У висновках узагальнено результати дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Здійснено теоретичну реконструкцію етико-антропологічних ідей філософської думки України доби Відродження, в яких окреслилися основні підходи до розуміння природи добра і зла та шляхів подолання останнього, до розгляду і вирішення проблем самопізнання й самовдосконалення, а також способів реалізації прагнень людини до свободи і щастя. Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у наступних положеннях: – формування етико-антропологічних ідей українського ренесансного гуманізму відбувалося в контексті європейської філософської культури. Людинознавчий, екзистенційний характер цих ідей мав своїм духовним підґрунтям глибинну українську християнську гуманістичну традицію і визначався культурно-історичними умовами життя тогочасного українського суспільства; – людина в українському ренесансному гуманізмі з християнських етичних позицій розглядається як створена Богом нерозривна єдність душі та живого тіла, як мікрокосм і образ Божий. Онтологічною основою людини є любов до життя, а її довершеність тлумачиться як богоподібність доброчесної та мудрої особистості; – до розуміння етико-антропологічних проблем в українському ренесансному гуманізмі окреслилися два основні підходи: традиціоналістський (Іван Вишенський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський, Йов Княгиницький) та прогресистський (Юрій Рогатинець, Касіян Сакович, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Лаврентій та Стефан Зизанії). Українські гуманісти-традиціоналісти ратували за повернення до принципів первісно-християнської общини, проповідували возвеличення особи шляхом аскетичної практики, містичного єднання з Богом. Прогресисти ж вимагали діяльного усунення усіх проявів зла і несправедливості у взаєминах між людьми, пропагували ідею безкорисливого служіння людям, подвижництва. Саме представники цього напряму в українській духовній культурі виступали за зв`язки із Західною Європою, активне засвоєння надбань античності, що дозволяє наголосити на органічній єдності ідей українського гуманізму з європейською ренесансною традицією; – обговорення в українському ренесансному гуманізмі проблем гріхопадіння і свободи людини відбувається в межах теодицеї. Його результатом, і в цьому позиції українських гуманістів збігаються, є утвердження нового погляду на людину як індивідуальну і автономну людську особистість. Українські гуманісти намагалися розуміти моральний світ людини не з точки зору гріхопадіння і майбутнього спасіння, а як проблему гідності людини, що визначається моральною вартістю її вчинків; – українські гуманісти-традиціоналісти у річищі візантійсько-києворуських філософсько-релігійних ідей розглядали земні страждання, нещастя, несправедливість як необхідні випробування, що допомагають людині усвідомити свою пристрасність, ілюзорність свого гріховного існування, необхідність духовно-морального вдосконалення. На противагу цій світоглядно-етичній позиції представники прогресистського табору вважали злом все те, що перешкоджає вільному гармонійному розвитку особистості, життєвою метою якої є земне щастя; добро в них асоціюється з життям, процвітанням, повнотою буття, гармонійною взаємодією з оточуючою дійсністю; – в контексті ренесансного вирішення проблеми співвідношення Бога і людини самопізнання трактується українськими гуманістами як шлях звільнення від залежності чуттєвого світу, від панування пристрастей та протиприродної схильності волі до зла. Саме розвиток потенцій духовного світу людини, розвиток мислення, волі особистості, її здібностей приводить до більшої її незалежності та духовно-морального оновлення. З цим також пов`язане акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, рушійної сили, що визначає цей шлях преображення; – центральною в українському ренесансному гуманізмі кінця XVI – першої третини XVII століття постала проблема щастя людини, актуалізована соціо-культурною ситуацією в Україні в зазначений період. Щастя розумілося як гармонія духовного і тілесного начал у людині (прогресистська лінія), як результат набуття духовно-моральної досконалості (традиціоналістська лінія) і задоволеність від усвідомлення нею гідності свого життя (спільна позиція обох таборів українських гуманістів). |