в якості „свого” західними країнами. Таким чином, безпосереднє військове втручання Китаю на боці Пакистану у разі виникнення індійсько-пакистанського військового конфлікту є малоймовірним. Водночас, поліпшення індійсько-китайських відносин, на думку індійської сторони, недостатньо відображається у прагненні Пекіна приборкувати авантюристську поведінку свого пакистанського союзника, тому на сьогодні саме США є найважливішим зовнішнім фактором, який впливає на індо-пакистанські відносини. Непал та Бутан стають прифронтовим буфером в зовнішній системі регіональної безпеки Південної Азії після вторгнення народно-визвольної армії КНР до Тибету в 1950 році. Виходячи з цього, в основі безпекової політики Індії та Китаю щодо Непалу містяться значні елементи інерційності, неадекватні сучасним реаліям. Чинні домовленості в сфері безпеки між Делі та Катманду, включаючи Договір про мир та дружбу 1950 року, ґрунтуються в основному на антикитайському чиннику. Відповідно, в силу історичного досвіду, Пекін сприймає Непал як платформу, з якої може вестись антикитайська діяльність тибетської меншини, що не сприятиме стабільності в Тибеті. Водночас з початком покращення індійсько-китайських відносин наприкінці 80-х років значимість китайського чинника в безпековій взаємодії Індії з Непалом відчутно зменшується. Однак на зміну військовим загрозам з боку КНР приходить стратегічне суперництво між Індією та КНР за вплив в Непалі. В 90-х роках ХХ століття та на початку ХХІ століття головна загроза для Делі з боку гімалайського королівства була пов’язана з громадянською війною в Непалі між владою та маоїстськими повстанцями, що зумовило побоювання Індії щодо утворення можливого тандему комуністичного Китаю з маоїстським Непалом. Потенційна сателітизація Непалу Китаєм розцінюється індійською стороною як втрата Індією свого впливу в природному для неї ареалі домінування. На сьогодні Індія об’єктивно зберігає більший вплив на перебіг ситуації в Непалі, включаючи її фактичне сприяння в укладанні угоди між непальськими маоїстами та політичними партіями Непалу, що в кінцевому рахунку призвело до офіційного закінчення громадянської війни в Непалі в листопаді 2006 року. Разом з цим, Пекін, визнавши непальських маоїстських повстанців в якості антиурядових сил та підтримавши непальського короля у протистоянні з ними, фактично дистанціонувався від втручання у внутрішні справи Непалу і звів свою участь в цій ситуації до рівня незначної військової допомоги офіційному Катманду. Китайський фактор зумовив входження Бутану до „індійської безпекової парасольки”, яка являє собою поглиблений „непальський варіант”. На сьогодні геостратегічна цінність Бутану для Індії визначається невирішеним прикордонним спором гімалайського королівства з Китаєм. Особливе занепокоєння Індії викликає можливість появи КНР у стратегічній близькості до індійського Сілігурійського коридору у разі потенційного обміну територіями між Пекіном та Тхімпху. Сілігурійський коридор, обмежений з двох сторін Непалом та Бангладеш, пов’язує Індію з її північно-східними сепаратистськими штатами. Негативну реакцію Делі спричинює розбудова Китаєм інфраструктури, насамперед, доріг в прикордонних з ним бутанських районах, оскільки саме розвиток такого сценарію в індійській області Аксайчину (штат Джамму і Кашмір) призвів до захоплення КНР цієї частини індійської території. Окрім того, що формально захист Бутану є предметом індійсько-бутанських безпекових домовленостей, потенційний „програш” КНР бутанських територій є ще одним з тестових викликів на відповідність Індії статусу регіонального центру сили та правомірності її претензій на „зростання” до рівня ключового глобального актора. Водночас, індійсько-бутанський Договір про дружбу редакції початку 2007 року продовжує забезпечувати певний контрольний механізм над політикою Бутану з боку Індії, та містить певний „резерв” антикитайських дій, виходячи з можливого широкого тлумачення положення Договору про „недозволення на території кожної зі сторін діяльності, шкідливої для національної безпеки та інтересів іншої сторони”. 