У дисертації наведено теоретичне узагальнення наукових позицій і запропоновано на основі сучасних досягнень правової науки новий підхід щодо розуміння концептуальної природи та специфіки джерел канонічного права як зовнішніх форм закріплення нормотворчої волі самостійного релігійного об’єднання. У висновках сформульовані загальні підсумки дослідження, визначені основні положення, в яких знайшла своє відображення наукова новизна підходу до аналізу предмета дослідження і які становлять зміст дисертаційної роботи. 1. Розгляд основних історичних етапів генезису поняття джерела права дозволяє констатувати дуже повільну в якісному відношенні еволюцію цього поняття як теоретико-правової категорії та чітку домінанту матеріального розуміння джерел права на ранніх стадіях його вивчення (античність, середньовіччя). Якісно новим етапом дослідження джерел права можна вважати час виникнення основних концепцій права, кожна з яких запропонувала власний методологічно цілісний погляд на право в цілому та різні форми виразу його буття (в тому числі і джерела права). З виникненням і поширенням юридичного позитивізму намітилася тенденція до переваги формального розуміння джерел права. В цілому ж, незважаючи на неминуче спрощення предмета дослідження, концепції права сприяли перегляду усталених стереотипів і різноплановому розгляду джерел права. Розгляд поняття джерела права у відриві від темпорального фактора дозволяє виділити такі найбільш типові підходи до його розуміння, як: 1) зовнішньої форми виразу юридичних норм; 2) нормотворчої діяльності держави та результатів цієї діяльності; 3) сил, що виробляють право; 4) причин, умов чи способів надання соціальним нормам статусу правових. Джерела права – це зовнішні форми закріплення нормотворчої волі суспільного об’єднання, що має власні цілі, самостійні способи їх досягнення та здатна легітимно забезпечити через примус виконання власних приписів (держави чи релігійної деномінації). Учені-каноністи ХІХ – початку ХХ ст.ст. у своїх працях дотримувались певної правової концепції розуміння джерел права. Посилаючись на істотні відмінності між світським і канонічним розумінням основних форм існування права, вони інколи намагалися уникати навіть будь-яких визначень цієї категорії. Позиції ж сучасних дослідників канонічного права можна поділити на дві категорії: 1) консервативну (синкретичний аналіз існуючих випробуваних часом авторитетних моделей певного явища); 2) еволюційну (спроба піднесення за допомогою сучасних наукових методів категорійно-понятійного апарату канонічного права до сьогоденного рівня розвитку „світської” юриспруденції). Джерела канонічного права можна визначити як зовнішні форми закріплення нормотворчої волі релігійного об’єднання. 2. Християнське канонічне право, як і більшість інших релігійно-правових систем, не можна звести ні до рівня правового інституту, ані до рівня галузі права (адже до його складу входять усі елементи правової системи, що дозволяє характеризувати канонічне право як самостійну сферу права). Дія канонічно-правової норми вищого рівня ніяк не обмежена сферою дії норм національного законодавства. У цьому відношенні подібні норми наділені значно більшою універсальністю і територіально-часова сфера їхньої дії визначається лише органами церковного управління відповідного рівня. Сучасне християнське канонічне право в ієрархічній системі правових явищ належить розглядати як автономну надкорпоративну правову систему, що є частиною сім’ї релігійного права. 3. Джерела канонічного права врегульовують особливий тип суспільних відносин, пов’язаних з: 1) вступом особи до певної релігійної організації, релігійною практикою та припиненням членства; 2) накладенням на порушника канонічно-правової норми певного покарання; 3) визначенням статусу корпоративних об’єднань, що виникли в певному релігійному об’єднанні; 4) відносинами між релігійними організаціями різних рівнів; 5) відносинами між релігійними організаціями та державою і організаціями нерелігійного типу. Для них характерний також власний предмет (відносини, пов’язані із задоволенням релігійних потреб) та методи нормативного врегулювання (імперативний, диспозитивний, змішаний і акривія та ікономія в якості специфічних методів). Досить чітко відрізняються від так би мовити світських і канонічні правовідносини, специфіка яких виражається як на рівні об’єкта (суспільних відносин особливого типу, що піддаються нормативному врегулюванню), так і на рівні суб’єктів та змісту правовідносин цього типу. Особливості джерел канонічного права проявляються і в їх класифікації, для якої типовим є виділення специфічних нехарактерних для світського права видів правових джерел (Біблія, церковне передання, канонічний звичай, церковне законодавство та ін.). 4. Головна ознака, що визначає специфіку джерела канонічного права у матеріальному аспекті – це нормотворча воля, яка субстантивується у певних органах, які легітимно здатні створювати нові джерела права і самим фактом волевиявлення закріплювати за ними загальнообов’язковий до виконання всіма адресатами статус. Носієм цієї волі у цьому випадку є не держава, а окремі релігійні організації та об’єднання, що прямо чи опосередковано беруть участь у канонічному нормотворчому процесі. 5. Застосовуючи формально-логічний підхід, матеріальним джерелом канонічного права християнської церкви, у власному розумінні терміну, може називатися лише суб’єктивована нормотворча воля релігійного об’єднання, адже лише вона уповноважена ствердити автентичність виразу волі Бога та шляхом рецепції вибірково включити окремі нормотворчі вияви державної волі до діючої системи релігійного права. Можна виділити три види матеріальних джерел східнохристиянського канонічного права - суб’єктивовану нормотворчу божественну, церковну та державну волю. 6. Формальні джерела канонічного права – це форми зовнішнього виразу канонічно-правових норм. Видами таких джерел є священні (біблійні) приписи, канонічно-правовий звичай (канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично значимих дій на протязі певного часу, який інтегрований суб’єктами канонічної правотворчості до системи діючого релігійного права), канонічний акт (офіційний акт-документ компетентного органу церковного управління, що містить канонічно-правові норми), канонічний прецедент (рішення церковних органів, наділених судовими повноваженнями, що служать зразками для вирішення подібних справ у майбутньому і мають зобов’язальний характер), внутрішньоцерковний та міжцерковний канонічно-правовий договір (канонічний акт, базований на взаємному волевиявленні сторін, яким створюється канонічно-правова норма). 7. У східному християнстві юридична доктрина посідає важливе місце серед джерел канонічного права. Її значення не вичерпується формально-регулятивним аспектом. Юридична доктрина – головний чинник у розвитку канонічно-правової науки та засобів регулятивного впливу. З часу фактичного припинення у православній церкві процесу створення універсальних канонічних приписів найвищого рівня, юридична доктрина (яка включає, окрім інших елементів, ще й правові принципи та авторитетні тлумачення) може вважатися ключовим методом пристосування існуючого канонічно-нормативного матеріалу до вимог мінливих церковних відносин. 8. Особливості систематизації джерел канонічного права зумовлюються унікальністю канонічно-правових відносин, що ними врегульовуються, та особливою природою релігійного об’єднання (церкви) як основного суб’єкту систематизаційного процесу. Слід констатувати і те, що є всі об’єктивні підстави застосовувати напрацьований науковий доробок щодо закономірностей систематизації норм світського права для порівняльного теоретико-правового аналізу систематизації норм канонічного права. Однак, констатуючи спорідненість за правовою природою, не можна не зауважити, що на протязі тривалого часу паралельного розвитку системи релігійного та світського права набули досить багато суттєвих специфічних ознак, що знайшли своє вираження у меті, завданнях, методах, способах та стадіях систематизації канонічно-правових приписів. |
