Творчість Панаса Мирного – корифея української прози – не вичерпується лише романами, повістями, оповіданнями. Цей визначний митець залишив по собі значний драматургічний доробок, який, на жаль, до теперішнього часу не знайшов належного поцінування серед науковців. Між тим, на нашу думку, саме драматургія цього автора репрезентує в українській літературі відхід від попередньої традиції, заснованої на фольклорно-етнографічних елементах, і утвердження нового типу драми як за тематикою, так і за жанрово-стилістичними особливостями. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. в історії українського народу був доленосним періодом його формування як нації. Однією з ознак подібного процесу є існування національної драматургії. Саме Панас Мирний був одним з тих, хто закладав підвалини й засади її подальшого розвитку. Жанровий діапазон драматургії Панаса Мирного достатньо об’ємний: від соціально-побутової драми до високої комедії. Відображення дійсності здійснювалося автором, в основному, за допомогою поетики реалізму, присутні в його творчості риси неоромантизму та символізму, елементи яких по-різному репрезентовані в його драматургічній спадщині. Драматична дилогія «Лимерівна» й «У черницях» засвідчила, що в своєму творчому поступі Панас Мирний рухався в тому ж напрямку, що й представники «нової драми». Спроби боротьби жінки з суспільними забобонами, її часто марні намагання самореалізації як самодостатньої особистості, які є провідними у дилогії Панаса Мирного, були предметом таких п’єс Г. Ібсена, як «Ляльковий дім», «Привиди», «Гедда Габлер» та ін. Головні героїні у названих п’єсах аж ніяк не ідеалізовані, вони суперечливі, наділені як позитивними, так і негативними рисами. Слід виокремити і такі новаторські риси дилогії «Лимерівна», «У черницях»: по-перше, конфлікт відбувається на кількох рівнях одночасно – міжособистісному, побутовому, світоглядному, моральному. По-друге, тут присутній пафос протесту людини проти взагалі будь-якого насилля, проти тих сил в усіх сферах життя особи, які пригнічують її особистість, заважають її вільному волевиявленню. Автор значну увагу приділив саме загальнолюдським проблемам, вічним темам, а саме: темі свободи й несвободи особистості, брехні й правди, лукавства й честі. У обох випадках п’єси закінчуються трагічно. Однак смерть головних героїнь не проходить безслідно, вона змушує оточуючих пережити катарсис, замислитися над своїми діями та вчинками, пробуджує совість та співчуття. Разом з тим, слід зазначити й таку жанрову особливість дилогії, як епізація драми. У дилогії оповідь переважає над дією. Також автор уводить до твору персонажів, які не діють, а служать джерелом інформації про інших персонажів. Крім того, хронотоп побудований таким чином, що швидше його можна схарактеризувати, як епічний: значна розтягненість подій у часі, просторові переміщення героїв. Навіть сам той факт, що Панас Мирний прагнув створити трилогію, говорить про те, що автор прагнув більш повно відобразити картину дійсності, більш глибоко й послідовно втілити свою художньо-філософську концепцію. Ці риси притаманні саме епічним творам. Саме тому п’єса «У черницях» так і залишилася драмою для читання. У комедії «Перемудрив» автор поглибив розгляд ідеї свободи особи в суспільстві. У попередній дилогії Панас Мирний відобразив цю ідею на тлі легендарного історичного матеріалу, а в «Перемудрив» – у сучасному побуті. Тут автор утвердив новий тип комедії, яка була поширена на той час в європейській драматургії. Це «висока» комедія, де конфлікт побудовано не на зіткненні приватних інтересів приватних особистостей, а на зіткненні ідей. Автор, змальовуючи суперечності, що існували в українському суспільстві наприкінці ХІХ ст., подав свої способи їх розв’язання, намітив шляхи, якими повинно рухатись українське суспільство. Цей факт дає підстави висловити припущення про те, що «Перемудрив» слід розглядати як концептуальний твір в єдиному ланцюгу з тенденційними романами «Хмари» і «Над Чорним морем» І. Нечуя-Левицького, «Під тихими вербами» й «Серед темної ночі» Б. Грінченка та ін. Панас Мирний раніше за цих авторів показав народження людини нового