6. Часткове утворення вакууму сили в Південно-Східній Азії після закінчення холодної війни, пов’язане з виходом СРСР та скороченням американської присутності в регіоні, зумовлює зміцнення стратегічних позицій КНР та перетворює китайсько-асеанівську взаємодію на фактор регіоноутворення. Особливістю взаємодій у трикутнику Індія-Китай-АСЕАН, є те, що з одного боку, кожна його сторона є самодостатньою, але з іншого – індійська присутність в регіоні АСЕАН оцінюється з точки зору можливого додаткового контрбалансиру китайській експансії. Відповідно, якщо КНР паралельно з нарощуванням своїх військових потужностей перетворюватиметься на фактор невизначеності у Південно-Східній Азії – стримування Пекіна може відбуватись за рахунок стратегічного партнерства/співробітництва Індії з США та Японією. Участь Індії та Китаю в багатосторонніх механізмах співпраці в межах регіону є своєрідним „переливом” (spillover) економічного співробітництва в політичну та безпекову площину. Однак, консультативний характер рішень, принцип консенсусу та невтручання у внутрішні справи зумовлюють недостатню ефективність механізмів безпеки у регіоні. Водночас, традиційна безпекова взаємодія АСЕАН з Китаєм є більш наповненою порівняно з Індією, зважаючи на необхідність вирішення конфліктної ситуації в Південно-Китайському морі. Разом з тим, вона переслідує цілі нейтралізації побоювань країн АСЕАН щодо так званої китайської загрози, обмеження свободи дій суперника Китаю в цьому регіоні, насамперед США, та відповідно підсилювання економічної експансії КНР військово-політичною складовою, що збільшить важелі впливу КНР на ситуацію у Південно-Східній Азії. Якщо на початку 90-х років безпекове співробітництво Делі з країнами АСЕАН було спрямовано на нівелювання занепокоєння останніх щодо експансії військово-морських сил Індії, то на сьогодні безпекова взаємодія сторін у сфері нетрадиційних загроз перевищує за інтенсивністю співробітництво у форматі Китай-АСЕАН. Це пов’язується як з відсутністю серйозних протиріч у відносинах між Індією та АСЕАН, так і з тенденцією об’єднання сил екстремістських та сепаратистських угрупувань Південної та Південно-Східної Азії. М’янма, будучи членом АСЕАН, з огляду на китайський фактор та статус сполучної ланки між Південною та Південно-Східною Азією займає важливе місце в регіональній безпековій стратегії Індії. Незважаючи на відсутність серйозних загроз з боку м’янмарського військового режиму, саме зростання присутності Китаю в М’янмі зумовило певну еволюцію зовнішньополітичного курсу Індії в бік пом’якшення та „конструктивного залучення” Найп’їдо. В той час, як М’янма не становить безпосередньої військової загрози для Індії, занепокоєність Делі викликає китайсько-м’янмарське військово-економічне співробітництво. Військова присутність КНР на м’янмарських островах в акваторії Індійського океану розцінюється Делі як порушення існуючого стратегічного балансу не на його користь та подальше витіснення Індії з її природного ареалу домінування. Занепокоєння Делі викликає те, що індійський флот та ядерні об’єкти на індійському узбережжі потрапили в зону спостереження Китаю. Вагомим засобом зміцнення довіри між трьома державами є проведення спільних військово-морських маневрів та співпраця у боротьбі з нетрадиційними загрозами як в двосторонньому, так потенційно і в багатосторонньому форматі. В цілому, зважаючи на тенденції міжнародного розвитку, одночасне „зростання” Індії та КНР, паралельне існування як спільних так і різних інтересів обох держав, в індійсько-китайських відносинах продовжуватимуть існувати елементи як протистояння, так і співробітництва. Навіть у разі максимального зближення Делі та Пекіна, об’єктивно вони розглядатимуть один одного в одночасному статусі союзника-суперника. |
