Проведене дисертаційне дослідження й узагальнення його результатів показало, що поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, отримані наукові результати, які характеризуються науковою новизною, практичним значенням, підтверджують гіпотезу дослідження. На підставі здійсненого дослідження зроблені такі висновки і запропоновані рекомендації, що мають теоретичне і практичне значення. 1. Аналіз використаних джерел з досліджуваної теми показав, що стан її розробленості характеризується фрагментарністю і відсутністю системного підходу до її вивчення. На цей час у науковій літературі бракує комплексних досліджень державної політики та державного управління в сфері соціального захисту населення. Система державного управління зазначеною сферою в Україні ще не пристосована належним чином до функціонування в ринкових умовах. Сьогодні існує потреба у вдосконаленні системи державного управління сферою соціального захисту населення, передусім її функцій та структури, що вимагає комплексних досліджень з цих питань. 2. Система управління сферою соціального захисту населення є складовою державного управління, що, в свою чергу, є підсистемою соціального управління і включає такі елементи: суб’єкт управління – орган державної влади, що здійснює розробку та реалізацію державної політики у сфері соціального захисту населення; об’єкт управління – сферу соціального захисту населення; управлінську діяльність – організацію спеціальних відносин, що забезпечує прямі та зворотні зв’язки між суб’єктом та об’єктом управління. 3. Удосконалення державного управління у сфері соціального захисту населення є одним із суттєвих факторів, який сприятиме становленню України як соціальної держави. Водночас приведення державної політики у сфері соціального захисту населення у відповідність з міжнародно-правовими, в тому числі з європейськими стандартами, є важливою передумовою успішної європейської інтеграції України. Вимогою часу є прийняття закону про соціальну політику в державі, в якому мають бути визначені поняття і зміст соціальної політики держави, основні функції органу законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у цій сфері і їх роль та рівень відповідальності за всі напрями соціальної політики, в тому числі й соціальний захист населення. 4. Державна політика у сфері соціального захисту населення здійснюється через розгалужену систему органів державного управління, які беруть участь в її реалізації в межах своєї компетенції. До цієї системи належать насамперед Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, Президент України, Кабінет Міністрів України та інші центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, які здійснюють як власні повноваження, так і повноваження, делеговані державою. 5. Роль та цілі держави полягають у визначенні пріоритетів соціальної сфери, відповідальності за встановлення мінімальних гарантій, поєднанні загальнодержавних механізмів з діяльністю місцевих органів влади, створенні єдиного соціального простору, а також у забезпеченні реалізації прав громадян, зафіксованих у Конституції України і законодавчих актах, пошуку нових рішень, спрямованих на ефективну соціальну допомогу людям. Сфера соціального захисту населення має бути структурована виходячи з його головних напрямів, зокрема: соціальної допомоги, яка гарантує можливість виживання в умовах соціально-економічної кризи; соціального забезпечення, що гарантує певний рівень існування людини; соціальних послуг, що забезпечують певний рівень трудової активності та участі людини в громадському житті. 6. Реформування універсальної за характером і благодійної за змістом соціальної сфери, в тому числі й соціального захисту населення, має перетворити її на ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул прискорення економічного прогресу. Нова модель управління сферою соціального захисту населення потребує: законодавчого визначення єдиного порядку надання пільг громадянам; системного нормативно-правового забезпечення надання державних соціальних пільг; створення єдиної системи збирання, контролю та обліку страхових внесків; об’єднання в одному законодавчому акті всіх положень чинних законів, які регулюють питання призначення пенсій різним категоріям громадян; перегляду надмірної кількості категорій пільговиків, в той час як частина громадян (залежно від місця проживання, доступу до розвинутої інфраструктури країни) взагалі позбавлена пільг; розмежування компетенції держави, регіонів та місцевої влади в питаннях соціального захисту населення; наближення органів соціального захисту населення до одержувачів пільг та допомог, їх оформлення та надання за єдиним пакетом документів. 7. Управління системою соціального захисту на місцевих рівнях мають забезпечувати управління соціального захисту населення районних державних адміністрацій (з набуттям чинності змін до Конституції України – районних рад), міських рад, районних у місті рад, які мають забезпечити контроль за нарахуванням та виплатою пенсій, надання соціальних гарантій і компенсацій малозабезпеченим громадянам, субсидій населенню, соціальний захист громадян, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС, роботу з інвалідами, ведення єдиного державного реєстру осіб, які мають право на пільги. Територіальний центр має підтримувати одиноких непрацездатних громадян та громадян інших категорій, які потребують сторонньої допомоги. Об’єднання зусиль таких управлінь та центрів зайнятості сприятиме подоланню безробіття, виконанню місцевих програм зайнятості, в тому числі стосовно працевлаштування інвалідів. Відділ праці, який входить до структури управління праці та соціального захисту населення, має бути виділений в окрему структурну одиницю місцевого самоврядування та здійснювати моніторинг стану соціально-трудових відносин на всіх підприємствах адміністративно-територіальної одиниці незалежно від форм власності. Необхідно також надати йому права впливу на порушників трудового законодавства, законодавства щодо охорони праці. В сільській місцевості існує потреба у створенні і функціонуванні центрів соціального захисту населення, організації роботи уповноважених сільських та селищних рад. Для здійснення соціального обслуговування людей похилого віку необхідне створення медико-соціальних центрів на базі сільських лікарень та міжсільських будинків-інтернатів за участю органів місцевого самоврядування, фермерських господарств, сільськогосподарських підприємств та активної участі членів територіальної громади. |