1. На зламі ХІХ–ХХ ст. польська історична наука характеризувалася низкою змін: вона просунулася вперед у методологічному, джерелознавчому та інтерпретаційному відношеннях, поширилися її контакти з європейською історіографією, намітився перегляд проблематики та теоретичних основ історії, зумовлений проникненням неокантіантських і неоромантичних ідей, відбулося поглиблення наукової спеціалізації, пов’язаної з виокремленням низки історичних субдисциплін. 2. Вплив тогочасної політики на польських істориків наклав відбиток на висвітлення ними польського та українського минулого. З появою перспективи створення незалежної Польщі в польських історичних колах поширилася “оптимістична” візія минулого, яка ідеалізувала й звеличувала національне минуле, сприяла вкоріненню у суспільній свідомості історичних міфів. 3. Історики зламу століть не заглиблювалися в територіальні та етнічні проблеми, пов’язані з виокремленням земель України. Наслідком цього стало вживання географічної термінології при описі українських теренів. Проте більшість учених початку ХХ ст. розглядали українську територію як цілісну. 4. У проблемах генези і розвитку польсько-українських взаємин серед польських істориків існували певні розбіжності. Краківські дослідники у польській експансії на схід вбачали одну з причин краху Речі Посполитої у XVIII ст., вони прилучилися до витіснення з польської історіографії “ягеллонського міфу”. Варшавські й львівські вчені кінця ХІХ ст., а також більшість дослідників початку ХХ ст. трактували польсько-українські стосунки як цивілізаційну місію Польщі на сході. Поширення неоромантичної методології, дискусії з російською, литовською та українською історіографією, тогочасна політична ситуація сприяли відродженню “ягеллонської ідеї”. 5. На кінець ХІХ ст. у польській історіографії сформувалося два основних підходи в оцінці Люблінської та Берестейської уній: краківські історики розглядали їх як чинники послаблення Польщі внаслідок територіальних і демографічних здобутків і причину наступних суспільних конфліктів; варшавські і львівські історики акцентували увагу на можливих позитивних наслідках уній, пов’язаних з утворенням ранньої федеративної держави. На початку ХХ ст. більшість істориків сприйняли апологетичну візію обох уній як свідчення успішного втілення ідей станової демократії, зокрема Берестейську унію вони розглядали як внутрішню проблему Речі Посполитої, вважаючи, що вона несла на українські землі ідеї толерантності й прогресу. 6. Польські історики відзначали, що українське козацтво негативно вплинуло на розвиток польської держави в XVI–XVII ст. Причини козацьких повстань історики-позитивісти шукали в соціально-економічних обставинах. Релігійні причини конфліктів на одне з провідних місць висували варшавські та львівські вчені. На початку ХХ ст. сформувалося кілька підходів до зображення козаків: одні історики вважали їх розбійницькими ватагами, які шкодили інтересам Речі Посполитої; інші – наголошували на їхньому “тюркському” етнічному та культурному походженні; треті – розглядали козаків як суспільну верству, проміжну між шляхтою та селянством. Дискусії між дослідниками зосереджувалися навколо двох польсько-козацьких угод – Зборівській, яку вважали результатом слабкості Речі Посполитої, та Гадяцькій, що слугувала зразком для формування польсько-українських взаємин. 7. Про гайдамацький рух та українське національне відродження польські історики писали небагато, прагнучи не ускладнювати тогочасні українсько-польські взаємини в Галичині. Вони наголошували, що з гайдамацького руху скористалися сусідні держави, зокрема, розглядали його як наслідок російських впливів і діяльності православної церкви. Представники старшого та молодшого поколінь істориків, досліджуючи українське національне відродження, не бачили можливості створення у ХІХ ст. незалежної України: багатонаціональна польська держава представлялася їм єдиним шансом відбудови державності поляків і українців. 8. Для польської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. було характерним відчутне пожвавлення досліджень, присвячених історії України та українців. Українська тематика висувалася на одне з перших місць у польській історичній науці з перспективи майбутньої боротьби за створення незалежної польської держави, окресленої за взірцем давньої Речі Посполитої. Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях авторки: 1. Руда О.В. Українська тема на сторінках львівського часопису “Kwartalnik Historyczny” (“Історичний квартальник”) в 1887–1914 рр. // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвідомчий збірник наукових праць, присвячений пам’яті доктора історичних наук, професора І.М.Кулинича. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – Вип. 13. – С. 308–321. 2. Руда О.В. Людвік Кубаля як дослідник історії польсько-українських відносин XVII століття // Wielokulturowe rodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. – Rzeszw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2004. – T. 2. – S. 209–217. 3. Руда О.В. Дослідження козацької проблематики в працях представників краківського історичного середовища зламу ХІХ–ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. – Львів, ЛНУ ім. Франка, 2005. – Вип. 7. – С. 163–177. 4. Руда О.В. Висвітлення проблематики Люблінської унії 1569 р. у працях краківських істориків зламу ХІХ–ХХ ст. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич: Коло, 2004. – Вип. 8. – С. 146–155. 5. Руда О.В. Висвітлення українського національного відродження ХІХ ст. у працях польських істориків м. Львова зламу ХІХ–ХХ ст. // Wielokulturowe rodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. – Rzeszw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. – T. III. – S. 257–269. | 