Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Мистецтвознавство / Музичне мистецтво


Гринишина Марина Олександрівна. Дискурс реалізму в українській театральній культурі кінця ХІХ – початку ХХ століття : Дис... д-ра наук: 26.00.01 - 2009.



Анотація до роботи:

Гринишина М. О. Дискурс реалізму в українській театральній культурі кінця ХІХ – початку ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства зі спеціальності 26.00.01 – Теорія та історія культури. – Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського Міністерства культури і туризму України, Київ, 2009.

У дисертації за методологією дискурс-аналізу досліджується процес формування сценічної культури в Україні в останній третині ХІХ і на початку ХХ століття як вияв дискурсивної практики стилю реалізму, виявляється художня специфіка українського інваріанту «великого» стилю реалізму у зіставленні з його інонаціональними варіантами, формулюються європейський та український порядки реалістичного дискурсу. Дискурсивна практика українського реалізму визначається у драматургічній та сценічній площинах, що дозволяє повною мірою окреслити феномен вітчизняної «нової» драми та сформованого на її основі «нового» (режисерського) театру. Означені феноменологічні особливості українського драматургічного та сценічного стильових інваріантів натуралізму, неореалізму, неоромантизму, символізму корелюються із ідейно-естетичним комплексом драматичного доробку Івана Франка, Лесі Українки та Володимира Винниченка і остаточно коригуються через аналіз його сценічного відбитку 1890 – 1910-х рр.

Епісистема останньої третини ХІХ – початку ХХ століття передусім виявила переходовий характер даної культурної епохи, з одного боку, оперуючи тими поняттями, якими була закодована загальноєвропейська цивілізація у Новий час, з іншого, – сформулювавши цілу низку новітніх символів та способів мовлення. Водночас цей період став ледь не останнім часом діяльності «сутнісної людини» – людини-творця, креативні зусилля якої уможливлювали взаємопроникне існування соціальної реальності та культурних прагнень. Зокрема відчутні естетико-художні трансформації, що відбувалися в українському театрі у 1880 – 1910-х рр., прямо залежали від змін у тогочасній суспільно-історичній свідомості, пов’язувались із скасуванням народницької парадигми та ствердженням всеєвропейської парадигми суспільного прогресизму, забарвленої ідеєю національного вивільнення.

Позатим, практика реалізму, який у першій чверті позаминулого століття оформився у провідну мистецьку течію європейського та російського культурного простору, у вищезазначений період доволі швидко набуває виразних ознак дискурсивності. Зокрема аналіз тогочасної театральної реальності – передусім європейської – унаочнює в ній активну «новодрамівську» рецепцію і два типи «обмежень» – натуралістичний та символістичний. Втім, пройшовши через їхнє «горнило», реалізм, по-перше, підтвердив власні ідеологічні пріоритети, що виявились найбільш щільно вмонтованими у тогочасну епісистему, по-друге, його структура витримала іспит на здатність лишатися стабільною впродовж довготривалого історичного періоду і підтвердила свою естетичну плідність для різних культурних регіонів. Саме ці риси дискурсу реалізму сприяли чи не найвагомішій ролі стилю у складанні культурного інтертексту кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Дискурс українського драматургічного та сценічного реалізму також припав на період порубіжжя. Його ознаками стали злам ідеологічної парадигми (раніш всевладна «народницька» ідеологія поступилася місцем соціал-демократичній доктрині) та зміна театральних віх (модель «режисерського» театру заступила попередню у часі модель «авторського» театру). Однак, різновекторні інтенції нової генерації українських постановників так само засновувалися переважно витворами пера нової генерації українських драматургів, чия творчість «сформулювала» ознаки національного інваріанту «нової» драми, емблематизованого драмами та комедіями Івана Франка і Володимира Винниченка та драматичними поемами Лесі Українки. Також були зазначені нові ідейно-художні акценти, якими позначена пізня драматургія І. Карпенка-Карого, що дозволили її плідне використання національною сценою у 1900-х і на наступному етапі – у 1920-ті – 1930-ті, намагання українських «новодрамівських» авторів відбити у сюжетах та проблематиці нові явища життя (зосібна Б. Грінченко, Л. Яновська), «щепити» її ідейно-естетичними здобутками європейського натуралізму (Г. Хоткевич), надати свіжого дихання побутовій драмі через використання елементів імпресіонізму (С. Васильченко), рецепціювати стилістику неоромантизму (Л. Старицька-Черняхівська, С. Черкасенко, В. Пачовський), апробувати «фарби» з палітри європейського символізму (О. Олесь). Ці сукупні творчі зусилля ускладнили структуру українського реалізму, яка в той час синтезувала в цілісну систему і неокомпоненти «справжнього» – чистого – стилю, і рецепційовані компоненти із корпусу «приближених» до реалізму формотворчих систем, в такий спосіб продовжуючи художнє існування стилю на початку минулого століття.

