Літературний процес періоду ДіПі, репрезентований представниками різних шкіл і напрямів, охопив широку гаму художніх творів, спричинив дискусію щодо традицій української літератури й перспектив її розвитку. Криза епохи раціоналізму й пов’язані з нею суспільно-історичні, духовні зміни, що призвели до дегуманізації суспільства, світових війн, сприяли посиленню у творчості українських письменників нових світоглядних мотивів, серед яких екзистенціалізм і його вияви в літературі посіли вагоме місце в художньо-філософських пошуках українських митців. Світоглядним підґрунтям творчості багатьох письменників стають ідеї “трагічного оптимізму”, “трагічного стоїцизму”, що визначили ідейно-тематичну основу різних за своїм жанром, стилем, естетикою творів. Провідне місце посіла тема епоха й людина з акцентом на особистості – її духовному світі, внутрішньо-психологічних аспектах її існування в “межовій ситуації”, пов’язаній з кризою епохи, проблемах свободи вибору й відповідальності за власний вибір. Світоглядні, аксіологічні, естетичні концепції розвитку української літератури лягли в основу багатьох досліджень українських літературознавців, увівши тему епоха й людина в художній та інтелектуально-світоглядний дискурс періоду ДіПі. Тема епоха й людина, її художньо-філософське осмислення, мотиви, пов’язана з нею проблематика, визначали й нову екзистенціальну парадигму у творах багатьох еміграційних письменників, різних за своїми ідейними та інтелектуально-філософськими пошуками, естетико-художньою природою, стильовими ознаками, жанровою специфікою, аксіологічними орієнтирами, але об’єднаних єдиною ідейно-образною системою – світ людини, її внутрішнє “я”, її екзистенція. Конфлікт між тоталітарною системою, породженою епохою раціоналізму, і людиною, що в “межовій ситуації” сам на сам веде боротьбу проти абсурду цієї епохи за збереження своєї автентичності, людської сутності, боротьбу проти ментальної залежності від колоніальної свідомості, визначає художньо-філософську основу романів І.Багряного, де “боротьба за Людину” стає ідейним імперативом письменника. Нова “розбожнена” епоха в художньому світі Т.Осьмачки трансформується в мотив втрати патріархальної України, її духовних цінностей, що призводить до відчуження, страху, туги та страждання, екзистенційної тривоги, яка є наскрізним мотивом роману “Старший боярин”. Епічне полотно “Діти Чумацького Шляху” Д.Гуменної, у якому письменниця розгортає історію чумацьких родів, загибелі українського села, голодомору, репресій, присвячене трагедії буття українця в умовах нової епохи. Продовженням і розвитком традицій інтелектуального роману, що демонструє літературний варіант філософсько-психологічної моделі екзистенціалізму, є проза Ю.Косача і В.Домонтовича. Екзистенціалістське сприйняття покинутості людини у світі, відчуження, трагічне переживання відірваності від рідного коріння, зумовлене обставинами новітньої епохи (проблема “безґрунтянства”), й водночас концепція “свободи вибору” склали ідейно-філософське підґрунтя твору Ю.Косача “Еней і життя інших”. Епоха технократизму, криза цієї епохи, деформація суспільства, людина як продукт епохи, руйнування та переосмислення “традиціоналістських” ідей, пошук та формування нового “стилю епохи” – літературно-філософська основа романів В.Домонтовича “Доктор Серафікус” і “Без ґрунту”. Різностильова гама української поезії також поєднується спільною тематикою “епоха й людина”, де внутрішній світ людини набуває лірико-філософського висвітлення. Криза епохи, смерть і відродження людства, пошуки автентичності людського існування, пов’язані зі ствердженням християнської духовності, є темами “кінцесвітніх” (апокаліптичних) візій О.Стефановича. Поетично-філософське висвітлення “розбожненої” епохи як доби технократичної катастрофи, суспільства, що “затратило душу”, знецінивши право людини на духовний розвиток, переживання драматизму буття, пов’язане з втратою рідної землі та надій на українську державність, пошук феномена безсмертя склали основу філософської лірики Є.Маланюка. Україна в тоталітарну епоху, доля емігранта-вигнанця – провідні теми повоєнної лірики М.Ситника, у яких домінує образ людини в “межовій ситуації” – відірваної від рідного ґрунту й приреченої на довічне блукання по чужих землях. Пошук “невидного, але відчутного обрію” між “земним і космічним” через заглиблення у власний внутрішній світ, екзистенційне переживання дійсності, апокаліптичні візії сучасної епохи визначають художньо-філософський ґрунт повоєнних поезій В.Лесича. Екзистенційний світ самотньої людини, що мандрує дорогами епохи, становить основу художньої свідомості О.Зуєвського, трансформуючись у своєму символічно-образному варіанті в поетичне “буття-у-світі”. Поема Ю.Клена “Попіл імперій”, у якій втілено авторську концепцію кризи “розбожненої” епохи, несе ідею боротьби за людину, її майбутнє, яка звучить як імператив вільного вибору людиною дій та відповідальності за них перед собою та іншими, а узагальнено – і перед усім світом. Трагічна дисгармонія світу, екзистенційний конфлікт між епохою та людиною, трагедія винищення українського “Роду й Дому”, містично-філософське осмислення тоталітарного режиму, проблеми митця в “совєтському” соціумі визначають художньо-філософські аспекти поеми Т.Осьмачки “Поет”. Дослідження екзистенціальної парадигми – аналіз “категорій-екзистенціалів” (віра, страждання, біль, туга, смерть, самотність, відчуження, страх, тривога), окреслення провідних екзистенційних мотивів, екзистенціалістських концептів, ідей у творчості українських письменників – дає змогу розкрити тему епоха й людина й пов’язану з нею проблематику в контексті розвитку художньо-філософської парадигми в літературі періоду ДіПі, виявити актуалізацію традицій літературного філософування в національному письменстві, його зв’язки з європейськими та світовими літературами. |
