Потреба комплексного вивчення синтаксичних явищ детермінує розвиток напрямів сучасних лінгвістичних досліджень. Серед них чільне місце посідає методологія генеративної граматики, яка уможливлює аналіз екзистенційних речень, з вивченням яких пов’язана низка невирішених питань, таких як: статус експлетивного there, місце його породження в структурі речення, аргументне оточення дієслова, його семантика, означеність/неозначеність іменної фрази, основні засоби ускладення структури речення буття тощо. Особливо актуальним є вивчення екзистенційних речень в історичній перспективі, зокрема в час їх остаточного становлення, з урахуванням останніх здобутків науки про мову. Синтаксична будова екзистенційного речення з конструкцією there+V+NP+(Loc) має такі конституенти: експлетив there, одноаргументне (неакузативне) дієслово, неозначена (необов’язково структурно) іменна фраза та будь-який поширювач (локативний, темпоральний тощо). Вживання локалізатора є цілком виправданим, оскільки категорія буття передбачає локалізацію сутності чи явища в певному місці і часі. Позиція породження експлетива there тотожна з позицією специфікатора vP одноаргументних неакузативних дієслів. Його пересув до позиції граматичного підмета зумовлений необхідністю перевірки неінтерпретованої ознаки принципу розширеної проекції, що перебуває у межах функціональної проекції ТР. У процесі свого розвитку в результаті дії механізму реінтерпретації there змінило позицію свого функціонування. Нереченнєва адвербіалія there десемантизувалася і почала функціонувати в позиції експлетивного топіка [Spec, CР], щоб усунути можливість вживання в такій позиції дієслова в тих мовах, де діє V2-вимога. З переходом мови від SOV- до SVO-моделі порядку слів експлетивний топік починає вживатися в позиції експлетивного підмета. Породжена у складі VP, іменна фраза (асоціатив) має інтерпретовані (семантичні, інгерентні) ознаки числа, особи та неінтерпретовану (структурну) ознаку відмінка, які узгоджуються/видаляються дієсловом у разі його пересуву до функціональної проекції ТP. Пересув дієслова буття уможливлюється тим, що воно інтерпретується як семантично легке, нездатне притягати до себе флексію (на відміну від повнозначних дієслів). Узгодження відбувається шляхом застосування операції проба – ціль. Породжуючись як формальний аргумент у позиції специфікатора vР, there є інгерентно маркованим ознакою особи. Обов’язковою для операції узгодження є вимога усунення (видалення) неінтерпретованих ознак. Дієслово буття be видаляє неінтерпретовану ознаку відмінка асоціатива, а той, у свою чергу, усуває неінтерпретовані ознаки особи й числа у дієслова. Після цього асоціатив втрачає здатність до подальшого узгодження, оскільки всі його неінтерпретовані ознаки вже видалені. Неінтерпретована ознака ПРП проекції ТР видаляється експлетивом. Випадки девіантного узгодження в реченнях із дієсловом в однині й множинною іменною фразою пов’язані із застиглою формою узгодження дієслова з експлетивом. Оскільки в англійській мові напрямок узгодження є лівобічним відносно дієслова, то – після остаточного закріплення SVO-моделі порядку слів та набуття статусу обов’язковості вимогою заповнення позиції граматичного підмета – дієслово починає тяжіти до узгодження з елементом, що міститься ліворуч від нього. Подібно до інших синтаксичних конструкцій, екзистенційне речення ранньоновоанглійського періоду за своєю структурою буває поширеним та непоширеним. Ускладнення будови екзистенційного речення найчастіше відбувається за допомогою модифікаторів іменної фрази. Введення до структури речення премодифікаторів здійснюється завдяки розщепленню проекції DP на додаткові функціональні проекції (EvalP, IntenP, ApprP, AgP тощо), які мають в реченні чітку ієрархію. Як постмодифікатори іменної фрази функціонують релятивні підрядні речення (марковані і немарковані), інфінітиви й інфінітивні конструкції, дієприкметники I, ІІ. Характерною рисою ранньоновоанглійського періоду є вживання нульового релятивного