У дисертації наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в розробці нової концепцію державного управління етнонаціональною сферою, використання якої сприятиме суттєвому підвищенню ефективності процесу прийняття управлінських рішень у галузі етнонаціональних відносин в Україні. Розроблено науково-прикладні підходи і моделі, що забезпечують теоретичне й практичне використання здобутих наукових результатів. Одержані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізовані мета й завдання дають можливість зробити основні висновки й запропонувати деякі рекомендації. 1. Системний аналіз наукових праць за темою дослідження показав, що проблема державного управління етнонаціональною сферою досі ще не була предметом спеціального дослідження. Окремі праці стосуються лише певних конкретних аспектів цієї проблеми, мають фрагментарний характер. Усе це дало підставу для висновку, що стан наукової розробки вказаної проблеми не може вважатися задовільним, а сама тема потребує ґрунтовного й всебічного дослідження. 2. Головне завдання державного управління в етнонаціональній сфері полягає в обґрунтуванні стратегічної мети: розбудові багатонаціональної держави, зміцненні конституційного ладу як конкретного прояву інтересів поліетнічного суспільства. Звідси випливає, що державницька ідеологія й державне управління в розбудові української національної держави покликані: формувати державницький ідеал, визначати основні ціннісні пріоритети державного буття; розробляти конкретну парадигму побудови поліетнічної держави – моделі сучасної етнополітичної системи, їх еволюції, місця і ролі держави в ній; обґрунтовувати засоби й шляхи розробки запропонованої моделі; знаходити носія, виконавця поставленої мети, вказувати, які соціальні суб’єкти відіграватимуть провідну роль у цьому, та передбачати особливості дій кожного з них; координувати, узгоджувати етносоціальні інтереси різних верств населення, визначати їх пріоритети з метою досягнення стабільності суспільства. 3. Ключовим питанням державного управління етнонаціональною сферою є чітке розуміння співвідношення прав людини (громадянина), прав народу (нації) та національних меншин як складових більш загального питання про співвідношення індивідуальних та колективних прав. Право індивіда – це природне право, притаманне йому від народження, одна з головних цінностей людського буття, і як таке воно має виступати виміром усіх процесів, що відбуваються в суспільстві. Принцип “людський вимір політики”, його реалізація – це не що інше, як обмеження влади держави, перешкода утвердженню авторитарних чи тоталітарних режимів. Колективні права не повинні ігнорувати права людини, суперечити їм чи утискати їх, бо інакше цілі та методи таких спільнот антигуманні та протиправні. Колективні права не можуть бути вищими за індивідуальні й мають перебувати з ними в гармонії, перевірятися ними на якість. Цивілізоване розуміння принципу самовизначення етнонаціональних спільнот має бути невід’ємним від принципу непорушності прав людини. 4. Важливо стимулювати функціонування управлінської системи, наступність та сталість організаційної структури, в якій слід виділити два елементи: деперсоналізований, безособовий інститут як інструмент управлінських акцій; сукупність людей як групи, певної спільноти, що має свою суспільну самоцінність. Отже, інститут, що досліджує проблеми національностей як інструмент управлінських акцій, має бути постійним і набувати сталих традицій. Те, що за невеликий відрізок часу незалежності України змінилось кілька таких інституцій, причому різного підпорядкування – від окремого міністерства Кабінету Міністрів України до Державного комітету у справах національностей і міграції, свідчить про те, що питанням управління міжнаціональною сферою держава приділяє недостатньо уваги. Назріла потреба, з огляду на проблему, що поглиблюється, політизації етносів, конфліктогенну ситуацію ввести поряд з інститутом омбудсмена з прав людини також інститут омбудсмена з прав національностей і міграції, використовуючи при цьому досвід деяких країн світу (Канада, Угорщина, Бельгія та ін.). 5. В етнонаціональній політиці слід ураховувати вимоги різних національних груп до управлінських структур та вимоги останніх до цього населення, що передбачає забезпечення безперервного потоку інформації між ними в інституціоналізованій та неінституціоналізованій формах спілкування. В сучасних умовах з метою узгодження розвитку етнонаціональної та загальногромадянської свідомості певного уточнення потребують як концептуальні засади державної етнонаціональної політики і плани пріоритетних заходів відповідних державних органів влади, так і плани роботи самих національно-культурних товариств, адже майбутнє державності Україна – це наше спільне майбутнє. 