У дисертації проаналізовано трансформацію феномену життя в концепціях західноєвропейської філософії кінця ХIХ – першої половини ХХ століття. В результаті історико-філософського аналізу виявлено наступне: Перше, історико-філософський аналіз концепцій філософії життя в західноєвропейській філософії кінця ХIХ – першої половини ХХ століття, дозволяє нам говорити про п’ять умовно виділених етапів в розвиткові феномена життя. Перший етап – феномен життя в період формування концепцій філософії життя (філософія А. Шопенгауера й С. К’єркегора). У цей період у феномені життя спочатку акумулювалася подвійна, але не суперечлива основа. З одного боку, життя розумілося як воля, як якийсь порив не доступний розумінню свідомого, раціонального. З іншого боку, життя представлялося як індивідуальне існування, знову ж таки недосяжне для раціонального аналізу. Все це злилося в єдиному ірраціональному розумінні феномена життя. Другий етап – феномен життя в дослідженнях кінця ХIХ століття. В основному, під впливом філософських концепцій Ф. Ніцше і В. Дільтея, феномен життя з ефемерної, незбагненної, такої, що побіжно переглядається форми, набув реальних контурів, став одним з питань, навколо якого відбувався розвиток «філософії життя» як напряму у філософії кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Одночасно, феномен життя з площини абстракцій поступово перейшов у площину «розуміючої психології», що спирається на наукові традиції кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Третій етап в розвиткові феномена життя пов’язаний з концепціями філософії життя, які життя розглядали як «безперервний потік». Родоначальником даної системи поглядів виступив французький філософ А. Бергсон. У філософських концепціях Г. Зіммеля, О. Шпенглера і П. Тейяр де Шардена дана система поглядів пройшла ряд ключових трансформацій, в результаті яких на основі ідеї «життя, як безперервного потоку», було сформульовано чітку систему поглядів, у якій розглядалася структура універсуму. Представники «філософії життя» початку ХХ сторіччя спробували з своєї точки зору відповісти на питання, що хвилювали суспільство, зокрема, пов’язані з людським існуванням, з місцем людини на Землі і в світі. У даному напрямі філософії, людина розглядалася нехай як важлива, скеровуюча сила, але в масштабах життя, в його безперервному потоці, здебільшого неосяжного розумом. Четвертий етап пов’язаний з використанням в концепціях філософії життя наукових (раціональних) підходів. Продовжуючи традицію філософії життя В. Дільтея, Е. Гуссерль, З. Фрейд, В. Вернадський і багато інших авторів, спираючись на раціональні методи дослідження приступили до аналізу феномена життя. Результатом використання природничонаукових методик в концепціях філософії життя з’явилося визначення і обґрунтування дуальної основи життя. Якщо в концепціях філософії життя Ф. Ніцше, В. Дільтея, А. Бергсона, П. Тейяр де Шардена та ін. виведення «людського» з життя тільки допускалося, то в концепціях Е. Гуссерля, З. Фрейда і В. Вернадського це положення було не лише постульовано, але і доведено. Завдяки дослідженням, здебільшого, цих авторів дуальна основа життя, точніше самодостатнє існування життя-як-живої матерії і «людського», стало науково достовірним фактом. Наукове дослідження життя на початку ХХ сторіччя можна розділити на два напрями: 1) дослідження наукової складової людського існування; 2) пошук аподиктичних підстав в змісті феномена життя. У результаті комплексних досліджень у філософії відбувся емпіричний розподіл життя на дві складові: життя-як-жива-матерія і життя-як-людське-існування. Причому, в основі цього розподілу присутні як досягнення філософського знання, так і природничонаукових дисциплін, що значно підвищувало вагомість аргументації і науковості даного розподілу. Замість зруйнованого в концепції філософії життя Ф. Ніцше підстави феномена життя, зусиллями