Анотація до роботи:

Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі: механізми формування і реалізації. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 – Етнополітологія та етнодержавознавство. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – Київ, 2005.

У дисертації обґрунтовано місце і роль етнокультурного фактора на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Розроблено теоретичну модель комплексного механізму формування і реалізації державної етнокультурної політики і визначено шляхи його оптимізації. Обґрунтовані основні параметри державної політики у сфері етнокультурного розвитку. Запропонована модель комплексного механізму формування і реалізації державної етнополітики передбачає вибір принципово нових підходів до регулювання етнокультурних процесів на основі узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду, провадження сучасних технологій державного і громадського сприяння етнокультурному розвиткові суспільства.

У висновках узагальнено дослідження актуальної наукової проблеми, що полягає в обґрунтуванні місця і ролі етнокультурного фактора на сучасному етапі розвитку українського суспільства, розробці теоретичної моделі комплексного механізму формування і реалізації державної етнокультурної політики і визначенні шляхів його оптимізації.

1. Розвиток етнокультур слід розглядати як складову загальнонаціонального культурного поступу. Етнокультурний фактор належить до тих констант, якими визначаються сучасний стан і перспективи духовного розвитку українського суспільства. Його урахування набуває особливо важливого значення на новому етапі розбудови Української держави, коли політика в галузі культури постає як один з ключових елементів стратегії суспільного розвитку.

Протягом останнього десятиріччя аналіз етнонаціональних та етнокультурних процесів в Україні здійснювався на базі опанування теоретичної спадщини вітчизняної та зарубіжної науки. За відносно невеликий проміжок часу розвинулися етнополітологія та етнодержавознавство, досліджуються процеси розвитку національної свідомості українців, етнокультурні аспекти життєдіяльності кримсько-татарського народу, національних меншин, проблеми впливу етнонаціонального фактора на перебіг адміністративної реформи.

2. Визначення засад державної етнокультурної політики та механізмів її вироблення і реалізації зумовили необхідність застосування системного підходу до аналізу перебігу процесів у цій сфері і їх регулювання. Використання етнорегіонального підходу дало змогу обґрунтувати положення про те, що розселення етнічних спільнот в Україні зі своїми усталеними традиціями, самобутньою культурною спадщиною слід класифікувати не тільки як етнорегіональне, а й етнокультурне. Поняття “етнокультурний регіон” найбільш точно відображає внутрішню етнонаціональну єдність як виявлення територіальної, мовної та культурної спільності. Для визначення підходів до розв’язання проблем етнокультурної самоорганізації принципове значення має використання теоретико-методологічного апарату синергетики. Розгляд організаційної і функціональної структур державного управління в їх єдності як організаційно-функціональної системи став основою для розробки організаційного механізму реалізації етнокультурної політики.

3. Українська діаспора певною мірою включена у політико-правове поле Української держави. Конкретні питання допомоги закордонним українцям щодо збереження їх етнічної ідентичності мають передбачатися в міждержавних, міжгалузевих та міжрегіональних угодах, ширше практикуватися укладання відповідних угод з країнами розселення української діаспори. Взаємодія держави із закордонним українством має бути спрямована не лише на посилення його культурного потенціалу, а й на залучення цього потенціалу для зміцнення взаємовигідного економічного та культурного міжнародного співробітництва, більш повне використання для цього можливостей гуманітарних фундацій.

4. Суспільно-політичні перетворення, що відбуваються в Україні як незалежній демократичній державі, суттєво змінюють культурне життя етнічних спільнот, стимулюють розвиток громадського самоврядування етнокультурними процесами, а отже, зумовлюють необхідність уточнення концептуальних засад державної політики в етнокультурній сфері. Необхідно прийняти Концепцію державної етнонаціональної політики України, в якій визначити цілі й пріоритетні напрями діяльності держави в гуманітарній (культурно-освітній) сфері, що випливають з її стратегічної мети – створення сприятливих умов для збереження самобутності й соціально-культурного розвитку усіх етнічних спільнот та етнокультур як складників української національної культури.

5. Теоретична модель комплексного механізму формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку України передбачає нові підходи до регулювання етнокультурних процесів на основі сукупності принципів, узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду, засвоєння сучасних технологій державного і громадського сприяння етнокультурному розвитку. В основу розробки механізму формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку мають бути покладені такі базові принципи, як самоцінність кожної з етнокультур, свобода творчої діяльності етносів, орієнтація носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності, забезпечення етнічним спільнотам не тільки рівних прав, а й рівних можливостей для культурного розвитку. Слід виходити з того, що політика в етнокультурній сфері відображає інтереси національних меншин, усієї української політичної нації та закордонного українства.

