Дисертаційна робота закладає основи нового наукового напряму вивчення процесів політичних трансформацій у контексті протиставлення «демократії і неопатримоніалізму», який синтезує досягнення неовеберіанської порівняльно-історичної політології з теоріями нового історичного інституціоналізму. Уперше в сучасній політичній науці здійснено дослідження неопатримоніалізму як самостійного теоретичного концепту, яке об’єднує розробку цієї категорії в рамках порівняльної політології з історико-теоретичним аналізом у контексті історії політичної думки та фундаментальними проблемами демократичної теорії. Замість традиційних зіставлень «демократії і тоталітаризму», «демократії і авторитаризму» на перший план висувається принципово інша дилема –«демократії і неопатримоніалізму», відкритого конкурентного доступу до позицій розпорядження публічною політичною владою або її приватного привласнення в ім’я власних інтересів. Нова постановка проблеми дозволяє істотно переосмислити конвенціональні уявлення про сутність демократії і зміст її історичних альтернатив. Теоретичні передумови цього підходу можуть бути пов’язані з творчою спадщиною М.Вебера, що заклала основи посткласичної демократичної теорії. Найважливіший аспект веберівської творчості пов’язаний з розробкою поняття патримоніалізму, який у його чистому типі протиставляється їм, з одного боку, феодалізму, а з другого, – бюрократичному (раціонально-легальному) правлінню. На нашу думку, актуалізація веберівського поняття патримоніалізму може стати важливою вихідною точкою переосмислення реального змісту процесів демократизації та її альтернатив. Крім того, звернення до нього може стати ключовим аспектом у розумінні специфіки пострадянських траєкторій політичної та економічної трансформації: особливостей пострадянського капіталізму, взаємин влади і бізнесу, процесів формування сучасної бюрократії, раціоналізації «правил гри», реальних пріоритетів правлячих еліт, феномену «захоплення держави», корупції і т. ін. Проведений аналіз «генеалогії поняття» показує, що початкове ядро концепту патримоніалізму має досить тривалу історію свого розвитку в політико-правовій та історико-економічній думці, реконструкція якої дозволяє по-новому осмислити як саму сутність демократичної політики, так і те, чому вона протиставлялася раніше і протиставляється тепер. Зокрема, поняття патримоніального панування може бути пов’язане з ключовим для європейської політичної думки зіставленням imperium і dominium, а саме формуванням чіткої відмінності між поняттями влади і володіння. Відділення владних публічних повноважень від приватних прав патримоніального типу, верховної влади (imperium) над територією від особистої сфери патримоніального панування (dominium) виступає не лише найважливішою особливістю західноєвропейського політичного дискурсу, а й специфічною властивістю політичного розвитку Заходу взагалі. На нашу думку, це ключове розділення, яке пояснює особливості сучасних демократичних політій і їх принципові відмінності від усіх варіацій недемократичних режимів минулого і сьогодення. Аналіз розвитку контроверзи демократії та її альтернатив в історії політичної думки й сучасної демократичної теорії дозволяє зробити висновок про те, що демократія в різних своїх трактуваннях має одну загальну інституційну рису свого виникнення й маніфестації. Як підкреслено в нашому дослідженні, найбільш важливим підсумком веберівсько-шумпетерівського посткласичного повороту в розумінні демократії, а також подальших дебатів елітистів і плюралістів стало трактування демократії як різновиду відкритого політичного ринку, на якому через процес політичної конкуренції підтримується неможливість установлення монополії у сфері ухвалення рішень, що «стосуються всіх», з боку будь-якого сегмента або прошарку суспільства. Демократія виникає як засіб стримування егоїстичних інтересів, що прагнуть до обмеження конкуренції і встановлення повної або часткової монополії; це інституційний механізм протидії спробам захоплення публічних важелів управління з боку партикулярних сил або сегментів суспільства, патримоніального привласнення владно-політичних механізмів заради власної вигоди. У рамках ширшої дослідницької перспективи теза про демократію як протилежність приватного володіння публічною владою може виступати своєрідним «методологічним ключем» до інтерпретації змісту політичних процесів, що відбуваються в ході модернізації і демократизації сучасних суспільств, а також до осмислення реалій глобальної динаміки розвитку всієї світової системи. Дилема демократії і патримоніалізму є важливим аспектом подолання внутрішніх суперечностей теорії модернізації, що втілює найбільш характерні риси найвпливовішої парадигми розвитку 1950–1960-их років – теорії девелопменталізму. Значною мірою розвиток нових підходів до політичного розвитку й критика базових постулатів класичної модернізаційної теорії були пов’язані з новим зверненням до веберівської теоретичної спадщини й перш за все до тієї її частини, в якій дається складніша картина процесів раціоналізації і демонструється комбінація й синтез форм панування в реальному історичному процесі. Зокрема, особливу увагу дослідників привернуло формування в багатьох країнах «третього світу» систем сучасного патримоніалізму (Г.