раціонального мислення було зведено два значення, що не зводилися. В основі першого змісту феномен життя розумівся як жива матерія, тобто у філософський-біологічному розумінні. В основі другого змісту феномен життя розумівся, як інтенціональність свідомості і активність несвідомого, і відповідно йшлося про першооснови людського буття. Обидві підстави розуміння феномена життя на початку ХХ сторіччя включали вагому доказову базу, у тому числі і з природничонаукових дисциплін. Нарешті, п’ятий етап в розвитку феномена життя пов’язаний з формуванням і розвитком екзистенціальної філософії. У нашому дослідженні він представлений концепціями М. Шелера, О. Больнова, К. Ясперса, М. Хайдегера і Ж.-П. Сартра. Розкол, який виник в змісті феномена життя на початку ХХ сторіччя, в концепціях екзистенціалізму було доведено до логічного завершення. Автори концепцій екзистенціалізму вказали на факт неприйнятності розгляду людського буття із змісту феномена життя-як-живої-матерії. Людське буття – це нова площина, самостійна в своєму існуванні. Будь-яке сприйняття цієї площини через призму існування життя-як-живої-матерії рівнозначне спотворенню змісту цієї площини, помилковості в думках, помилках. Сприйняття людського існування можливе або через онтологію людини, як вважав Хайдегер, або за допомогою екзистенціального мислення, як стверджував К. Ясперс. Тільки в цьому випадку, людське існування дасть можливість розкрити себе, поглянути в глибини свого буття, з’явиться як буття-в-світі. Друге. Однією з основних об’єднуючих характеристик концепцій філософії життя в західноєвропейській філософії кінця ХIХ – першій половині ХХ століття, є методологія. За винятком представлених в нашому дослідженні концепцій В. Вернадського і З. Фрейда, всі інші концепції використовують ірраціональні методи дослідження. Хоча феноменологія Е. Гуссерля і екзистенціалізм, в розумінні О. Больнова, претендує на «новий вигляд раціональності». У розвиткові ірраціональних методів дослідження цього періоду можна виділити наступні етапи (методологічні установки): 1) дескриптивно-деструктивний феноменологізм і філологіям Ф. Ніцше; 2) герменевтика В. Дільтея і М. Хайдегера; 3) феноменологічна редукція Е. Гуссерля; 4) антиісторизм і антицентризм О. Шпенглера, з його циклічною моделлю унікально автономних культурних організмів; 5) інтуїтивізм А. Бергсона; 6) психологізм К. Ясперса; 7) «тейярдизм» – спроба возз’єднання релігійних і наукових установок; 8) феноменологічний позитивізм Ж.-П. Сартра. Третє. Концепції філософії життя в західноєвропейській філософії кінця ХIХ – першої половини ХХ століття об’єднує і характер дослідницьких інтенцій та програм. Починаючи від концепції філософії життя А. Шопенгауера, і закінчуючи концепцією Ж.-П. Сартра представників філософії життя хвилювали, головним чином, наступні проблеми. По-перше, основна проблема концепцій філософії життя – феномен життя. По-друге, підкреслюється і зважується проблема непізнаваності світу. По-третє, пошук першооснов світу, буття, існування. По-четверте, критикуються і здебільшого, анулюються раціональні методи дослідження; відкидаються можливості науки. По-п’яте, актуалізується проблема індивідуального існування. Розглядається існування «надлюдини», геніїв, осіб, одинаків. Індивідуальному існуванню протиставляється існування суспільства. У цьому контексті розглядається тема «людини маси», «людей» і т.п. По-шосте, нігілізм, зневага до авторитетів. Ця проблематика характерна практично для всіх концепцій філософії життя. По-сьоме, червоною ниткою через всі концепції філософії життя проходить тема кризи європейської культури, деградація вищих духовних цінностей європейської культури, яка на думку багатьох учених приречена на загибель. По восьме, відмова від підтримки міфу про єдність світу і розуму. По-дев’яте, відмова від претензій на те, що завершує системоосягнення світу. |
