У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми державного регулювання зайнятості в Україні шляхом визначення заходів з формування соціально-ринкового механізму регулювання зайнятості, забезпечення розвитку взаємодії органів управління ринком праці на новому технологічному рівні, що сприяють удосконаленню державного регулювання у сфері зайнятості та забезпеченню соціальних гарантій. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення. 1. Дослідження теоретичних засад формування системи державного регулювання зайнятості засвідчило, що в науковій літературі останніх років все визначення поняття «зайнятість», яке враховувало б усі моменти у сфері зайнятості. На наш погляд, тільки за умови всебічного розкриття соціально-економічного змісту зайнятості можна дати розширене трактування поняття «зайнятість». Визначено, що зайнятість є найважливішою складовою соціального розвитку особи й суспільства і пов'язана із задоволенням різних потреб у сфері праці. Водночас вона є економічним феноменом, що дає змогу оцінити здатність систем зайнятості забезпечити максимальний економічний ефект. Таким чином, поняття зайнятості набуває якісно нового змісту: це соціально орієнтована зайнятість, що, у свою чергу, підвищує права особи як члена соціуму на працю. 2. Проаналізовано розвиток системи забезпечення зайнятості в конкретних економічних умовах та визначено, що кожна з економічних форм реалізації зайнятості населення має свої сутнісні характеристики і відповідає певному етапу розвитку суспільства, відображаючи існуючі економічні реалії. Всі форми зайнятості утворюють загальну модель зайнятості. Запропоновано критерії системи державної підтримки ефективної зайнятості: розвиток матеріального виробництва за переважно інтенсивним типом, без залучення додаткових трудових ресурсів; раціональний розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між підприємствами, галузями, регіонами; висока оплата трудових ресурсів, яка покликана виконувати стимулюючу роль в абсолютному і відносному скороченні кількості зайнятих на підприємствах працівників; серйозні якісні зміни в праці, які, перш за все, мають бути спрямовані на різке скорочення ручної праці; формування розвиненої мережі працевлаштування, підготовки, перепідготовки та профорієнтації працівників і незайнятих працездатних осіб, а також забезпечення соціальних гарантій для тих, хто бажає працевлаштуватися. 3. Розглянуто причини, форми й загальні тенденції процесу вивільнення робочої сили. Встановлено, що вивільнення є и наслідком загального кризового стану української економіки, спаду суспільного виробництва, порушення господарських зв'язків тощо. Вивільнення працівників є об'єктивним процесом переміщення робочої сили, зумовленим ліквідацією або докорінною реорганізацією робочих місць. Визначено форми вивільнення працівників: відносна й абсолютна, що дає змогу державним інституціям класифікувати всіх вивільнених на групи залежно від підстав, що призвели до витіснення цих працівників з виробництва. 4. На підставі проведеного аналізу визначено, що в майбутньому економіка має бути соціально орієнтованою. Гарантом цього має стати держава. Виступаючи носієм соціальності, держава є єдиним посередником між працею і власністю, здатним забезпечити нормативну базу для соціального партнерства, у рамках якого будуть погоджені їх соціально-економічні інтереси. Виходячи з цього, запропоновано визначення соціальної політики як у діяльності держави, спрямованої на пом’якшення соціальних суперечностей ринку. Негативні властивості ринку в соціальній сфері можна лише пом’якшити, але не усунути, оскільки їх здатність до самовідтворення глибоко вкорінена в самій системі. Розглянуто принципи соціальної політики, яких слід дотримуватись при реалізації її механізмів, та наведено суть кожного принципу. Аналіз соціальної політики стосовно ринку праці показав, що вона пов'язана насамперед з можливостями держави впливати на попит робочої сили. Вплив на ринок праці відбувається за допомогою коректування правових норм, скорочення доступу деяких груп працівників на ринок праці, інформування про його стан, фінансування системи перенавчання працівників. Результати соціальної політики в Україні є негативними. Це виявляється, насамперед, у порушеннях строків виплат заробітної плати населенню, низькому її рівні. 