6. Комплексний механізм державного регулювання у сфері етнокультурного розвитку являє собою сукупність соціально-політичних, правових, економічних, організаційних, інших механізмів. Його оптимізація розглядається як постійний процес вибору альтернативних варіантів організаційних структур, засобів економічного впливу, норм права і політико-адміністративних відносин, політичних і управлінських технологій тощо, які забезпечують адекватність державного впливу на етнокультурну сферу відповідно до потреб її розвитку за умов обмежених ресурсів і відповідно до світових норм і стандартів.

На сучасному етапі важливого значення набули: демократизація етнокультурної політики через широке залучення громадських організацій до вироблення проектів політичних і правових актів, управлінських рішень, участі в реалізації прийнятих документів і оцінці результатів; застосування програмно-цільового підходу при виробленні й реалізації етнокультурної політики, створення чіткої системи вертикальних і горизонтальних партнерських зв’язків у межах державних (загальнонаціональних) і регіональних цільових та комплексних програм; розвиток міжнародних культурних зв’язків; розробка дійової моделі організаційно-функціональної структури формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку.

7. Удосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення регулювання етнокультурного розвитку українського суспільства має передбачати визначення правових засад: культурного самовизначення і самоврядування етнічних спільнот; територіальної і екстериторіальної самоорганізації національних меншин; розвитку економічної і господарської ініціативи культурно-мистецьких організацій; використання культурно-історичної спадщини етнічних спільнот як інвестиційного ресурсу. Йдеться про закони України “Про національні меншини в Україні” (із змінами та доповненнями) і “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”. Національно-культурну автономію слід законодавчо визначити не лише як право певних спільнот на самостійне вирішення питань збереження своєї культурної ідентичності, а і як форму етнокультурного самовизначення і об’єкт політико-правових відносин. Доцільно внести необхідні зміни та доповнення до галузевих законодавчих актів, зокрема податкового законодавства, до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” і “Основи законодавства про культуру”, а в перспективі – прийняти Закон України “Про культуру”. Зведення відповідних норм галузевих законів можна передбачити в єдиному Кодексі законів про культуру.

8. Підвищення ролі економічних механізмів в етнокультурній сфері можна досягти шляхом розробки і реалізації забезпечених ресурсами середньострокових програм, диференційованого підходу до оподаткування випуску друкованої продукції, підтримки книговидавців через систему державних замовлень, стимулювання спонсорської, меценатської і цільової інвестиційної діяльності у сфері культури, а також акумуляції коштів з державного бюджету, з бюджетів місцевого самоврядування і з альтернативних джерел на засадах соціального партнерства в межах цільових програм і програм соціально-економічного розвитку регіонів.

9. З метою вирішення соціокультурних проблем міграції потрібно розробити і здійснити комплекс коротко- і середньострокових заходів, у межах яких передбачити: а) визначення регіонів України, найбільш придатних для розселення і працевлаштування мігрантів, їх культурної і мовної адаптації в українське суспільство; б) розробку інтегрованої в інформаційні системи Держкомнацміграції України, Держкомкордону України та МВС України комплексної державної системи обліку та ідентифікації осіб, що шукають притулку в Україні, а також біженців; в) запровадження у вищих навчальних закладах спеціалізації з підготовки фахівців у сфері міграції; г) започаткування постійних циклів радіо- і телепередач роз’яснювально-інформаційного характеру з питань міграції та біженців.

10. Державна політика реалізується, як правило, не одним державним органом, а їх сукупністю. Тому цілісний регулятивний вплив держави на етнокультурну сферу можна забезпечити завдяки: а) максимально повному розподілу цієї функції держави по управлінських функціях органів державної влади усіх рівнів; б) постійному взаємоузгодженню діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і національних громадських організацій. З цією метою доцільно: відновити діяльність Міжвідомчої ради з питань етнокультурного розвитку при Кабінеті Міністрів України. Спираючись на нагромаджений досвід, розвивати на регіональному і місцевому рівнях мережу консультативно-дорадчих і координаційних органів з питань міжетнічних відносин і етнокультурного розвитку; законодавчо визначити і забезпечити на практиці функціонування Державного комітету України у справах національностей та міграції як провідного центрального органу виконавчої влади у сфері етнонаціонального розвитку (зі спеціальним статусом), розширивши його повноваження з координації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування усіх рівнів та неурядових організацій; внести відповідні доповнення до Положення про Міністерство культури і мистецтв України з метою посилення його координуючої функції щодо реалізації державної політики безпосередньо в етнокультурній сфері; переглянути положення непрофільних центральних органів виконавчої влади з метою уточнення або визначення функцій цих органів щодо реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку.