типу, подав свій шлях її подальшого розвитку. Майбутнє за Панасом Мирним не за революційним, а за еволюційно-поступовим шляхом розвитку суспільства. Накопичення капіталу, достатку, матеріальних благ повинно відбуватися паралельно із збагаченням духовним, розвитком демократичних свобод. Ані заможність, ані висока посада, якщо її обіймає людина духовно бідна, нечесна, не можуть принести користі ні самій людині, ні суспільству. За своїм ідейно-тематичним змістом цей твір слід розглядати в контексті з такими комедіями, як «Мартин Боруля» (1885), «Сто тисяч» (1889) «Хазяїн» (1900) І. Карпенка-Карого. Значна кількість висловлювань героїв з морально-етичних проблем, довгі роздуми-монологи стосовно тих або інших суспільних явищ, конфлікт ідей, статичність, які, власне, й ускладнювали постановку комедії на сцені, внесли у твір значний струмінь публіцистичності, що було характерним для такого явища, як «нова драма». Це поєднує комедію Панаса Мирного з творами таких авторів, як Г. Ібсен, Г. Гауптман, М. Метерлінк, Б. Шоу, А. Чехов. В українській літературі цей прийом активно використовували згодом Леся Українка та В. Винниченко. За жанровим змістом і формою «Перемудрив» є драмою для читання. Це був жанровий різновид, якого до Панаса Мирного в українській драматургії не існувало. Усебічний аналіз жанрової приналежності п’єси «Згуба» дає підстави стверджувати, що цей твір є складним жанровим утворенням. За своїм естетичним пафосом, розв’язкою, деякими епізодами це «висока» комедія, у якій знайшли своє відображення морально-етичні суперечності тогочасного суспільства. За широтою відображення дійсності, ракурсом зображення, глибиною конфліктів, які перебували в центрі авторської уваги, авторськими симпатіями, це народна драма. За принципом побудови хронотопу, перевагою демонстраційного конфлікту над подієвим, перенасичення статичними діалогами й монологами на морально-етичні теми, наявністю не дієвих, а лише інформаційних персонажів, присутністю автора-моралізатора, – це епізована комедія для читання. Наступним кроком у процесі європеїзації української драматургії стало написання Панасом Мирним п’єси «Спокуса» – символічної драми-містерії, що має такі риси, як-от: увага до світоглядних, філософських, моральних проблем свого часу, орієнтація на освіченого, підготовленого читача, який міг би розшифрувати символіку драми. В основі використання Біблійного дискурсу лежить прийом реміфологізації, достатньо поширений у європейській і українській літературах кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Завдяки міфологічному дискурсу автор дослідив ті явища, які відбувалися в тогочасному суспільстві, таким чином зреагувавши на них і висловивши свою громадянську позицію. Оскільки містерія має риси такого жанрового різновиду, як драма для читання (особливо це стосується такого модусу, як різнорідність тлумачень), філософський дискурс, запроваджений Мирним, давав можливість інваріантного прочитання твору. Разом з тим, слід зазначити, що в розгляді тогочасних проблем суспільства автор не сягнув психологічних глибин, всебічного висвітлення, гостроти конфлікту, який ми бачимо в п’єсах Г. Ібсена, А. Чехова або в творчості В. Винниченка. Автор залишився в межах народницького розуміння проблеми звільнення особи в суспільстві шляхом освіченості й повернення до справжньої народної моралі. Особливістю п’єси Панаса Мирного є те, що в фіналі при розв’язанні конфлікту він прагнув дати позитивну ідею, вказати той шлях, яким повинен даний конфлікт розв’язуватись. Тут так само, як і в попередніх творах, автор наголосив на еволюційному шляху розвитку суспільства як єдиному правильному для подальшого розвитку українства. Панас Мирний одним з перших розглянув такі проблеми, як становище жінки взагалі й жінки-митця зокрема. На думку драматурга, саме для жінки, яка має певний талант, є значно більше можливостей для самореалізації. Але саме талант є зайвою принадою для чоловічої статі. Чоловіки досить часто захоплюються насамперед успіхом, славою, яка супроводжувала подібних жінок. І так само швидко втрачають до них цікавість, коли жінка стає звичайною домогосподаркою. На думку Панаса Мирного, жінка