Рот) і неопатримоніалізму (Ш.Ейзенштадт, Ж.-Ф.Медар), які виникли з особливого переплетення раціонально-бюрократичних елементів сучасної держави і традиційних та напівтрадиційних механізмів здійснення влади. Розвиток неовеберіанської хвилі в порівняльній політології, що стала частиною «веберівського ренесансу» в сучасній соціальній теорії, призводить до перетворення неопатримоніалізму на ключову теорію пояснення специфіки політичного розвитку Африки, Азії і Латинської Америки. У більш загальній порівняльно-історичній перспективі концепція неопатримоніалізму стала альтернативною теорії модернізації способом концептуалізації гетерогенних постколоніальних держав, що розвиваються, а також окремих аспектів власне західного розвитку. Важливий висновок неовеберіанського аналізу Г.Рота, Ш.Ейзенштадта і Ж.-Ф.Медара полягає в тому, що неопатримоніалізм виникає як наслідок провалу політики національно-державного будівництва, що виражається передусім у неможливості реальної інтеграції і функціонування політії на основі формально встановлених раціонально-бюрократичних механізмів. Одна з найбільш авторитетних альтернатив теорії модернізації і девелопменталізму була розроблена в рамках світ-системного аналізу І.Валлерстайна, який висунув у центр аналізу уявлення про світ як системну і структурну єдність, закони розвитку якого визначають траєкторії розвитку його структурних одиниць. Світ-системний аналіз дозволяє нам внести істотні уточнення до розгортання дилеми демократії і неопатримоніалізму з урахуванням глобальної перспективи. На основі реконструкції логіки й основних положень світ-системного аналізу обґрунтовується теза про те, що основним механізмом стримування неопатримоніальних інтересів у всесвітньому масштабі є встановлення і зміна циклів світової гегемонії, які мають відносний (на противагу патримоніальним світ-імперіям) контроль над світ-системою. Як новий варіант сучасних теорій політичного розвитку, що виникли на хвилі критики девелопменталізму, може розглядатися парадигма транзитології, яка з’являється під час неоінституціонального повороту 1980–1990-их років і експансії теорії раціонального вибору з економіки в політологію та соціальну теорію. Ключовою тезою теорій демократизації стала ідея про те, що демократія постає в результаті глибокого внутрішньоелітного конфлікту, а конкретні траєкторії розвитку демократичних політій визначаються структурою й композицією протистояння основних елітних угрупувань. Ця теза дозволяє зробити суттєві уточнення до визначення демократичної консолідації, що стає інституціоналізацією конфлікту еліт, у рамках якої виробляються певні процедурні правила для розв’язання конфліктів. На відміну від поширеного уявлення про консолідацію як «об’єднання» всіх навколо спільних інтересів, цінностей, ідентичностей, ми підкреслюємо скоріше момент того, що демократична консолідація передбачає об’єднання не навколо тих чи інших ціннісних (субстанціональних) принципів, а навколо визнання специфічних спільних процедур установлення пріоритету й реалізації цих принципів. Демократія в цьому сенсі, на відміну від тоталітарних і авторитарних систем, не ліквідовує, а, навпаки, зберігає реальний плюралізм інтересів, цінностей, ідентичностей. Нові підходи до розуміння сутності демократії та особливостей її конкретно-історичної генези в різних суспільствах дозволяють уточнити зміст поняття політичного режиму, центральним елементом визначення якого стає баланс сил між основними акторами, що відкриває (або закриває) доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів і видів капіталу в рамках певної сукупності формальних і неформальних правил. Відповідно, спираючись на доступні стратегії, ресурси й види капіталу, актори прагнуть посилити свій вплив на політичному полі і, по можливості, захопити його повністю (вони намагаються максимізувати свій виграш, водночас знизивши витрати на його отримання). Демократія з цієї точки зору є різновидом відкритого політичного ринку з досконалою конкуренцією, де розкол сегментів політичного поля такий, що протиборчі сили не дозволяють нікому його повністю захопити і жодна група не може претендувати на цілковиту владу. Аналіз особливостей посткомуністичних трансформацій взагалі і пострадянських особливо дозволяє зробити висновок про те, що вони є четвертою хвилею демократизації, яка принципово відрізняється від попередньої третьої хвилі. Четверта хвиля демократизації призвела як до виникнення й консолідації демократії (у країнах Центральної і Східної Європи), так і до становлення специфічних пострадянських напівдемократичних режимів, природа яких є зовсім не перехідною, а має тенденції до стійкого закріплення й відтворення. Ключовим чинником того, що виникнення демократії в пострадянських державах було швидше винятком, а не правилом, стала історична послідовність структурних перетворень, яка призвела до