У дисертації розв’язується наукова проблема екологічного структурування електоральної підтримки основних політичних сил в регіонах України. Сьогодні виділяються чотири основні школи вивчення поведінки виборців: соціологічна, соціально-психологічна, раціонально-інструментальна й екологічна. Ця робота виконана в традиціях останньої з них, яка досліджує реалізовану поведінку виборців залежно від місця їх проживання. В електоральній історії незалежної України виокремлюються два завершені електоральні етапи: першої половини 90-х рр. і другої половини 90-х – початку 2000 рр. У роботі аналізується другий з них, як такий, для якого властиві стабілізація політичної системи й відносна єдність виборчої формули. Політичні напрями, що брали активну участь у виборчому процесі цього періоду – ліворадикальний, лівоцентристський, центристський і правий. Електоральна диференціація території країни визначалася східно-західним культурним розшаруванням, яке виражалося у високому рівні підтримки “євразійських” або правих сил. Залежно від цього критерію в країні виділяються сім електоральних субрегіонів або три регіони: східний, західний і центральний. Показовими областями для останніх відповідно є: Донецька, Львівська й Вінницька. Вивчення результатів виборів у них дозволяє зрозуміти електоральні процеси й структури підтримки політичних сил, властиві цілим регіонам. Незважаючи на традиційну відмінність результатів голосувань у цих областях, основні фактори, що впливають на особливості поведінки виборців, по їх АТО подібні. Це – відношення до центру чи периферії, соціально-економічний, географічний, рівня інтернаціоналізації, кон’юнктури на конкретних голосуваннях. Дія цих факторів могла бути як взаємопосилюючою, так і взаємокомпенсуючою, що й зумовлювало неповторність електоральної географії територій. За узагальненою схемою особливості реалізованої поведінки виборців по Україні детермінуються трьома факторами: національно-геополітичним, культурно-модернізаційним, соціально-економічним. Найважливіші електоральні розколи аналізованого періоду: первинний – регіональний, вторинний – “соціально-класовий” (представники “слабких” соціальних груп були схильні підтримувати “традиціоналістську опозицію”: ліворадикалів на Сході, лівоцентристів у Центрі, консервативних правих – на Заході). У країні має місце виражений варіант “накладання конфліктів” – найбільш економічно розвинуті, індустріалізовані й урбанізовані території є водночас найбільш специфічними в національно-культурному плані. Гармонізація цих суперечностей залежить від надання більшої економічної й культурної самостійної територіям. Електоральна поведінка виборців України характеризується досить високим ступенем стійкості, тобто в дослідженні підтвердилася первісна робоча гіпотеза, що ґрунтується на положеннях теорії соціального характеру Е. Фромма. Внаслідок такої стійкості матеріали дисертації можуть бути використані для корегування передвиборчої стратегії й тактики політичних акторів, вироблення серії рекомендацій для ЦВК й органів державної влади, що відповідають за організацію виборів. Зокрема можуть бути проведені: гармонізація територіального складу округів; підрахунок очікуваної кількості виборців по територіях на майбутніх голосуваннях; заходи з недопущення до керівництва виборчих комісій осіб, що раніше були причетні до проведення підтасувань. Загалом же в аналізований період східно-західне культурне розшарування в електоральній політиці виявлялося в одній з найбільш крайніх форм – як питання про геополітичну самоідентифікацію населення регіонів – євразійську чи прозахідну. На думку автора, у зв’язку з тим, що повноцінна інтеграція на нинішньому етапі не можлива ні в тому, ні в іншому напрямі, консолідації українського суспільства сприятиме концентрація на розв’язанні внутрішніх питань (особливо соціально-економічної політики), що згодом дозволить здійснити й найбільш вигідний геополітичний вибір. |
