Анотація до роботи:

Котовська Ольга Петрівна. Діалог як метод пошуку істини в українській філософській традиції. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2008.

Досліджено проблему діалогу в її традиційно українських парадигмальних, міжкультурних, суспільно-політичних та екзистенційно-персоналістичних проявах. Проаналізовано теоретико-методологічні підходи до проблеми філософського діалогу, історія його виникнення та сучасного значення діалогічного підходу, і як методу наукового пізнання, і як морально-етичної засади відповідальності, співпричетності у спілкуванні між людьми та співпереживання з Іншим. Визначено особливості діалогічного пізнання, специфіка його ролі та проявів у процесі становлення й розвитку української філософської думки. Розкрито присутність латентного діалогу у феномені двовір’я як поєднання народної, язичницької традиції і християнської парадигми, який склав основу українського світосприйняття та заклав ідейне підґрунтя єдності давньоукраїнської спільноти. Досліджено витоки діалогічного мислення в українській філософській культурі та наголошено на традиційних ідеях „софійності”, толерантності та неперервному діалозі народно-оптимістичної, активно-громадянської, та аскетично-споглядальної течій у спадщині давньоруських любомудрів та українських полемістів. На прикладі діалогічного викладу ідей Г.Сковороди та І.Франка доведено наявність двох значень діалогу як методу пошуку загальної істини і як кордоцентрично-екзистенційного віднаходження істини життя й щастя у самій людині.

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження, які зведено до таких позицій:

У ході історико-філософського аналізу виокремлено два визначальні рівні філософського діалогу: класично-раціоналістичний (методологічно-пізнавальний) та етико-практичний (екзистенційно-персоналістичний).

Сутнісна специфіка української традиції філософування характеризується присутністю діалогу раціоналізму та романтизму, що ґрунтується на засадах неоплатонізму, плюралістичної етики, внутрішньої гармонії та кордоцентризму, „софійності” та екзистенційно-практичної інтенції творення „ціннісно-смислового універсуму”.

Феномен двовір’я засвідчив язичницько-християнську двоїстість парадигм у філософській культурі, яка становила культурно-світоглядну передоснову вітчизняних духовно-філософських пошуків. Визначальний для християнства діалог „людина–Бог” був принесеним у язичницьку традицію і зазнав вторинної християнської мітологізації, латентної взаємодії „нового” і „старого” та ідейно об’єднав давньоукраїнську народну спільноту.

У давній Україні часів Київської Русі діалогічний підхід набув духовно-екзистенційного виміру, наближення до Софії-Премудрості Божої. Принципи апофатичного богослов’я та філософії ісихазму із моральними настановами аскетизму і книжної мудрості вилились в активно-громадянську, подвижницьку позицію й софійно-оптимістичний життєво-практичний шлях пошуку божественної істини давньоруських любомудрів.

Діалог західної та східної християнських традицій для представників ренесансного гуманізму становив парадигмальну основу активної освітянської діяльності православних братств та виникнення української професійної філософії Києво-Могилянської академії.

Постійна присутність як суспільно-освітянського, так і споглядально-аскетичного світоглядних концептів; як морально-практичного, так і науково-гносеологічного елементів, їхні неперервні взаємні зближення та розбіжності виокремили дві провідні тенденції української філософської культури: активно-громадянську та внутрішньо-споглядальну.

Своєрідність стилю філософствування Г.Сковороди полягає у виборі ним філософського діалогу у формі діатриби, солілоквіума, катехізиса, „пренія”, „брані”, що є тематичною філософсько-повчальною бесідою, коли кожен з персонажів розкриває й поглиблює розуміння обговореної проблематики. У своїх філософських творах Г.Сковорода органічно поєднав метод „сократівського діалогу” та християнського „катехізисного діалогу”. Відтак істинні висловлювання в діалогах Сковороди не є, як у „сократівському діалозі”, прерогативою однієї постаті, а багатоаспектним синтезом різнопланових одиничних і загальних тверджень кожного із співучасників бесіди на шляху до розкриття божественної істини.

