Анотація до роботи:

Бочаров Д.О. Доказування у правозастосовчій діяльності: загальнотеоретичні питання. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Харків, 2006.

Роботу присвячено дослідженню загальнотеоретичних аспектів юридичного доказування як складової правозастосовчої діяльності. У дисертації здійснено спробу виявити суть і ознаки правозастосовчої діяльності як системи, складовою якої виступає діяльність із доказування. Зміст і структура правозастосовчої діяльності уточнюються через визначення й аналіз її основних функцій: індивідуальної регламентації та правозабезпечувальної. Установлюються місце доказування в процесі реалізації функцій правозастосовчої діяльності та зміст власних функцій діяльності з доказування. З огляду на зміст її функцій і спосіб утілення в об’єктивній дійсності характеризуються зміст, засоби і результати діяльності з доказування. З’ясовуються науковий статус доказового права та його місце в системах права й законодавства.

Уперше систематизовано й теоретично узагальнено широкий спектр поглядів на сутність доказування, його зміст, засоби й результати, сформованих представниками галузевих наук. На основі їх комплексного аналізу сформульовано відповідні теоретичні висновки й практичні рекомендації стосовно гармонізації кореспондуючих складових системи права й системи законодавства та уточнення змісту окремих норм-дефініцій.

У дисертації вирішено наукове завдання, що полягає в систематизації й теоретичному узагальненні широкого спектру сформованих представниками галузевих наук поглядів на сутність здійснюваного під час правозастосовчої діяльності доказування, його зміст, засоби й результати. На основі їх комплексного аналізу сформульовано такі теоретичні висновки й практичні рекомендації:

Правозастосовча діяльність – основний, якщо не єдиний, інструмент індивідуального правового регулювання. Індивідуальна піднормативна регламентація суспільних відносин і забезпечення її необхідних передумов і гарантій є тими завданнями, що визначають зміст індивідуального правового регулювання й потребують здійснення в перебігу правозастосовчої діяльності. Індивідуальна регламентація – це видання конкретизованих індивідуальних приписів на основі норм права. Через індивідуальну регламентацію енергія юридичних норм спрямовується на конкретних суб’єктів, а нормативні приписи загального характеру перетворюються на суб’єктивні права та обов’язки певного виду й міри. Але індивідуальне регулювання потребує ще й реалізації новостворених суб’єктивних прав і обов’язків адресатами індивідуального регулятивного впливу, а подеколи – й відповідного забезпечення їх реалізації.

Відповідно до цього основними функціями правозастосовчої діяльності можуть бути визнані функція індивідуальної піднормативної регламентації суспільних відносин і правозабезпечувальна функція.

Індивідуальна регламентація реалізується через конкретизацію сфер застосування й нормування правових норм. Натомість функція правозабезпечення полягає в забезпеченні видання та фактичної реалізації конкретизованих та індивідуалізованих владних приписів, руху й розвитку процедурно-процесуальних відносин.

Повноцінний акт застосування норми права логічно увінчується здійсненням індивідуальної регламентації і становить осердя правозастосовчої діяльності. Але термін “правозастосовча діяльність” позначає значно ширше поняття, до якого входять і процес здійснення численних послідовно-паралельно пов’язаних взаємозалежних актів застосування норм права, і заходи, пов’язані з контролем, наглядом і примусовою реалізацією конкретизованих приписів, і окремі дії у рамках акту застосування норми права, оскільки кожний такий акт складається з декількох стадій і потребує вчинення різнорідних операцій, здійснюваних поетапно (до того ж доволі часто різними суб’єктами).

Таким чином, правозастосовча діяльність може бути визначена як піднормативна діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення), здійснювана на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості.

Форми реалізації правозастосовчої діяльності поділяються на внутрішню і зовнішню. Внутрішня форма – то структура діяльності, зовнішня – спосіб її об’єктивації в матеріальному світі.

