Жанр есе, вперше в цілісності своїй репрезентований „Дослідами” М. Монтеня, набув популярності і став на сучасному етапі одним з найбільш затребуваних. Історично склалося так, що в українській традиції він не був особливо продуктивним, а надто в радянську добу, скута творча атмосфера якої не сприяла функціонуванню цього вільного жанру нехудожньої прози. Сьогодні есеїстика – один із лідерів літературного процесу: збірки К. Москальця, О. Забужко, Є. Сверстюка, С. Процюка, книги Ю. Андруховича – яскравий зразок повноцінного життя жанру, мобільного, гібридного, відкритого до контактів з пограничними структурами. Магістральними напрямками еміграційної есеїстики середини століття можна вважати мемуарно-щоденникову прозу (спогади Г. Журби, А. Любченка, У. Самчука), літературознавчі студії, позначені впливом есеїстичного мислення (розвідки Ю. Шереха, В. Барки) і есе-рефлексії, що відтворювали так звану „чисту” жанрову форму (роботи Ю. Липи, Є. Маланюка, Ю. Вассияна, Р. Рахманного). Нехудожня проза Василя Барки репрезентує зразки останніх двох напрямків. Есеїстика українського митця належить до філософського різновиду жанру. Попри позірну тематичну різновекторність робіт Барки, їхня ідейна, духовна наснаженість однакова: письменник захоплено стверджує абсолютну цінність постулатів християнства і розробляє концепцію творчості як Божого покликання. На переконання Василя Барки, поезія, як і релігія, промовляє до сфери серця, її можна відчути лише внутрішнім, душевним, слухом. Творчість – Боже покликання, інспірація, прозирання й прочування вищої істини. Спільна особливість Барчиних есе-проповідей зі збірки „Вершник неба” (1956) – звернення до сфери високої художньої творчості, яка відтворює дух Божественного, і реалій радянського життя як утілення матеріалістичної „бісівщини” сучасності. Порівняння текстів збірки з проповідями українських письменників І. Власовського та І. Барчука дозволило з’ясувати специфіку мислення Барки, що можна схарактеризувати як есеїстичне. Його тексти, хоч і спрямовані до слухацької аудиторії, не відзначаються особливою комунікативною настановою, позбавлені елементів повчань, звернень, закликів, не апелюють до конкретних злободенних тем, які можуть хвилювати адресата, – натомість автор розробляє коло своїх тем, безперечно, пов’язаних із релігією, що й стало осердям всієї його подальшої есеїстики. Ці теми (віра і сумнів, серце і розум, інтуїтивізм і раціоналізм, віра і творчість) є різними аспектами центральної проблеми нехудожньої прози Василя Барки – концепції творчості як Божого покликання. Важливим моментом, який наближає аналізовані проповіді до есеїстичної структури, є художня образність, саме через яку (а не через моралізаторсько-повчальні сентенції) автор і намагається вплинути на читача. Книга Барки „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм” (1961), що була задумана як частина історії української літератури, витримана на рівні серйозної наукової студії. У ній досить детально розглянуто ранню лірику П. Тичини (збірки „Сонячні кларнети”, „Плуг”, „Замість сонетів і октав”), визначено джерела і принципи кларнетизму як естетичного і світоглядового явища, проведено глибокий аналіз багатьох поетичних текстів (із залученням арсеналу спеціальних літературознавчих прийомів). Однак інтерпретація предмета розвідки настільки особистісна (для автора перша збірка П. Тичини – „новітній маніфест живого гуманізму християнства”), а коло тем рефлексій настільки широке (релігійні, мистецькі, філософські, історичні, політичні проблеми), що незаперечним є есеїстичний характер роботи. Взаємопроникнення ознак есе і літературознавчого дослідження бачимо і на рівні стилю: симбіоз яскравої образності, афористичності й наукової термінології. Василь Барка, автор численних ліричних, прозових творів, релігійно-філософських есе, увійшов до історії українського літературознавства і як релігійний критик, адже вся нехудожня проза письменника, яка так чи інакше обертається в колі питань християнської етики і моралі, є своєрідним мета-есе про істинну поезію, натхненну Божественною красою. Роздуми митця на цю тему посідають центральне місце і в збірці „Земля садівничих” (1977), статті якої присвячено переважно літературі. Її покликання, на думку автора, плекати чистий сад людської душі, збагачувати його світлою радістю і добром. Як літературний критик письменник дотримується принципів цілісності, органічності, звертаючи найбільшу увагу на метафоричність поетичної мови. Збірку „Земля садівничих” можна вважати вершиною втілення форми есе у творчості Барки, в ній дисертантом виділено такі жанрові модифікації, як есе-рецензії, есе-портрети, культурологічно-релігійні есе, літературно-філософські есе. Між цими різновидами, зрозуміло, немає чітких меж, у багатьох творах певною мірою поєднано кілька з них. Есеїстика Василя Барки видається цілком зосередженою на релігійній тематиці, однак автору не чужий комплекс проблем, актуальних для свідомості української еміграції середини століття. Національна проблематика (особливості українського менталітету, рефлексії над трагічними моментами нашої історії, потрактування почуття національної свідомості, проблема русифікаторської політики більшовицького режиму, поступовість у процесі історичного розвитку нації, призначення окремих націй і народів у загальному розвитку людства тощо) розробляється і в нехудожній прозі Барки. Проведений у дисертаційному дослідженні компаративний аналіз творів письменника на фоні есеїстики Є. Маланюка, Ю.Липи, В. Винниченка, У. Самчука дозволив виокремити специфічно Барчин акцент у потрактуванні національної проблематики – наголос на сердечній основі українського менталітету та української релігійності, роздуми над причинами нашої віковічної хвороби розбрату, впевненість у нематеріальному, неземному характері втілення Божого призначення для українців, як і для будь-якого іншого народу. Гоголівський вектор есеїстики Барки також спрямований до християнського ідеалу: творчість М. Гоголя поціновується автором у релігійних координатах, причому письменник уникає традиційних для українського гоголезнавства проблем українськості-російськості митця, наголосів на його національній і творчій трагедії тощо – для есеїста безсумнівним є великий приклад життя Гоголя-людини і письменника як пошуку вищої істини і шляху до неї. Головним для есеїстики є спрямованість на самоствердження, самоідентифікацію письменника. У нехудожній прозі Василя Барки за кожним героєм постає образ самого автора, дивного релігійного самітника, подвижника поезії, що своєю творчістю прагне служити Світлу Божому. Аналіз есеїстичної прози письменника доводить єдність її ідейного звучання – разом вона складає цілісний релігійний текст з численними варіаціями різних аспектів проблеми „віра і творчість”, які митець утілює (залежно від мети і предмету роздумів) у певні жанрово-стильові модифікації синкретичної форми: есе-проповіді, ліричні релігійні есе, есе-рецензії, есе-портрети, літературно-філософські есе, літературознавчі есеїстичні розвідки. |