У дисертації досліджено тенденції висвітлення проблем довкілля, роль ЗМІ в запобіганні катастрофам, формуванні екологічної культури, з’ясовано суть екологічної публіцистики; схарактеризовано її функціонування в сучасних умовах. На основі аналізу публікацій провідних видань світу та України (спеціалізованих і загальнополітичних), які послідовно розробляють екологічну проблематику, ми дійшли таких висновків: Екологічна публіцистика – один із різновидів публіцистики, автори якої (публіцистами тут є не лише журналісти, а й науковці, політики, громадські діячі) через публіцистичні жанри, використовуючи ресурси мови, денотативно-десигнативні (або предметно-логічну) та конотативні (емоційно забарвлену) елементи інформації порушують гостроактуальні проблеми довкілля в сучасному світі, який опинився на межі морально-екологічної кризи, впливають на погляди, формують екологічну свідомість, щоб поліпшити розуміння зв’язку між людиною та природою, стану довкілля, забезпечити та підтримати безпечне для життя довкілля для сучасних та майбутніх поколінь. Поряд з відображальною функцією, тобто регулярним і послідовним поданням інформації про загрозу довкіллю та людині, діяльність урядових структур, міжнародних організацій, наукових інституцій українські та закордонні видання і телерадіокорпорації репрезентують макротекст, який ставить екологічні проблеми у світоглядному вимірі. Це: “The Guardian”, “The Independent”, BBC, “The Economist” (Великобританія), “Time”, “Washington Post”, “The New York Times” (США), “Die Zeit”, “Der Spiegel”, “Deutschland” (Німеччина), “Rzeczpоspolita”, “Gazeta Wyborcza”, “Polityka”, “Forum” (Польща), “Der Standart” (Австрія), “Независимая газета”, “Известия”, “Наш современник”, “Экология и жизнь” (Росія), “ОКО”, “Правда” (Казахстан), “Кур’єр ЮНЕСКО”, “Сільські вісті”, “День”, “Дзеркало тижня”, “Київський телеграфъ”, “Україна молода”, “Літературна Україна”, “Арка”, “Українське слово”. Оскільки світ водночас вразили дві взаємозумовлені кризи – моральна та екологічна, – якісна журналістика ставить проблеми буття людини в екосистемі, її зв’язок з природою і ставлення до неї, пояснює і прояснює сучасний стан посилення глобальної напруженості, зумовленої передовсім матеріальними чинниками (боротьба за ресурси, економічна, політична та мілітарна експансії). З публікацій провідних видань світу, як спеціалізованих, так і загальнополітичних, переконуємося, що охорона навколишнього середовища належить до центральних завдань спільноти держав. Проаналізовані публікації зазначених вище видань дають підстави твердити, що екологічна криза вписується в загальну тенденцію духовної спустошеності, морального нігілізму, недієздатності демократичних інституцій, зниження рівня інтелекту, руйнування сім’ї та інші небезпечні явища, серед яких і деантропологізація (обездуховлення людини на тлі деградації довкілля). А втрата духовного компаса (тобто культури сприйняття світу), нав’язування постулатів предметної свідомості, плаского позитивізму, неминуче призводять до самодеструкції і журналістики, яка вимушена діяти переважно постфактум (оскільки залежна від комерціалізації та монополізації). Найголовніші дискурсивні елементи, які моделюють світоглядну матрицю, або переінакшені, або спрофановані, або звульгаризовані. Вони розмивають стрижень розуміння суті процесів і явищ, тенденцій розвитку світу. Як і на Заході, так і посткомуністичному просторі медійна сфера ще не зуміла виховати в кожної людини органічну потребу відчувати себе часткою природи. Враховано й негативний закордонний досвід (суто інформаційне зазначення проблеми, брак філософських розмислень, пошуку істини). Українські та закордонні публіцисти (Степан Колесник, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Олена Пахльовська, Микола Жулинський, Юрій Щербак, Віталій Межжерін (Україна), Даріуш Росяк, Анджей Белєцький, Пьотр Гіллерт, Павел Лисицький (Польща), Фрітц Форгольц (Німеччина), Валентин Распутін, Василь Песков (Росія), Клод-Марі Вадро, Андре Фросар (Франція), Алекс Кірбі (Британія), Джеймс Мейс, Джозеф Стігліц, Рос Гелбспан (США)) переконані, що суспільство має звернути увагу на екологічну кризу, необхідність