У структурі акту застосування норми права можуть бути виділені дві функціональних стадії. На відміну від стадій логічної послідовності, що визначаються з огляду на будову силогізму, та функціональних стадій “ступеневого” правозастосування, “функціональні” стадії акту застосування правової норми виокремлюються з огляду на потребу здійснювати конкретизацію сфери застосування й сфери нормування правової норми в перебігу її застосування. На першій стадії, яку умовно можна назвати стадією формування правової позиції, здійснюються конкретизація сфери застосування правових норм, а на другій, завершальній стадії, конкретизація їх сфери нормування. Традиційна назва другої стадії – стадія вирішення справи – принципових заперечень не викликає. У такому контексті правова позиція становить собою зумовлене правовими уявленнями, інтересом, функціональною роллю тощо специфічне бачення проблемної ситуації, виражене в забезпеченому доказами та/або аргументами суб’єктивному висновку або системі висновків щодо наявності чи то відсутності належних підстав для ухвалення певного правозастосовчого рішення та/або дійсного змісту правових норм, що підлягають застосуванню чи потребують роз’яснення. Отже, на першій стадії формується правова позиція уповноваженого на правозастосування суб’єкта, тобто відбувається формування фактичної і юридичної основ справи, на другій – правова позиція реалізується у владному рішенні (індивідуальному акті). Водночас конкретизується сфера нормування обраної правової норми, через що абстрактно окреслені в диспозиції (санкції) вимоги (можливості) перетворюються на суб’єктивні права, обов’язки та міру відповідальності конкретних суб’єктів.

Структура акту застосування норм права й структура правозастосовчої діяльності не тотожні: якщо перша завершується стадією видання конкретизованого індивідуалізованого владного припису, то остання може включати факультативні стадії фактичної реалізації індивідуальних приписів і контролю за їх реалізацією.

Об’єктивація правозастосовчої діяльності в матеріальному світі здійснюється в нормативно зумовленій процедурно-процесуальній знаковій формі. Процедурно-процесуальну форму як науково-юридичну конструкцію утворюють процесуальний режим, процесуальні провадження й процесуальні стадії. Знакова природа виявляє себе в усній/письмовій вербальній опосередкованості правозастосовчої діяльності (мова – вторинна сигнальна система) та вираженні її через конклюдентні (знакові) дії чи бездіяльність.

Важливою техніко-юридичною складовою процесуальних проваджень і процедур є процедурно-процесуальне доказування. Доказування передовсім є правозабезпечувальним чинником (в усіх можливих позитивних значеннях цього терміна), а діяльність із доказування – основним інструментом реалізації правозабезпечувальної функції правозастосовчої діяльності.

У свою чергу, діяльність із доказування має такі функції: заміщення в юридичному вимірі реальної події знаковим еквівалентом, який наслідує (або симулює) реальну подію в її праворелевантних ознаках (симптомах); комунікативну; сугестивну; селекції й організації фактичних даних (матеріалів справи) і перетворення їх на докази в рамках правової позиції; фіксаторну.

З огляду на метод здійснення й результат юридичне доказування становить, передовсім, нормативно регламентовану інтелектуально-практичну діяльність з демонстративного відтворення значущих у контексті правової позиції обставин як фактів за їх можливими слідами (фактичними даними) шляхом означування останніх. В операціональному розумінні доказування полягає в одержанні (формуванні), дослідженні й оцінці та використанні доказів. Зазначеним операціям передує свідоме чи напівсвідоме визначення предмета доказування, а завершують їх мотивування й обґрунтування обраної правової позиції. Безпосередніми засобами доказування виступають докази.

Кожний юридичний доказ являє собою динамічну конструкцію-знак і має щонайменше трьохелементну функціональну будову: відсилає до свого предмета, існує як матеріалізоване в належній процесуальній формі повідомлення чи матеріальний об’єкт і значить завдяки витвореному доказовому факту.

У вузькому розумінні доказове значення має лише факт, придатний для використання в ролі аргументу (вербалізований доказовий факт). Саме він увінчує доказ, виступає його функціональним ядром. З огляду на це поняття “фактичні дані” цілком може позначати матеріальні, інформаційні та інші передумови встановлення фактів, те, без чого доказовий факт не може бути витворений. Такими даними є т. зв. процесуальні джерела доказів, повідомлення, матеріальні об’єкти тощо.

З урахуванням цього ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення, ч. 1 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, ч. 1 ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доречніше було б викласти в такій редакції: За докази можуть правити фактичні дані, придатні для встановлення на їх основі фактів, що мають значення для вирішення справи; ч. 2 зазначених статей могла б починатися наступним чином: Такі факти можуть встановлюватися... (і далі за текстом відповідної статті).

