З соціально-філософського аналізу феномену соціальної свободи випливають такі висновки: при дослідженні сутності соціальної свободи найбільш релевантним показав себе теоретико-методологічний принцип аналізу свободи під кутом зору її одиничних проявів у реально існуючому суспільстві, змістовний синтез яких дає цілісну картину відмінних особливостей процесів соціальної активності, що характеризують потенціал українського суспільства; перехід від загальної сторони свободи як абстрактної можливості необмеженої самореалізації індивіда до одиничних форм її здійснення відбувається через встановлення внутрішньо суперечливої природи свободи, — власне універсальної її складової як процесу освоєння найближчих предметних умов (свобода волі) та соціалізації як сукупності конкретних проявів свободи (свобода як міра відчуження, відповідальності та рефлексивності); соціальна свобода — це можливість, здатність або спроможність індивіда активно соціалізуватись, входити до сукупного досвіду через оцінку, вибір і трансформацію певних його форм. Соціальна свобода передбачає широке, розгорнуте ставлення до соціалізації як до процесу самовідтворення суспільства, підтримки його власної цілісності й інтегрованості («суспільний інтерес»); свобода в цілому є відносним звільненням від безпосередніх умов свого існування, є цілковитим їх освоєнням (при цьому не має значення, що деякі предметні галузі будуть досягнуті пізніше). Соціальна свобода співвіднесена з залежністю від змісту суспільних відносин. Якщо перше дається як абстрактний факт, як безпосередня даність нашого буття (ми «просто вільні»: свобода, у принципі, є досить нейтральною для людини, окрім екстремальних випадків, як от: рабство, війни, а також окрім випадку залежності від дискурсу універсальності (філософії) від обмежених, часто насильницьких, обставин своєї реалізації), то залежність від соціального досвіду є цілковито конкретною реальністю, абсолютно операціональною, розгорнутою в безлічі дій та взаємовідносин, з практично необмеженою кількістю обставин та передумов, з фіксованим набором рівнів та ступенів прояву цієї залежності (починаючи з підкорення дитини волі батьків або з державно-правового примусу, закінчуючи «добровільним» визнанням необхідності підпорядкування теоретичної діяльності вимогам наукової дисциплінарності, систематичності, перевірюваності, повторюваності тощо); сучасне суспільство, жорстко втягнуте у відносини обумовленості (складність засвоюваного предметного матеріалу), самою логікою свого розвитку відкидається в різні форми соціальної залежності, підпорядкування та примусу. Самим ходом вільного індустріального ставлення до засвоюваного предметного матеріалу воно повертається до традиціоналістичного досвіду побудови відносин між людьми, не-вільного, взаємозалежного, не адекватного своїм власним реаліям. Проте можливості його зовсім обминути не існує; проблема свободи тривалий час вирішувалася за допомогою розведення та протиставлення освоєння й соціалізації. Безумовно, вільне освоєння предметного світу набувало форми не лише відповідних процесів необмеженого теоретичного освоєння об`єктивних закономірностей, вільного поширення на всі сфери життя ринкових відносин тощо, але й створення розгорнутої системи підтримки особистості нового типу — модульної, мобільної, здатної з мінімальними втратами входити до будь-якої соціальної сфери та розв`язувати проблеми, що виникають. Натомість соціалізація розгортається як активне стримування, обмеження, унормування й раціоналізація процесу вільного освоєння через реактуалізацію насильницьких складових традиційного, доіндустріального досвіду; цивілізаційний зміст свободи, дійсно, полягає в «зіткненні цивілізацій» (С.Гантінґтон), але не стільки у значенні зовнішнього «непорозуміння» двох суттєво відмінних соціальних організмів, скільки у внутрішній, дуже важливій для подальшого розвитку напруженості між принципово різними способами освоєння предметного світу (традиційним та індустріальним). Вони не співіснують нейтрально стосовно один до одного, в різних сферах суспільного буття, на різних засадах (цінності й раціональність, або спільнота та індивід). Вони активно впливають один на одного, зараз також і на рівні зіткнення «західної» та «східної» моделі відносин. Але головне — не їх абстрактна взаємодія на рівні простої несумісності (позиція лібералізму) або «паралельності» (точка зору постмодернізму), а їх реальна взаємообумовленість, з широким, складним, погано прогнозованим за своїм розвитком комплексом цілком реальних протиріч, розв`язання яких не можливе ні за простої «самостійності» й «незалежності», ні за прив`язки до наперед сформульованих ідеалів, принципів та цінностей. Таким чином, якщо свобода в цілому, як вільне освоєння світу (в тому числі й в індивідуальній формі) є здобутком сучасної цивілізації в її історико-культурних, економічних та політичних передумовах, то соціальна свобода є історичною долею, мірою залежності й навіть примусовості з огляду на потребу суспільства у самозбереженні та самовідтворенні. Проміжне, граничне соціокультурне та геополітичне положення України на перетині двох цивілізаційних утворень актуалізує вивчення свободи не стільки в абстрактних її вимірах, скільки в розгорнуто-соціальних, конкретних формах. Аналіз об’єктивних характеристик, тенденцій і перспектив розвитку соціальної свободи в Україні демонструє, що громадянське суспільство як вирішальний етап здійснення свободи є необхідним, але, на жаль, поки неможливим. Тому мова може йти не стільки про формування громадянського суспільства, як реального стану, скільки про пошук громадянської згоди на шляху розбудови такого суспільства. Подальшої теоретичної розробки потребують такі питання як прогностичні можливості запропонованого підходу до вивчення соціальної сутності свободи, прикладні комплексні дослідження універсальних форм соціальної свободи. |