Ще один аспект українського реалістичного дискурсу виявляють власне модерні інтенції вітчизняного кону – змагання української режисури до позареалістичного – «умовного» театру за зразком європейського мистецького обширу. Також значною мірою інспіровані формотворчими інноваціями національної драматургії, зокрема застосованими у драматичних поемах І. Франка, Лесі Українки та В. Пачовського, у драмах і «маленьких» п’єсах С. Черкасенка, у драматичних етюдах О. Олеся та вправах із «драмою живих символів» В. Винниченка, вони конкретизуються у символістичних стилізаціях та у формуванні естетичного простору «драми живих символів» І. Мар’яненком, М. Вороним, Л. Курбасом, О. Загаровим. Ця увага тогочасної української режисури до української і європейської модерної драми, її досліди на території «умовного» театру не лише не скасували чільного місця, яке посідав реалізм в українському сценічному мистецтві від останньої третини ХІХ століття, але, навпаки, подовжили його художнє життя через активні неостилістичні інновації, через вкрай продуктивну модерністичну рецепційність, якою відзначився дискурс стилю у зазначений період.

Публікації автора:

  1. Гринишина М. О. Театр української драматургії: Українська сучасна та класична п’єса на сценах театрів у 1930-х рр. : [монографія] / Марина Гринишина. – К. : Інтертехнологія, 2006. – 290 с.

  2. Гринишина М. «Народна» парадигма в українському театрі та театральній критиці 20-х років ХХ ст. Дискусійний аспект / Марина Гринишина // Мистецькі обрії. – 2003. – вип. 3. – С. 189–198.

  3. Гринишина М. «Народна» парадигма в українському театрі та театральній критиці 20-х років ХХ ст. Сценічна практика / Марина Гринишина // Мистецькі обрії. – 2004. – вип. 4. – С. 189–198.

  4. Гринишина М. Тріумф і трагедія «Патетичної сонати» Миколи Куліша / Марина Гринишина // Мистецтвознавство України. – 2004. – вип. 4. – С. 160–165.

  5. Гринишина М. Ідеологічний прецедент «Народного Малахія» Миколи Куліша – Леся Курбаса / Марина Гринишина // Студії мистецтвознавчі. – 2004. – вип. 2. – С. 43–48.

  6. Гринишина М. Ідейно-філософські та естетичні засади українського футуризму в полілозі з італійським та російським інваріантами (перша третина ХХ ст.) / Марина Гринишина // Вісник Львівського університету. – Мистецтвознавство. – 2004. – вип. 4. – С. 138–149.

  7. Гринишина М. «Інтимний театр» на звивистому шляху від ідеї до практики / Марина Гринишина // Аркадіа. – 2005. – вип. 3(9). – С. 12–17.

  8. Гринишина М. Концептуальний злам української театральної висхідної 1920-х у матеріалах диспуту 1929 року // Аркадіа. – 2005. – вип. 4(10). – С. 37–43.

  9. Гринишина М. Соціальний позитив натуралізму та його відображення у західноєвропейському, російському та українському театрі останньої третини ХІХ – початку ХХ століття / Марина Гринишина // Мистецтвознавчі записки. – 2005. – вип. 8. – С. 81– 90.