встановлювати рівновагу у природі та суспільстві, гармонію між націями на засадах справедливості. Їхній публіцистичний текст (див. розділи 2 і 3) є носієм конкретної світоглядної системи, психолого-індивідуальним феноменом, інформаційно-дидактичним чинником, носієм морально-естетичних засад та еврестично-гносеологічним чинником. Так виявляється світоглядний аспект екологічної журналістики. Читач сприймає їхні публіцистичні виступи як ваговитий, інтелігентний і серйозний спосіб співрозмови. Власне сучасна світова журналістика й має відображати інтелектуальну та шляхетну політику держав (хоч це ще тільки побажання, а не остаточна фіксація), формувати відповідальне екологічне мислення загалу. В українській та світовій публіцистиці неухильно утверджується принцип сенсовності та цілісності. У публіцистичних виступах чи концептуальних інтерв’ю С. Кримського, В. Межжеріна, С. Алексієвич, С. Колесника, А. Фросара, П. Брауна, Д. Лавлока, крім закономірних переконливих фактів з тих чи інших екологічних проблем, бачимо прагнення зорієнтувати вістря аргументації на службу істині й пізнанню. Мовно-стилістичний ресурс стає містком між людьми, націями, цивілізаціями, двигуном думки. У цих та інших публіцистів мова максимально точна, виразна, водночас метафорична. Таким чином, фактологічна, образна й емоційна аргументація виступів сприяє щораз повнішій відповідності концепції авторитетних постатей насущним потребам сучасної епохи. Щодо полеміки, діалогу, то надійність вихідних позицій, логічна бездоганність умовиводів обумовлюють сприйнятливість тексту. Тобто аргументи стають істинними судженнями. Полеміка як форма спільної творчої діяльності зазначених а дисертації авторів неодмінно включає й етичні норми розмислень. І тому можемо апелювати до формулювання найзагальніших принципів полеміки пізнання. Це – принципи поваги, демократичності, рівності. 4. Порівнюючи висвітлення таких “історичних” подій в галузі охорони, захисту та збереження довкілля, як міжнародні саміти в Ріо-де-Жанейро (1992) та Йоганнесбурзі (2002), зазначені та інші видання рясніли тривожними сигналами про забруднення екосистеми, котра дала серйозні збої у функціонуванні, що позначається у численних катаклізмах на континентах (на усіх без винятку материках). Критикуючи уряди, адміністрації та академічні інституції урядів-зверхників, зокрема США, ці публікації, на нашу думку, репрезентують яскраво виражену предметну свідомість, позитивістське тлумачення дійсності. Вони не є “об’єктивним розумом” народу, як висловився Микола Шлемкевич про світоглядну публіцистику, радше – відгук на події. Тим часом назріла мотивація екологічного укрупнення – йдеться про розкриття проблеми впливу довкілля на осуспільнювальний аспект поступального руху, на деформацію свідомості людини, яка змирилася з реальним станом речей і пасивно чекає апокаліпсису. Досвід світової публіцистики, принаймні, від XIX сторіччя, має спонукати нас до запобіжного втручання у проблему, до прогностичного аспекту публікацій. Дуже рідко в закордонній журналістиці наголошують на тому, що стихійні явища руйнівництва, що часто супроводжуються масовими людськими жертвами, значними матеріальними збитками інфраструктури, є негативним наслідковим ефектом грабіжницького ставлення цивілізації до сфери побутування. Як засвідчують науковці, довкілля змушене реагувати на непродумане і етатизоване змагання людства, що само собою парадоксальне – змагатися повинні дослідницько-пізнавальні, творчі мотиви. І в цьому разі вирішальне слово мають сказати публіцисти. 5. Національна духовність українців має глибоке коріння, вона невіддільна від звичаїв, багатого фольклору, пісень, мистецтва, релігії і мови. У статтях, інтерв’ю, есе, нарисах, що були вміщені в українській пресі, телепередачах та радіопрограмах упродовж 1992 – 2008 років, бачимо глибинні традиції світовідчування українців у царині творчості, починаючи від “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Повчання дітям” Володимира Монамаха, через виступи філософів, публіцистів Києво-Могилянської школи мислення, художню публіцистичну творчість видатних майстрів пера XIX-XX сторіч, зокрема, Т. Шевченка та І. Франка, а