6. Головною ланкою в системі державного управління національною сферою є етнонаціональна політика, яка реалізується на підставі наявної законодавчої бази, що ґрунтується на Конституції України. Механізм управління цим процесом включає складну систему суб’єктно-об’єктних відносин і багаторівневу ієрархію рішень: стратегічних – розширення законодавчої бази Верховною Радою України, підзаконних актів Президентом України; тактичних – розробку конкретних підходів, методів та засобів впровадження прийнятих рішень відповідними виконавчими органами в структурі Кабінету Міністрів; оперативних – конкретизацію й реалізацію етноуправлінських заходів у регіонах з обов’язковим залученням представників етнонаціональних спільнот. Тенденцією організаційних змін етнонаціональних відносин є те, що нині вони виступають елементом нової парадигми управління, ціннісно-нормативним підґрунтям реалізації всього комплексу управлінських технологій. 7. Доведено, що завданням будь-якої політики, яка здійснюється на засадах демократії, є вирішення проблеми участі груп інтересів у поділі влади та політичному управлінні. Поки що в українській етнонаціональній політиці превалює погляд на етнічні групи переважно як на об’єкти державної ініціативи. У такому разі виникає певна опозиція етнонаціональних спільнот до органів державної влади. Погляд на етнонаціональну політику як на односторонній вектор, спрямований від держави до етносів, притаманний не лише державним організаціям, а й практично всім політичним партіям, що існують. 8. Взаємовідносини між нацією й державою залежать від відповідного політичного режиму. В умовах тоталітаризму, домінування ідеї державотворчої нації над ідеєю прав людини створюється культ нації (націократія) або класу чи партії (класократія, партократія) як провідних елементів, а інші етнічні утворення зазнають жорсткої дискримінації. У демократичному суспільстві всі етнонаціональні спільноти є рівноправними суб’єктами етнонаціональної політики, утворюють політичну націю, що відповідає поняттю “народ – суб’єкт влади”. Звідси випливають безпосередні завдання державного управління етнонаціональною сферою, які полягають у проведенні етнонаціональної політики на засадах демократії. 9. Між державною нацією і національними спільнотами виникає складна система суб’єктно-об’єктних відносин. Будь-яка політика – це гра, в якій беруть участь певні дійові особі (суб’єкти), кількість яких визначається обставинами. Серед суб’єктів етнонаціональної політики можуть бути нації, різновиди етнонаціональних спільнот, етнічні та національні групи, держава та її інституції, автономії, національно-культурні центри, партії та рухи тощо. Варто спинитися на такому явищі етнонаціональної політики, як “політизована етнічність”, що опиняється в епіцентрі етнічного конфлікту й вимагає участі багатьох чинників суб’єктно-об’єктних відносин в управлінні. Політизована етнічність властива етнічній групі, що прагне досягти певної політичної мети і є ініціатором конфліктних ситуацій, кидаючи виклик іншому, не менш важливому суб’єкту етнонаціональної політики, яким є державна нація. 10. Подібна ситуація впливає й на прийняття правових актів, у яких превалює увага до одного із суб’єктів етнонаціональної політики – держави. Національні спільноти, їх об’єднання здебільшого фігурують у них як об’єкти державної політики. На наш погляд, етнонаціональні групи не можна ототожнювати з політичними партіями, що змагаються за владу, беруть участь у владному управлінні суспільством. Національні групи слід розглядати як групи, які захищають власні інтереси, що реалізуються у результаті відносин із державою і є виявом колективних дій їх членів. Використовуючи свої можливості (згуртованість, численність, ресурси, зв’язки з партіями тощо), такі групи через свої національно-культурні товариства можуть активно впливати на владу, доводячи свої потреби до відома відповідних владних структур, а також осіб, які приймають політичні рішення. Ресурси можуть забезпечити їх економічні та фінансові можливості. Наприклад, завдяки цьому російські та єврейські національні громади мають потужні засоби масової інформації в Україні, інші матеріальні засоби впливу на владу, спроможні організовувати власні культурно-навчальні інституції. Як і інші групи інтересів, етнонаціональні спільноти використовують законні форми тиску на владу і сприяють зміцненню зворотних зв’язків владних структур із національним складом населення. Здійснюючи управління, не слід втягувати національні меншини в політичне протистояння. Так, керівники Держкомнацміграції та НКТ на форумах нацменшин прийняли рішення про підтримку на президентських виборах (2004 р.) одного із провладних кандидатів, що спричинило певні міжнаціональні проблеми. 11. Регулювання державою міграційних процесів зводиться до таких практичних завдань, як створення відповідної загальнодержавної і регіональної інформаційно-статистичної бази для прийняття управлінських рішень, передусім з питань працевлаштування й облаштування колишніх депортованих сталінським режимом окремих осіб і народів за національною ознакою, біженців, інших шукачів притулку, та максимальне використання їх потенціалу для самоутримання й розвитку економіки України, обмеження можливостей проникнення на територію країни нелегальних мігрантів, усунення негативних наслідків незаконної міграції, розробка і прийняття нормативно-законодавчих актів у сфері подальшого вдосконалення форм і методів регулювання й прогнозування міграційних процесів у нашій державі. Головним є прискорити законодавче прийняття основних засад міграційної політики Української держави. |