мала право на вияв свого таланту, навіть якщо це й ставило під загрозу або унеможливлювало її подружнє життя. Такий погляд на проблему місця жінки в суспільстві також є новаторським, суголосним з ідеями «нової драми». П’єса «Не вгашай духу!» за умови її вчасного друку та постановки на сцені, мала б важливе значення для подальшого розвитку української драматургії, збагативши її жанрову різноманітність. Автор одним з перших запровадив такий жанровий різновид, як драма-дискусія. Ця нова модифікація, як жанровий різновид «нової драми», згодом отримала почесне місце в українській літературі завдяки творам Лесі Українки та Володимира Винниченка. Але на час створення п’єси Панасом Мирним, він виступав піонером у розробці цього жанрового типу. Не існувало в українській літературі і традиції писати епічні драми й драми для читання. Панас Мирний і тут виступив новатором. Усі різні як за своєю жанровою, так і за стилістикою п’єси Панаса Мирного об’єднує така деталь поетики, як способи характеротворення головного героя. Як правило, головний герой – це достатньо сильна особистість, якій «тісно» в тих кордонах, які створило для неї суспільство. Його драматургічний герой веде боротьбу не з конкретними персонажами, а з усією ворожою йому дійсністю. Духовна свобода людини – ось особистий світоглядний ідеал для Наталі Лимерівни, Василя Безродного, Петра, Грицька Вовка та його батька, Химки, Хариті, Петра Петровича Хмари. Бажаючи досягти своєї мети, ці герої прагнуть пропагувати цей ідеал оточуючим. По-різному складається їхня доля. Значна частина героїв драм Панаса Мирного зазнають життєвої поразки, намагаючись перебороти опір суспільного довкілля, зламати систему цінностей, яку вважають застарілою й антигуманною. Драми Панаса Мирного створюють своєрідне коло, де в кожному наступному творі відбувається розвиток улюбленої для письменника теми. Якщо Наталя Лимерівна в однойменній драмі загинула, відстоюючи свою свободу, Химка в «Згубі» змогла зберегти моральну чистоту, пройшовши значні життєві випробування, то Харитя в п’єсі «Не вгашай духу!» знайшла в собі сили для боротьби й вийшла переможницею в цій боротьбі. Зображати Панаса Мирного як великого прозаїка і разом з тим невдаху в драматургії – прикре непорозуміння, з яким давно вже час покінчити. Письменник зумів сказати своє новаторське слово в драматургічних творах, він здійснив свою юнацьку мрію, висловлену в щоденнику, – збагатити українську літературу для театру, підняти її до рівня новітніх європейських художніх ідей. І якщо йому не все вдалося, то причину цього слід шукати у відірваності від театру, в побуті царського урядовця, яким довелося бути в житті нашому великому майстрові слова. Але нові естетичні ідеї, принесені ним у драматургію, урізноманітнення жанрового діапазону української драматургії, орієнтація на ідеологію й поетику «нової драми» мали величезне значення для українського театру й літератури, і тому його драматургічна спадщина, досвід і уроки не повинні недооцінюватися. Результати дослідження викладені в таких публікаціях: 1. Явтушенко Н.Г. Біблійний дискурс драми Панаса Мирного «Спокуса» / Н.Г. Явтушенко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія філологія. – Харків, 2001. – № 520. – С. 389–390. 2. Явтушенко Н.Г. Український антеїзм у драмі Панаса Мирного «Не вгашай духу!» / Н.Г. Явтушенко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія філологія. – Харків, 2002. – № 557. – С. 289–294. 3. Явтушенко Н.Г. Естетичне відношення митця до дійсності в п’єсі Панаса Мирного «Лимерівна» / Н.Г. Явтушенко // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія філологія. – Харків, 2008. – № 798. – С. 147–150. 4. Явтушенко Н.Г. Драма Панаса Мирного «Спокуса» в контексті української символічної драматургії / Н.Г. Явтушенко // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття. Матеріали наукової конференції молодих учених. – Харків, 2003. – С. 134. 5. Явтушенко Н.Г. П’єса Панаса Мирного «Лимерівна» у контексті європейської «нової драми» / Н.Г. Явтушенко // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття. Матеріали наукової конференції молодих учених. – Харків, 2005. – С. 162–163. |