Анотація до роботи:

Гаранін О. Я. Дослідження історії України в Українському Вільному Університеті (1921-1991). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню наукової спадщини вчених Українського Вільного Університету стосовно окремих проблем становлення та розвитку історії українського державництва. У роботі розкриваються наукові погляди вчених УВУ щодо української минувщини, як складової та невід’ємної частини української історіографії. Особлива увага приділяється таким періодам української історії, як cлов’янські часи, виникнення та поширення Русі, християнизація українських земель, існування Галицько-Волинського князівства, історія козацько-гетьманської доби, розуміння періоду “визвольних змагань” (1917-1921). Розглядається теоретичне обгрунтування націоналізму та теоретичні розробки вчених УВУ щодо оптимальної державної організації в історії українських земель. На основі аналізу нових джерел і попередніх досліджень, зокрема порівнянню із радянською історіографією, визначено місце і роль наукової спадщини дослідників університету в загальній українській історіографії.

У висновках подано підсумки проведеного дослідження, викладено його основні результати, що виносяться на захист.

Аналіз історіографічної бази дисертації свідчить про відсутність комплексних наукових розробок, безпосередньо присвячених характеристиці творчого спадку вчених УВУ. Переважно дослідження з цього напрямку представлено у вигляді окремих публікацій. Джерельну базу дисертації склали роботи дослідників університету. Значна частина їх праць присвячена історичним періодам, коли формувався український етнос та поставала ідея української державності. Разом із цим, праці носять переважно дидактичний, а не науковий характер. На це часто вказує, як незначна кількість сторінок робіт, так і проблеми, які або постійно оминаються, або особливо цікавлять авторів. До того ж протилежні погляди науковців УВУ на певні проблеми в українській історії,
а можливо і просто особисті неприязні стосунки, виливалися в банальні образи на сторінках наукових видань.

Вчені Українського Вільного Університету своєю науковою спадщиною репрезентують теорію автохтонного походження слов’ян (В. Щербаківський,
Я. Пастернак) та намагаються простежити українське державництво від ранньослов’янської спільноти до Київської Русі, як етап генези українського етносу.

Немає єдиної думки щодо походження терміну “Русь” та його локалізації. Основні ідеї щодо цього можна охарактеризувати двома напрямками. Перший – це запозичення терміну від варягів (М. Міллер). Другий – назва має місцеве походження. Щодо локалізації терміну “Україна”, то він також представлений двома напрямками. Перший – назва означає окраїну, межову землю (М. Андрусяк). Другий – назва вказує на рідний край (С. Шелухін, В. Січинський).

Науковці УВУ переважно вказують на те, що християнська етика була легко сприйнятлива для українців, тому що вдача українського поганського населення була лагідна, повна зичливості та милосердя. А удержавлення християнської релігії в Києві привело до багатьох змін, з яких найважливішим було те, що Русь увійшла до складу християнської спільноти народів.

Аналіз свідчить, що в працях дослідників університету переважала характеристика спільного існування Галичини та Волині саме у вигляді Галицько-Волинської держави, а не князівства. Цим немовби зайвий раз підкреслювалася давня та безперервна державницька традиція українців, бо в сучасному семантичному розумінні термін князівство меншовартий, ніж держава. Більшість дослідників є прихильниками того, що це була друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу.

Дослідники УВУ значною мірою ідеалізували державницький хист українського козацтва та гетьманства, часто вбачаючи державництво там, де
його і не повинно було бути. Варто згадати “український абсолютизм” від
Н. Полонської-Василенко чи “міжнародну правосуб’єктність України” від
Т. Мацьківа. А характеристика козацько-гетьманської доби набула форми певного історичного квадріуму. Перший – це дохмельницький період, що закінчується 1648 р.; Другий – це доба державницького ренесансу, коли почалася Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького; Третій – період гетьманування Івана Мазепи та останній – проголошення Конституції Пилипом Орликом.

Частина науковців УВУ приймала безпосередню участь у національно-революційному русі 1917-20-хх. рр. та займалася політичною діяльністю. Це не могло не позначитися на їх науковому світогляді та практиці, що не завжди носило неупереджений характер до певних подій чи особистостей. Головна увага дослідників була зосереджена на освітянському питанні та вирішенні земельних проблем.

Націоналізм, як і значна частина теоретичних розробок вчених університету, розглядався через призму українського державництва. Університетські теоретики сподівалися, що їх наукові розвідки у галузі націоналістичного сприйняття політичної дійсності методологічно сприятимуть якнайшвидшій побудові української держави, як теоретично, так і практично.

Вчені університету проголошували різні оптимальні варіанти розбудови української державності. Серед висновків щодо минулого українського адміністративно-територіального устрою та політичного правління зустрічаємо такі характеристики, як: федеративна держава, унія, соборна незалежна держава, васальна територія, автономна частина; республіка, монархія та інше. Разом із цим, стає зрозумілим, що оптимальною моделлю для більшості вчених університету є будова української державності у республіканській формі та у вигляді унітарної держави.

Університет і досі репрезентує перед західним світом українську історичну науку. Проте необхідно зважити на три важливі моменти. Перше – університет на певному етапі свого розвитку втратив високопрофесійних дослідників-істориків. Друге – із здобуттям Україною незалежності університет, згідно своїх перших установчих документів, вже просто не мав легітимного сенсу для існування. Третє – після того, як в українських наукових установах з’явилися нові, незаангажовані історіознавчі програми, університет втратив свою наукову автентичність.

Публікації автора:

1. До питання історії Київської Русі та її християнизаціі в інтерпретації дослідників Українського Вільного Університету // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія, – К., 2004. – Вип. 71–72. – С. 10–13.

2. Козацько-Гетьманська Україна як елемент національно-державницької концепції в працях істориків Українського Вільного Університету (м. Мюнхен) // Наука. Релігія. Суспільство, – Донецьк, 2004. – Вип. 3. – С. 25–32.

3. Олександр Оглоблин як вихованець Київського університету та науковець Українського Вільного Університету // Сумська старовина, – Суми, 2004. – Вип. ХІІІ–XIV. – С. 61–66.

4. Про деякі напрями діяльності Українського Вільного Університету на шпальтах української періодичної преси (1992-2002) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України, – К., 2003. – № 2. – С. 214–220.

5. Стан архіву та організація діловодства в Українському Вільному Університеті в Мюнхені : спроба аналізу // Архіви України, – К., 2004. – № 4–6. – С. 123–129.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації:

6. Український Вільний Університет: стан Мюнхенського архіву на початку ХХІ ст. // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 60-річчю Великої Перемоги / За заг. ред. проф. О. К. Закусила. – Вип. ІІІ: У 2-х част. – Ч. 1. Гуманітарні науки. – К.: Логос, 2005 – С. 49–50.