Доказове право як комплекс юридичних норм, що визначають суть і специфіку процедурно-процесуальної форми доказування, є генеральним комплексним міжгалузевим інститутом, утвореним галузевими субінститутами. У його структурі можна виділити загальну частину, що об’єднує однорідні засадничі нормативні положення, та особливу, де зосереджено різногалузеві норми, які зумовлюють специфіку доказування в окремих галузях, провадженнях тощо. Оскільки системи права й законодавства співвідносяться як зміст і форма, існування доказового права в ролі міжгалузевого інституту в системі права актуалізує питання стосовно потреби об’єктивації його в належному інституті законодавства – скажімо, шляхом розробки й видання відповідного нормативно-правового акта, в якому б утілювались однорідні засадничі нормативні положення загальної частини доказового права як правового інституту. У такий спосіб буде ліквідовано наявну невідповідність статусу доказового права у системі права та його статусу в системі законодавства, і комплексний міжгалузевий правовий інститут зрештою набуде часткової законодавчої відособленості.

З огляду на місце доказового права як комплексного міжгалузевого правового інституту в системі права й особливості його структури визначаються будова й місце доказового права як галузі наукового знання в системі юридичних наук. Загальну частину доказового права як цілого слід розглядати як сегмент предмета загальної теорії права. Натомість норми доказового права, що мають суто спеціальний (галузевий або навіть специфічний у рамках галузі) характер, становлять предмет галузевої складової науки доказового права. До цього предмета можуть входити й ті норми, які опосередковано входять до предмета загальної теорії доказового права, а безпосередньо становлять предмет “своєї” галузевої (або прикладної) науки. Таким чином, знання про доказове право як галузь правової науки включає загальнотеоретичні знання й знання про галузеву специфіку доказування й доказів у кожній окремій галузі.

Публікації автора:

1. Бочаров Д.О. Проблеми юридичного доказування у літературних прикладах. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2002. – 28 с.

2. Бочаров Д.О. Правозастосовча діяльність: поняття, функції та форми: Проблемні лекції. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2006. – 73 с.

3. Бочаров Д.О. Поняття “фактичні дані” у теорії доказування: проблеми тлумачення // Вісник прокуратури. – 2002. – № 2 (14). – С. 29 – 32.

4. Бочаров Д.О. Щодо потреби загальнотеоретичного дослідження проблем юридичного доказування // Право України. – 2002. – № 5. – С. 131 – 133.

5. Бочаров Д.О. Системний статус доказового права // Вісник прокуратури. – 2003. – № 1. – С. 60 – 62.

6. Бочаров Д.О. Про місце доказового права в системі права // Право України. – 2003. – № 2. – С. 30 – 34.

7. Бочаров Д.О. Легальне визначення доказу – дефініція чи конструкція? // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 3. – С. 77 – 79.

8. Бочаров Д.О. Доказове право як інститут законодавства // Державне будівництво та місцеве самоврядування: Збірник наукових праць. – 2004. – Вип. 7. – С. 155 – 163.

9. Бочаров Д. Американські “Federal Rules of Evidence” як можливий взірець у контексті вітчизняної судово-правової реформи // Вісник прокуратури. – 2006. – № 9. – С. 118 – 127.

10. Бочаров Д. Теорія доказового права на етапі становлення: Рецензія // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 10. – 3 с. обкл.

11. Бочаров Д.О. Про доказове право як комплексний міжгалузевий процедурно-процесуальний інститут // Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства: Мат. наук.-практ. конф. 14 – 16 травня 2002 р. – Запоріжжя, 2002. – Ч. I. – С. 194 – 197.

12. Бочаров Д.О. Правова позиція як проблема теорії права // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Мат. наук.-практ. конф. 3 – 4 лютого 2005 р. – Львів, 2005. – С. 36 – 38.

13. Бочаров Д.О. Природа юридичних доказів: спроба діалектичного осмислення // Актуальні питання реформування правової системи України: Збірник наук. статей за матер. II міжвуз. наук.-практ. конфер. 27 – 28 травня 2005 р. – Ч. I. – Луцьк, 2005. – С. 14 – 19.

14. Бочаров Д.О. До питання про основні функції правозастосовчої діяльності // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Мат. наук.-практ. конф. 9 – 10 лютого 2006 р. – Львів, 2006. – С. 5 – 7.

15. Бочаров Д.О. Проблеми методології юридичної науки на прикладі теорії доказів // Науковий потенціал майбутнього України на шляху до європейської інтеграції: Мат. наук. конф. – Дніпропетровськ: АМСУ, 2004. – С. 109 – 110.