11. Ефективність державної етнокультурної політики безпосередньо пов’язана із спроможністю інституту державної служби забезпечувати її вироблення і реалізацію. Назріла необхідність в уточненні концепції представлення етнокультурних інтересів в органах державного управління та механізмів їх урахування. У заходах на виконання Комплексної програми підготовки державних службовців, нормативних актів з питань професіоналізації державної служби доцільно визначити навчальні заклади, орієнтовані на підготовку кадрів для органів державного управління і місцевого самоврядування в поліетнічних регіонах, у тому числі за спеціалізацією “культура”. Суттєвого вдосконалення потребує чинна система підвищення кваліфікації кадрів для профільних підрозділів державних органів і органів місцевого самоврядування, а також для організацій і установ культури.

12. Проведене дослідження розширило предметне поле політології і теорії державного управління, дало можливість виокремити актуальні проблеми подальших розвідок на визначеному напрямі. Зокрема, потребують поглибленого дослідження питання врахування етнокультурного фактора в здійсненні суспільних реформ, у тому числі ролі етнонаціональної свідомості населення у формуванні загальної культури управління суспільним розвитком, комплексного використання організаційних, правових, економічних, соціально-політичних механізмів розв’язання завдань в етнокультурній сфері, прогнозування процесів політизації етнокультурних процесів і їх наслідків та ін. Набуло актуальності запровадження моніторингу відповідності структур публічної влади історико-культурним традиціям регіонів і сучасним потребам їх модернізації. Обов’язковою передумовою конструювання технологій регулювання етнокультурних процесів має стати дослідження всієї сукупності взаємозв’язків між етнічними спільнотами, діагностика соціально-економічних і культурних факторів етнічної взаємодії, ролі етнокультурного фактора у становленні української політичної нації.

Важливого значення набувають координація наукових досліджень на даному напрямі, організація взаємодії на постійній основі органів державної влади і наукових колективів.

Публікації автора:

Монографії

1. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: Моногр. – К.: М-во культури і мистецтв України, 1998. – 228 с.

2. Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в сучасній Україні: Теорія і практика: Моногр. - К.: ДАКК КіМ, 2005. – 275 с.

Навчальні посібники, програми

3. Леонова А.О. Збереження і розвиток культур України у різноманітності їх національно-етнічних особливостей: Навч. посіб.– К.: М-во культури України, 1995. – 75 с.

4. Леонова А.О. Культура України у різноманітності національно-етнічних особливостей. Стан, проблеми, перспективи: Навч. посіб. – К.: М-во культури і мистецтв України, 1996. – 166 с.

Статті у наукових фахових виданнях

5. Леонова А. Деякі правові питання вирішення проблем національних меншин в Україні // Вісник УАДУ. – 1998. – № 4. – С. 180-185.

6. Леонова А. Вдосконалення підготовки державних службовців сфери культури в контексті Концепції державної етнополітики України: Організаційно-методичні аспекти: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – С. 143-149.

7. Леонова А. Програмні спрямування з розвитку української культури і культур національних меншин України // Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 325-330.

8. Леонова А. Цільовий програмний підхід до розв’язання завдань відродження і розвитку етнокультури України // Вісник УАДУ. – 1999. – № 2. – С. 280-287.

9. Леонова А. Стратегічний підхід і прогнозування підготовки та перепідготовки державних службовців в контексті сучасних етнокультурних процесів // Вісник УАДУ. – 2000. – № 1. – С. 201-208.

10. Леонова А. Етнокультурна політика України (концептуальний підхід) // Вісник УАДУ. – 2000. – № 2. – С. 260-268.

11. Леонова А. Особливості управління етнокультурними процесами в Україні // Вісник УАДУ. – 2000. – № 3. – С. 180-189.

12. Леонова А. Правова основа оновлення культур національних меншин України: Зб. наук. пр. УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – Вип. 2. – Ч.ІІ. – С. 373-380.

13. Леонова А. Український досвід розв’язання міграційних проблем в правовому контексті // Вісник УАДУ. – 2001. – № 1. – С. 322-331.

14. Леонова А. Етнонаціональний фактор розвитку українського суспільства як об’єкт наукових досліджень (90-ті рр. ХХ ст.): Зб. наук. пр. УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – Вип. 1. – С. 460-471.