маркера, породженого як у позиції внутрішнього, так і зовнішнього аргумента дієслова. Вживання нульового маркера, породженого в позиції зовнішнього аргумента, уможливлюється завдяки кореферентності й контактному розташуванню щодо означуваного слова. Іменна фраза, яка позначає існуючий предмет чи явище, в ранньоновоанглійському екзистенційному реченні може містити іменник на означення істоти, неістоти, абстрактного поняття, події, неозначений займенник, числівник, квантифікатор, герундій. Локалізація факту буття відбувається в двох площинах: просторі й часі. Часова локалізація в екзистенційному реченні ранньоновоанглійської мови виражається лексично – за допомогою прислівників часу, прийменникових фраз і підрядних речень – та граматично – через часову категорію дієслова. Експлікація просторової локалізації відбувається лише за допомогою прийменникової фрази. У семантичному ракурсі просторова локалізація фіксується у двох площинах з центром відліку – людина та довкілля. Характерними рисами ранньоновоаглійської мови є відсутність у структурі екзистенційного речення будь-яких спеціалізованих локалізаторів, а також вживання переважної більшості екзистенційних конструкцій у теперішньому часі. Окрім уживання аналізованої екзистенційної конструкції, в мові ранньоновоанглійського періоду зафіксовано інші види лексичної експлікації зі значенням буття, зокрема це структури з повнозначного дієслова буття, ускладненого модальними дієсловами чи граматикалізованим елементом let, а також дієслова й дієслівні фрази із семантикою початку, продовження або завершення буття на зразок exist, die, be no more, find, be gone, be done, begin, arise, live, last, lie, sit, have residence, remain, cease, come, befall. Незважаючи на те, що екзистенційне речення має нестандартну будову (переміщення логічного підмета ближче до кінця речення), у ранньоновоанглійській мові спостерігається акцентуація різних членів речення для надання йому більшого комунікативного динамізму. Акцентуація відбувається за допомогою операції пересуву іменної фрази, локалізатора та дієслова до функціональної проекції СР, яка додатково розщеплюється на функціональну проекцію TopP (для вже відомої інформації) і FocP (для розміщення нової інформації). Випадки вживання структурно означеної іменної фрази в екзистенційному реченні ранньоновоанглійського періоду видається коректним кваліфікувати за допомогою терміна “псевдоозначеність”. Ці іменні фрази, хоч і є структурно означеними, однак не мають власного ідентифікованого референта, який є критерієм їх уживання в екзистенційному реченні. В екзистенційних реченнях ранньоновоанглійського періоду виступають власні назви, які вводять до контексту новий персонаж або перелічують вже відомих дійових осіб, що мають схожі характеристики, а також іменні фрази, модифіковані означеним артиклем, особовим або вказівним займенником, прикметником вищого ступеня порівняння чи прикметниками certain і such. Екзистенційні речення ранньоновоанглійської мови можуть бути віднесені до проспективного та ретроспективного типів. Проспективні екзистенційні речення передбачають продовження в подальшому контексті. Вони вводять у текст нові ідеї, протиставляють відому та нову інформацію, коригують відому інформацію, експлікують власну думку мовця, створюють темпорально-локативний фон для підкреслення просторово-часової характеристики буття предмета. Відповідно до своїх комунікативних завдань ретроспективні екзистенційні речення підбивають підсумки, пояснюють, підтверджують, спростовують, повторюють інформацію, що міститься в попередньому контексті. Представлений у роботі аналіз екзистенційних речень не вичерпує кола питань, пов’язаних із досліджуваним періодом розвитку мови. Перспективи подальших студій лежать у площинах порівняльного дослідження екзистенційних речень в ранньоновоанглійській та сучасній англійській мовах та вивчення динамічних процесів становлення і вживання в екзистенційних конструкціях дієслів, відмінних від дієслова буття. |