своєрідної інверсії політичного розвитку (демократизація передує раціонально-бюрократичній трансформації), що заблокувала можливості закріплення демократичних правил гри в кожній окремій пострадянській політії. Інверсійні траєкторії пострадянських трансформацій стають головним чинником формування пострадянських неопатримоніальних режимів, інституційна специфіка яких характеризується домінуванням неопатримоніальних правил політичної гри, що передбачають панування клієнтарно-патронажних відносин, персоналізацію влади, злиття влади-власності, приватизацію суспільних функцій. Процеси «демонтажу комунізму» і «транзиту до демократії» призвели до встановлення добре вивчених на прикладі Азії, Африки й Латинської Америки неопатримоніальних систем, в яких, незважаючи на існування демократичного фасаду, ключову роль як у визначенні правил «політичної гри», так і функціонуванні політичної системи в цілому відіграють не раціонально-легальні, а клієнтарно-патронажні відносини та зв’язки. Теорія неопатримоніалізму дозволяє найточніше урахувати сутність пострадянського розвитку й інтегрувати в межах єдиного підходу весь комплекс рис і особливостей, що становлять його історичну специфіку. Теза про неопатримоніальну природу пострадянських політичних режимів дозволяє досить точно відбити їхні специфічні особливості, а також помістити їх у контекст ширшого політико-історичного й соціально-філософського порівняльного аналізу різних варіантів переходу до «Модерніті», добре вивчених на прикладі країн Західної Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. Неопатримоніальна інтерпретація пострадянських трансформацій також дає можливість розв’язання цілої низки складних дослідницьких проблем, пов’язаних зі встановленням специфіки процесів формування сучасної держави, особливостями пострадянського капіталізму, динаміки розвитку пострадянських політичних режимів тощо. Концепція неопатримоніалізму може стати новою теоретичною рамкою інтерпретації політико-режимних змін у тій гілці «четвертої хвилі», що розгорталася в державах пострадянського блоку, перед якими стояли завдання будівництва сучасної держави й нації, раціонально-бюрократичної трансформації і національної консолідації в структурі модерної держави. Більше того, неопатримоніальна інтерпретація пострадянських трансформацій дозволяє внести суттєве концептуальне уточнення й провести змістово-сутнісне наповнення понять гібридного режиму, напів- і/або «неліберальної демократії», неформальних інститутів стосовно саме пострадянської реальності. Неопатримоніальна перспектива аналізу дозволяє ширше поставити питання про можливість у пострадянських суспільствах безпосереднього і прямого «переходу до демократії» і сучасної держави, а також про правомірність ототожнення процесів політичної трансформації, що відбуваються в цьому регіоні, з процесами «демократичного будівництва». Неопатримоніальна інтерпретація пострадянських політичних трансформацій дозволяє істотно переосмислити як зміст, так і загальний фокус політичного процесу в суспільствах такого типу: у своїй реальній основі це перш за все не боротьба партійно-політичних альтернатив в умовах парламентського суперництва, а швидше боротьба різних фракцій політичних підприємців і/або неопатримоніальної бюрократії за монополізацію тих або інших сегментів клієнтарно-патронажних мереж, їх зміну й перерозподіл. В умовах незавершеної раціонально-бюрократичної трансформації та неповного розділення політики й економіки найбільш вигідною і «дешевою» стратегією рентоорієнтованих груп стало входження в клієнтарні ланцюжки обміну ресурсів і капіталу. У цьому контексті концепція неопатримоніалізму дозволяє не лише висунути альтернативну інтерпретацію пострадянських трансформацій, а й пояснити те, що не вдалося запропонувати теорії транзиту: показати, чому і за допомогою яких механізмів та практик виникнення демократії на пострадянському просторі стало винятком, а не правилом, тобто чому демократія переважно не стала побічним результатом відкритої політичної боротьби (як це сталося в Європі). Теорія неопатримоніалізму дозволяє також глибше зрозуміти динаміку пострадянських політико-режимних змін, зокрема хвилю «кольорових революцій» на пострадянському просторі. З погляду такої перспективи, «кольорові революції» є, перш за все, розпадом моделі консолідації неопатримоніального режиму на основі політико-економічної гегемонії глави держави й вибудовування навколо й під нього клієнтарно-патронажної мережі експлуатації публічних ресурсів. «Кольоровим революціям» як «політичній раціоналізації» знизу протиставляється «силова раціоналізація» згори, яка призводить до контрреволюційної стабілізації неопатримоніального режиму. Запропонована в роботі інтерпретація уможливлює побудову комплексної типології пострадянських режимів, яка враховує баланс сил і структуру союзів усередині трикутника неопатримоніальної бюрократії, рентоорієнтованих підприємців і глави держави, який контролює важелі силового і фіскального впливу (султаністський, олігархічний і бюрократичний варіанти неопатримоніалізму). |