15. Леонова А. Культура як компонент розбудови державної етнополітики України // Вісник УАДУ. – 2001. – № 3. – С. 327-336.

16. Леонова А. Етнокультурні регіони України як складові культурного розвитку українського суспільства // Вісник УАДУ.– 2001. – № 4. – С.369-379.

17. Леонова А. Державна служба і її роль в розвитку культури національних меншин: Зб. наук. пр. УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – Вип. 2. – С. 314-325.

18. Леонова А. Розвиток етнокультури в регіонах України в контексті адміністративної реформи (Закарпаття, Буковина, Миколаївщина, Крим): Зб. наук. пр. УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – Вип. 1. – С. 394-407.

19. Леонова А. Культурна інтеграція України у світове співтовариство // Вісник УАДУ. – 2002. – № 1. – С. 276-283.

20. Леонова А. Державна культурна політика України: Нормативно-правовий аспект // Вісник УАДУ. – 2002. – № 2. – С. 300-306.

21. Леонова А. Організаційно-правові механізми регулювання етнокультурних процесів в Україні: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – Вип. 2. – С. 438-446.

22. Леонова А. Етнокультурна політика України: європейський орієнтир // Управління сучасним містом. – 2002. – № 4. – С. 59-62.

23. Леонова А. Етнокультурні аспекти міжнаціональних відносин в контексті процесів державотворення в Україні // Вісник УАДУ. – 2002. – № 4. – С. 295-300.

24. Леонова А. Органи виконавчої влади України і сучасна етнокультурна політика: Нові підходи, проблеми // Вісник УАДУ. – 2003. – № 1. – С. 357-363.

25. Леонова А. Регіоналізація та система управління етнокультурними процесами // Управління сучасним містом. – 2003. – № 4-6(10). – С. 23-27.

26. Леонова А.О. Цільові програми розвитку української культури і культур національних меншин. Сутність програмно-цільового підходу в управлінні суспільним розвитком // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 28. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2005. – С. 619-624.

27. Леонова А.О. Які ж вони - пріоритети етнокультурного розвитку? // Віче. – 2005. – № 4. – С. 66–69.

28. Леонова А. Наукове і кадрове забезпечення діяльності органів державної влади в контексті розвитку етнокультурних процесів // Вісник ДАКК КіМ. – 2005. - № 2. – С. 133-137. .

29. Леонова А.О. Діяльність координаційних і консультативно-дорадчих органів з питань етнонаціональної політики // Політичний менеджмент. – 2005. - № 3 (12). – С. 63–70.

Статті в інших виданнях

30. Леонова А. Українське законодавство і соціально-культурний розвиток національних меншин // Культура України: стан, проблеми, тенденції розвитку: Зб. наук. пр. – К.: М-во культури і мистецтв України, 1997. – С. 195-202.

31. Леонова А. Збереження та розвиток культур національних меншин у контексті європейського досвіду Зб. наук. пр. – К.: М-во культури і мистецтв України, ДАКК КіМ, 1998. – С. 139-148.

32. Леонова А. Міграційні процеси в Україні: культурно-правовий аспект // Духовність як основа консолідації суспільства: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 1999. – Т. 16. – С. 187-194.

33. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: сутність, засади, напрями // Україна на порозі третього тисячоліття: духовність як основа консолідації суспільства: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 1999. – Т. 15.– С. 355-361.

34. Леонова А.О. Культура (етнорегіональний аспект) // Енциклопедія етнокультурознавства. – К., 2001. – Ч.1. – Кн. 2. – С. 106-109.

35. Leonova A. Some Aspects of Research Preservation and Revival of the Traditional Culture of Ukraine // Folk Art and Craft News. – 1994. – № 1. – P. 3-4.

36. Leonova A. Ethnoculture in the system of international cooperation // The Universal Values and National Distinctness of Traditional European Cultures in the Process of Integration of Europe. – Poland, 2004. – С. 209-215.

Тези доповідей на наукових конференціях

37. Leonova A. The character of the Protection and development of Folk Art and Art Handicrafts in the Ukraine // International Conf. – Dolna Krupa, Slovakia, IOV/UNESCO, 1994. – P. 61-64.

38. Leonova A. Folk Culture and the current Transformations in the different European Regions // 6^th Europen Conf. of IOV – Belarus: IOV/UNESCO, 2001. – P. 30-34.

39. Леонова А. Структурно-організаційний аспект державотворчої діяльності органів виконавчої влади України (етнокультурний фактор) // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф.: В 2 т. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – Т.2. – С. 145-148.