також Є. Сверстюка, Л. Костенко, О. Пахльовської, В. Шевчука, С. Кримського, С. Колесника та ін. Дослідження філософськими засобами феномену метаісторії дає змогу пропонувати повноцінний публіцистичний текст, який на перший план ставить не результат діяльності людини і суспільств, а мотивацію їх дій. У поняття “метаісторії” закладено інтерпретацію історичного процесу не як того, що відбулося ( з одного боку – сакралізація природи, з другого – її підкорення в ім’я зиску) і не як того, що відбувається, а як того, що зберігається. При чому зберігається не просто в пам’яті людей, а саме як актуальні цінності. Йдеться про історію наскрізних цінностей людства, cтавиться питання про перехід комерційної цивілізації в духовну, де на перший план виходить формування ресурсами публіцистичного слова ясного погляду на світ як органічну субстанцію, руйнувати яку людина як Боготвірний феномен не має права. Мова йде про право природи. Отже, і про право та обов’язок журналіста (публіциста) саме під таким кутом зору висвітлювати екологічні проблеми. 6. Екологічна публіцистика має великий потенціал для розвитку, зважаючи на загострення ситуації з охороною та збереженням чистого довкілля. Докладне вивчення аргументаційної бази сучасної екологічної публіцистики дає змогу запропонувати нові варіанти аргументації, які виходять поза матеріалізм фактів. Важливо пам’ятати, що є правда історична – істина фактів, і правда моральна – істина принципів. Важливо сполучити факти з принципами, і тоді публіцистичний текст урухомлюватиме глибинні пласти свідомості споживача інформації. Світовий публіцистичний пошук повинен піднятися до обґрунтування концепції людини як моральної істоти, відповідальної за світ, стан довкілля. Отже, така творчість стимулюватиме не просто сприйняття проблеми в інтелектуальній площині, а глибоким серцем, що якраз і відповідає українській національній традиції. Зміні світоглядних орієнтацій людини сприятимуть такі характеристики екологічної публіцистики як пошук гармонії людини та природи, акцентуація уваги на природі як сакральній субстанції, культивування нової екологічної культури. Глибинна, усестороння розробка теми свідомого, творчого єднання людини та природи має прийти на зміну пасивно-споглядального опису природи та популяризації споживацького ставлення до довкілля. Ще одна рекомендація стосується чіткішої та повнішої взаємодії екологічної публіцистики країн світу, оскільки криза екологічна – проблема загальнопланетарна. Наш досвід з’ясування кардинальних явищ стану екосистеми і діяльності журналістів у цій царині (участь у міжнародних заходах, проектах) дає змогу випрацювати в майбутньому чіткіші орієнтири екологічної публіцистики у XXI сторіччі. Проаналізовані публікації на екологічні теми через щоденний моніторинг медіа впродовж останніх семи років засвідчили неповну готовність медіа запобігати екологічним проблемам, виявляти потенційні загрози, що спричинені і браком спеціалізації на більшості факультетів журналістики, і тренінгових програм та спеціальних ведучих рубрик на шпальтах видань. Основні положення дисертації відображені в опублікованих матеріалах, тезах наукових конференцій: Гопко Г. Панацея від глобальної кризи / Ганна Гопко // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – Львів, 2004. – Вип. 25. – С. 434 – 443. Гопко Г. Нові постановки екологічних проблем України в мас-медіа / Ганна Гопко // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – Львів, 2006. – Вип. 27. – С. 298 – 305. Гопко Г. Екологічна превентивна журналістика: роль у сучасному світі та перспективи / Ганна Гопко // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – Львів, 2007. – Вип. 29. – С. 97 – 103. Гопко Г. Світоглядний аспект та місія екологічної публіцистики / Ганна Гопко // Наукове видання “Творча спадщина Вернадського і сучасність” (“Вернадські читання”). Доповіді і повідомлення 4-ої Міжнародної конференції 21-25 квітня 2005 року в Донецьку. – Донецьк, 2006. – С. 268 – 270. Гопко Г. Постчорнобильська ментальність / Ганна Гопко // Ї. – 2006. – №41. – С. 116-124. “Журналістське розслідування на екологічну тему” // Практичний посібник. – Київ, 2008. – С. 55. |