  10. Гринишина М. Категорія «трагічного» у мистецькому дискурсі другої половини 1920-х – початку 1930-х та у драматургічній творчості Леоніда Первомайського / Марина Гринишина // Студії мистецтвознавчі. – 2005. – вип. 2. – С. 15– 22.

  11. Гринишина М. «Трагедія навиворіт», або «Легковажний жанр»: трагікомедія в театральному дискурсі другої половини 1920-х рр. / Марина Гринишина // Просценіум. – 2005. – вип. 3(13). – С. 17–22.

  12. Гринишина М. До питання перших концептів історії українського театру ХХ століття / Марина Гринишина // Мистецтвознавство України. – 2005. – вип. 5. – С. 119–134.

  13. Гринишина М. Шляхи класики в драматичному театрі України ХХ – початку ХХІ ст. (на прикладі сценічної історії «Камінного господаря» Лесі Українки) / Марина Гринишина // Вісник Львівського університету. – Мистецтвознавство. – 2005. – вип. 5. – С. 72–83.

  14. Гринишина М. Музична драма Ріхарда Вагнера і модерні інтенції символізму / Марина Гринишина // Сучасне мистецтво. – 2005. – вип. 2. – С. 161–166.

  15. Гринишина М. Формальний метод: від стильової історіографії до детермінованості форми, від «великого» стилю до означень стильової індивідуальності / Марина Гринишина // Студії мистецтвознавчі. – 2005. – вип. 4. – С. 19–26.

  16. Гринишина М. Дискурс реалізму в українському мистецтвознавстві межі 1920-х – 1930-х рр. / Марина Гринишина // Художня культура: Актуальні проблеми. – 2005. – вип. 1. – С. 95–106.

  17. Гринишина М. «Великий перелом» в українському театрі рубежу 1920-х – 1930-х рр. / Марина Гринишина // Аркадіа. – 2006. – вип. 1(11). – С. 11–14.

  18. Гринишина М. Між двох сил: неореалістичний абрис драматургії Володимира Винниченка / Марина Гринишина // Студії мистецтвознавчі. – 2006. – вип. 4. – С. 45–50.

  19. Гринишина М. Новоєвропейські літературні інтенції у творчості Івана Франка 1870-х – 1900-х рр. / Марина Гринишина // Мистецькі обрії. – 2006. – вип. 8–9. – С. 152–161.

  20. Гринишина М. Український «младосимволізм» початку ХХ століття / Марина Гринишина // Мистецтвознавчі записки. – 2006. – вип. 9. – С. 87–94.

  21. Гринишина М. Соціологія театру та теорія драматургічної «неостилістики» Миколи Вороного / Марина Гринишина // Мистецтвознавство України. – 2006. – вип. 6. – С. 198–205.

  22. Гринишина М. Режисура театру «Березіль» 1920-х на шляху від експресіонізму до «експресивного реалізму» / Марина Гринишина // Аркадіа. – 2006. – вип. 4(14). – С. 17–20.

  23. Гринишина М. Естетико-художній дискурс українського театру 1920-х – першої половини 1930-х рр. / Марина Гринишина // Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ ст. – К. : Інтертехнологія, 2006. – C. 351–478.

  24. Гринишина М. Символістична сецесія українського театру початку ХХ століття / Марина Гринишина // Аркадіа. – 2007. – вип. 1(15). – С. 27–32.

  25. Гринишина М. Служіння Ідеї, чи служіння Красі? Стиль символізму і його відповідь на поклик / Марина Гринишина // Аркадіа. – 2007. – вип. 2(16). – С. 13– 19.

  26. Гринишина М. «Неромантична» концепція театру Макса Рейнгардта / Марина Гринишина // Аркадіа. – 2007. – вип. 4(18). – С. 16–21.

  27. Гринишина М. Лесь Курбас. «Березільський» заповіт / Марина Гринишина // Вісник Львівського університету. – Мистецтвознавство. – 2007. – вип. 7. – С. 44–53.