Звернення до широкого наукового контексту дозволило визначити jazzing the classics не тільки як окремий композиційний прийом, але й як особливу форму взаємодії пластів музичної творчості – академічного та «третього». Стильовий синтез, якого у кінцевому підсумку прагне джаззінг, не зводиться до зовнішніх характеристик. Запропоноване в роботі комплексне розуміння джаззінга спрямовано на акцентуацію його функції музично-мовного перекладу, що здійснюється засобами переінтонування, необхідність у якому виникає об’єктивно і періодично. Шлях джаззінга, який пронизує всю історію джаза, – це шлях переінтонування. Різноманіття його форм – від «найнижчих» фонічних до «найвищих» стильових, інтерпретаційних – унаочнено в джазових стилях, які змінювались згідно парадигмам естетичної комунікації джазу в напрямку від «реалістичного» (традиційний джаз) до «феноменологічного» (сучасний джаз). Джаззінг в джазі виступає як його особливий мовленнєво-мовний міжпластовий вектор, який існує наче усередині джазового мислення, усередині джазових стилів, в кожному з яких присутні його ознаки. Двопластовість джаззінга дозволила розглянути його прояви в межах жанру транскрипції. Мобільно-імпровізаційні акустичні структури джазу зумовлюють її специфіку – транскрипцію-імпровізацію, яка виникає на перетині між власне обробкою академічного матеріалу (стилю) та його виконавською інтерпретацією. Академічно-мовна складова певною мірою впливала й на джазовий твір як даність. Шлях джаззінга пролягав від імпровізації на академічну тему, її «варіювання-прикрашання» до стильових форм міжпластової взаємодії. Загальний критерій транскрипції-імпровізації дозволив запропонувати класифікацію основних різновидів джаззінга, яка включає: джаззінг-імпровізацію «на тему»; джаззінг-обробку (аранжировку); джаззінг-транскрипцію; джаззінг-стилізацію. Експліцитне трактування джаззінга як форми взаємодії двох типів музичного мислення – джазового та академічного – у роботі унаочнено авторським поняттям «стильова синтагма джаза», що відображує ідею мовленнєво-мовної комбінаторики. Академічні впливи у цій сфері відносяться до джаззінга у його широкому розумінні. У вузькому ж значенні джаззінг виступав поряд (і всередині) з іншими спорідненими з ним явищами – симфоджазом та «третьою течією», які являють собою переважно «письмові» варіанти взаємодії джазу і «класики». У дослідженні надано хронологію джаззінга. Зазначено, що джаззінг не зводиться до прямої вказівки на інопластовий матеріал, а є пов’язаним з глибинним рівнем інтонаційного мислення у взаємодії пластів, які онтологічно ніколи не перехрещуються, а лише «обмінюються» своїми інтонаційними ідеями. У роботі розглянуто типові засоби оджазування, де визначальною є не технологічна, а естетико-стильова функція. Залишаючись у загальному плані незмінними, прийоми jazzing the classics можуть торкатися перетворення барокового концертуючого стилю, класицистських фактурних варіацій, романтичної «салонної» віртуозності, колажної техніки академічного авангарда. Характерною особливістю джаззінга є міжпластова мовленнєва діалогічність. Джаз створює свої «варіації» на «класику», але не претендує на її заміщення. Звідси пріорітет джазового інтонування над стильовою транскрипційністю. В джаззінговому інтерпретаційному методі слід розрізняти три рівня: «прочитання» (попереднє сприйняття) неджазового матеріалу, знаходження можливих «точок дотику» цього матеріалу з джазовою мовою, власне його обробка у тому чи іншому стилі. У підсумку все це охоплюється імпровізацією як типом музикування, що домінує в джазі. Через техніку імпровізації джаз інтерпретує «сам себе», свій стиль та мову, підкоряючи цьому всі іншопластові запозичення, що потрапляють до сфери його інтересів. Це підтвержується прикладами проаналізованих у роботі джаззінг-композицій. Запропоноване дослідження базувалось на інтонаційному підході – розумінні джазу як особливого типу музичного мислення. Його очевидні «зіткнення» з «класикою» на шляху від «ужиткового» до «професійного» набували різних конкретних форм. Міжпластовість у джазі має не тільки перманентний, але й дифузний прояви і не призводить до заміщення одного пласта іншим. Це доводиться джаззінгом, який був і залишається своєрідним індикатором процесів еволюції джазового мислення. Останнє ж, як і творчість вцілому, має непередбачуваний характер, що стосується й подальшої актуалізації взаємодії джазу і «класики» у музичній культурі ХХІ століття. |
