Протягом усієї історії людства, в різних географічних і господарських умовах, шкіра відігравала надзвичайно велику і важливу роль. Її сировинна база була потужною повсюдно, попит на шкіру був безмежним. І в носіїв потестарних суспільств, і в умовах державності шкіра та хутро були важливою статтею обміну та торгівлі. В сприятливих політичних та економічних умовах насамперед шкіра ставала надійним засобом швидкого отримання надлишкового продукту. Набагато раніше металургії чи гончарства вичинка шкіри набула рис спеціалізованого виробництва. Але шкура, як і будь-який інший органічний матеріал, потребує подальшої обробки – вичинки. Для цього необхідні як відповідні інструменти та пристосування, так і мінеральні й органічні засоби. І якщо чинбарський інструментарій дослідники фіксують вже на найранніших пам’ятках, то стаціонарні засоби шкіробробки вони часто відносять в розряд “господарських” чи “виробничих” об’єктів. До того ж, вичинка шкіри виносилась за межі поселень, а господарська й виробнича периферія селищ і міст, як і сировинна база виробництв, археологічно досліджуються недостатньо. Для визначення рівня розвитку шкірвиробництва, його об’ємів, ступеня спеціалізації в конкретному стародавньому суспільстві необхідна кореляція етнографічних та історичних даних з археологічними матеріалами. Найбільш бажаним й інформативним тут може виступити еталонна пам’ятка, де археологічно засвідчено більшість достовірних виробничих операцій по вичинці шкіри. Для варварських суспільств Східньої Європи пізньоримського часу шкірвиробничим осередком-еталоном, на наш погляд, може стати досліджуваний нами спеціалізований чинбарський комплекс черняхівської культури Добринівці-І на Буковині. Палеоекономічний аналіз добринівського комплексу дозволив реконструювати на його матеріалах основні ланки технологічного процесу вичинки шкіри в пізньоримський час, визначити добринівські майстерні як об’єкти спеціалізованого ремесла (виробничий і професійний рівні спеціалізації), де вичинена шкіра виступала як товарний продукт в основному, очевидно, для далекосяжного ринку. Ряд археологічних ознак вичинки шкіри, також – ступінь поширення та характер чинбарських артефактів на пам’ятках різного часу як в регіоні, так і на суміжних територіях, дозволили провести аналіз шкірвиробництва на цих поселеннях, визначити рівень його товарності та спеціалізації. Стабільна історична ситуація, сприятливі економічні умови, соціальна стратифікація суспільства у різні періоди приводять до переходу шкірвиробництва із стадії домашнього виробництва до товарного і спеціалізованого ремесла. Для території України кінця І тис. до н.е. – початку ІІ тис.н.е. було два періоди такого переходу – пізньоримський III-IV ст. та давньоруський ХІ-ХІІ ст. час. Умови для таких змін в місцевому суспільстві визрівали і в останні століття до нашої ери (вплив кельтського й античного світів), але були погашені різкими змінами історичної ситуації в середині І ст.н.е. |