І.Франко, як і Г.Сковорода, шлях до пізнання істини вважає постійно незавершеним процесом, де прагнення її осягнути вже само собою містить потенціал розвитку. Водночас, якщо у філософській концепції Г.Сковороди й у тематиці його діалогів основною метою є наближення до внутрішнього розкриття-переживання божественної істини, то у спадщині І.Франка діалогічність розглядається в іншому контексті. Свої розмисли І.Франко спрямовує у філософсько-соціальне, історіософське русло. Відтак його пошук істини – це пошук оптимальних проектів суспільного розвитку, „емансипації” як особистості, так і народу, кристалізації української національної ідеї.

Українська традиція культурно-світоглядних пошуків, починаючи від давньоруських любомудрів, ренесансно-гуманістичних поглядів мислителів-полемістів, концептуально-філософських узагальнень Г.Сковороди та І.Франка, свідчить про неперервний зв’язок поколінь і їхню поетапну народно-культурну спадкоємність. Проаналізована ґенеза вітчизняної філософської культури доводить, що зародження й формування української ідентичності відбувались у контексті самобутнього діалогу епох та діалогу культур.

Основні теоретичні положення і висновки дисертації викладено у самостійних публікаціях автора.

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Сучасне значення діалогу як модусу пізнання // Філософські пошуки. Пізнання: епістемологічний, онтологічний та соціальний виміри. – ІФЛІС–ЛФС „Cogito”: Вид-во „Центр Європи”. Львів–Одеса, 2005. – Вип.ХІХ. – С.50–59.

2. Діалог як філософська проблема // Наукові записки. Серія: Філософія. – Тернопіль: Тернопільський педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 2005. – №13. – С.157–162.

3. Феномен двовір’я в українській філософській традиції // Вісник національного університету „Львівська політехніка”. Філософські науки. – Львів, 2006. – №550. – С.101–107.

4. Ренесансні принципи в контексті українського релігійно-культурного діалогу // Наукові записки. Серія: Філософія. – Тернопіль: Тернопільський педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 2007. – №15. – С.5–10.

5. Vita contemplativа et vita activа в українській полемічній традиції // Вісник Черкаського університету. Серія: Філософія. – Черкаси, 2007. – Вип.109. – С.153–162.

Статті у наукових збірниках:

1. Діалог як механізм громадянського суспільства // Ефективність державного управління: Зб. наук. праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Л.: ЛРІДУ НАДУ, 2005. – Вип.8. – С.62–68.

1. Діалог між владою і молодою елітою // Materiay IX Midyznarodowej Konferencji PTU „Uniwersalista wobec wyzwa wspnotowoci – Twrczo, odpowiedzialno, metanoia samowiadomoci, Warszawa 8–10 maja 2006 roku. – Warszawa: Wyd-wo PTU, 2006. – S.162–166.

2. From Cognition of the Other to Compassionate Wisdom // Dialogue and Universalism. – Warszawa, 2006. рр. – No.5–6. – Р.95–110.

Матеріали конференцій, тези:

1. Діалог як модус пізнання // Вісник національного університету „Львівська політехніка”. Філософські науки. – Львів, 2005. – №525. – С.131–132.

2. Історичний розвиток філософського діалогу як способу пошуку істини // Тези звітної наукової конференції філософського факультету. – Львів: Вид-во центру ЛНУ ім. І.Франка, 2005. – С.28–31.

3. Двовір’я: український варіант язичницько-християнського парадигмального діалогу // Тези звітної наукової конференції філософського факультету. – Львів: Вид-во центру ЛНУ ім. І.Франка, 2006. – С.26–28.

4. Діалогічні аспекти виховання молодої політичної еліти // Тези міжнародна науково-практична конференція „Зміст громадянської освіти і виховання: історія, реалії, перспективи”. – Херсон, 2006. – С.79–81.

5. Спокуса Великого Інквізитора та її постмодерні інтерпретації // Вісник національного університету „Львівська політехніка”. Філософські науки. – №578. – Львів, 2007. – С.108–109.