5. Досліджено ринок праці в Україні, який формується в складній обстановці після тривалого панування командно-адміністративних методів в економіці й утриманського настрою суспільства. Майже всі теорії ринку праці абсолютизують або роль попиту, або роль пропозиції. Запропоновано розглядати ринок праці як систему суспільних відносин; соціальних, зокрема юридичних, норм; інститутів, що зумовлюють нормальне відтворення й ефективне використання праці при відповідній її кількості і якості винагороди. Дослідження тенденцій формування цивілізованого ринку праці дало змогу визначити системи чинників, які впливають на стан і розвиток ринку праці: соціально-економічних, успадкованих, природо-ресурсних, зовнішньоекономічних, демографічних, міграційних, політичних, інституціональних. 6. Визначено, що активне регулювання зайнятості на ринку праці має здійснюватись на регіональному, місцевому рівні управління. Основними цілями системи управління ринком праці на регіональному рівні є: формування трудового потенціалу; забезпечення підприємств необхідними кадрами; забезпечення ефективної й динамічної зайнятості населення, навчання, перенавчання і працевлаштування працівників. Запропоновано соціально-ринковий механізм регулювання зайнятості, який передбачає: розробку ефективної регіональної моделі управління зайнятістю, що зумовить підвищення ролі й відповідальності адміністрації та власників підприємств в розробці і прийнятті організаційно-економічних рішень, сприятиме одночасно і забезпеченню зайнятості, і раціональному використанню працівників на підприємствах; активне регулювання ринку праці, яке включає систему економічного стимулювання (пільги з оподаткування, кредити, субсидії) підприємств, що гарантують зайнятість і створюють робочі місця. Запропонований соціально-ринковий механізм регулювання зайнятістю населення дає змогу більш комплексно й ефективно регулювати всі процеси, пов'язані з формуванням системи зайнятості в регіоні. 7. Дослідження інституційної структури засвідчило, що служби зайнятості є інститутами ринку праці і становлять найважливішу частину механізму його регулювання. Розглянувши діяльність служб зайнятості, було визначено, що сучасна служба зайнятості будується на таких принципах, які сприяють підвищенню ефективності програм та послуг на макро- і мікрорівні: інтеграція ключових функцій служби зайнятості; стратегія втручання для зниження тривалості безробіття; внутрішні індикатори ефективності програм і послуг служби зайнятості. Запропоновано вдосконалити систему інформаційного забезпечення ринку праці шляхом створення Web-сервера на основі взаємодії таких інституційних структур: органів місцевої влади, вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, засобів масової інформації, інших установ. 8. Система соціального захисту є економічним інструментом, що регулює відтворення робочої сили й визначає повну вартість сукупної робочої сили суспільства. Загальні заходи соціального захисту доповнено специфічними видами допомоги окремим групам населення. Виділено три великі соціально-демографічні групи населення, що формують ринок праці: особи, які вивільняються з тих чи інших причин із суспільного виробництва; молодь, яка вперше шукає роботу; жінки, які повертаються в суспільне виробництво після завершення відпустки по догляду за дитиною або не працювали до народження дитини. Визначено, що пріоритетним напрямом у програмах управління зайнятістю першої категорії працівників може стати залучення їх у процеси внутрішньогалузевого й міжгалузевого перерозподілу трудових ресурсів при максимально можливому використанні їх професійної підготовки. Для молоді запропоновано створення мережі центрів профорієнтації, навчання. Для жінок визначена орієнтація на професійне навчання відносно нескладним професіям, на тимчасову роботу й роботу вдома, що не потребує високої кваліфікації. Запропоновані заходи допоможуть пом'якшити нерівність різних груп населення на ринку праці, забезпечити соціальну захищеність найменш конкурентоспроможних з них. Організація практичної роботи в цьому напрямі входить до функцій державних служб зайнятості, у яких доцільно створити структурні підрозділи, спеціальні бюро, що займаються працевлаштуванням молоді, жінок, пенсіонерів, інвалідів тощо. Вирішення цього питання має здійснюватися з урахуванням специфіки регіону щодо формування, розподілу (перерозподілу), використання трудових ресурсів. За результатами дослідження розроблено науково-практичні рекомендації для органів державної влади, зокрема: – внести зміни в законодавство України про зайнятість населення; – наблизити державні стандарти зайнятості в Україні до стандартів Європейського Союзу; – розширити практику застосування державного замовлення; – збільшити тривалість загальної і спеціальної підготовки працівників; – запровадити систему дотацій підприємцям на створення нових робочих місць. | 