У дисертації проведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання щодо визначення змісту місця та функціональної ролі фінансових інститутів у суспільному відтворенні, особливостей інституціонального забезпечення відтворювальних процесів у трансформаційній економіці, що дозволяє зробити наступні висновки: 1. Розгляд основних методологічних підходів до визначення фінансових інститутів дає можливість характеризувати їх як формальні та неформальні правила поведінки суб’єктів фінансової системи, за якими здійснюється з одного боку — специфікація прав власності, а з іншого — мобілізація, формування та розміщення фінансових ресурсів з метою забезпечення відтворювальних процесів на макро- та мікрорівнях. У контексті інституціональної теорії визначення фінансових інститутів через правила фінансової діяльності, правил — через норми та рамки, останні — через «організованість фінансових організацій» дає підстави, з одного боку, для категоріального розмежування власне фінансових інститутів (у вузькому розумінні) і фінансових організацій, (фінансових інституцій), а з іншого — їх суміщення в єдине поняття фінансових інститутів (у широкому розумінні), охоплюючих усю «піраміду правил» фінансової діяльності та фінансових організацій — інституцій, що опосередковують процес суспільного відтворення. 16 Фінансові правила, як і економічні правила взагалі, у певному розумінні є безпосередньою передумовою виникнення прав власності у фінансовій сфері. Останні є результатом їх створення та застосування. Таким чином, права власності з’являються там і тоді, де і коли виникають правила, що визначають загальні принципи відносин між людьми з приводу обмежених благ. Тобто, розглядаючи права власності на фінансові ресурси, одночасно аналізуються фінансові правила (фінансові інститути) та навпаки. 2. Фінансові інститути та інституції, що формують інституціональне середовище фінансової системи, через специфіковані права власності та фінансові правила забезпечують мобілізацію та розташування фінансових ресурсів (титулів власності). Цільова мобілізація фінансових ресурсів (по часовій вертикалі: заощадження — бюджетування — нагромадження) передбачає визначення напрямів їх подальшого використання. При усіх можливостях інтерпретації змісту та форм цільового спрямування фінансових ресурсів принципово важливим є чітке розмежування правил фінансової діяльності та трансакцій, що (по горизонталі фінансового простору) охоплюються рамками взаємопов’язаних інститутів кредитування, інвестування та страхування. Вони є «завершеною цілісністю», оскільки таким рівнем «завершеності» характеризуються мотиви фінансової діяльності — отримання специфікованих доходів (для кредитування та інвестування) та компенсація ризиків (страхування). При цьому, якщо кредитування завжди передбачає тимчасовий розрив титулу власності та форм її реалізації (правоспроможностей) з наступними трансакціями останніх, то інвестування такого розриву не потребує. Кредитор завжди залишається для суб’єкта із дефіцитною фінансовою позицією аутсайдером, в той час, як для інституту інвестування суттєвим результатом є зміна аутсайдерського статусу на інсайдерський. 3. З інституціональної точки зору фінансова система перш за все передбачає наявність мережі фінансових інститутів та ринків. Якщо фінансові інститути у вузькому розумінні — це правила, які регулюють фінансову діяльність, то фінансовий ринок — це фінансове середовище, яке розглядається як сфера взаємодії попиту та пропозиції фінансових ресурсів. Оскільки середовище є не тільки похідною результуючою формою від правил, але й само ж стає регламентуючою силою, правилами поведінки, фінансові ринки є одночасно вторинними відносно фінансових інститутів і самим фінансовим інститутом як агрегатом певних фінансових правил. При цьому фінансовий ринок залишається механізмом розподілу та перерозподілу титулів власності, де рух власності здобуває самостійного характеру, а основний вплив на нього здійснює оборот титулів власності. 17 4. Якщо права власності «задаються» та фіксуються у більшості випадків формальними фінансовими правилами, то в основу відносин фінансової влади покладаються неформальні фінансові інститути. Фінансова влада є інститутом, оскільки через відносини панування-підкорення (перш за все у формах фінансового контролю) визначає правила фінансової поведінки та обмежувальні рамки суб’єктів фінансової діяльності. Вона є економічним інститутом, оскільки формує поле фінансового впливу, межі якого фіксуються правами власності та правоспроможностями, які «закріплюються» за певними фінансовими інституціями. Вона є базисним економічним інститутом, оскільки дає підстави носіям фінансової влади отримувати специфіковані «вмененні» доходи й перш за все — владної фінансової ренти та проценту в різних їх розмірах, формах, ступенях «тінізації», тощо. 5. Інституціональне забезпечення фінансового опосередкування суспільного відтворення здійснюєься перш за все системою державних фінансів. Державні фінансові інституції, діяльність яких регламентована низкою формальних правил, норм, рамок фінансової поведінки, що на неформальному рівні формуються поза цими інституціями у процесі фінансового опосередкування суспільного відтворення, в свою чергу самі набувають статус «інститутоутворювачів» та одночасно контролюючих дотримання ними ж встановлених фінансових правил. 6. Основним фінансовим інститутом, регламентуючим функціонування системи державних фінансів, є державний бюджет. Державний бюджет можна розглядати в якості фінансового інституту у вузькому розумінні — як правил бюджетування, що забезпечують «ефект запасу» фінансових ресурсів. Державний бюджет слід також розглядати і з позицій діяльності персоніфікованих бюджетних інституцій, що безпосередньо регулюють фінансову сферу через правила бюджетування та контроль за їх дотриманням «ефект потоку». У широкому розумінні державний бюджет можна визначити як фінансовий інститут, що на підставі формальних правил і процедур виступає засобом мобілізації та розташування державних бюджетних ресурсів, забезпечуючи тим самим «ефект доходу». 7. Якщо державна система фінансів, її формальні інститути та інституції у стратегічному відношенні формують орієнтири, задають інституційні рамки та напрямки розширеного відтворення у трансформаційних умовах на макрорівні, то ФПГ, спираючись на неформальні відносини фінансової влади, виступають інституційними провідниками цих стратегій на метарівні (надгалузевому та надрегіональному). 18 Фінансово-промислову групу можна розглядати як форму інституціонального відображення процесів концентрації і злиття банківського і промислового капіталу. Здійснення цих процесів може відбуватися в рамках різних інституціональних форм, характерних для великого капіталу. При цьому необхідно підкреслити по-перше, підкреслює статус фінансово-промислової групи як багатофункціональної інституції. По-друге, специфікувати форми інституціоналізації, що знаходяться в основі формування подібних структур (концентрація і злиття банківського і промислового капіталу). По-третє, відзначити різноманіття інституціональних форм організації фінансово-промислових груп, враховуючи складність та індивідуальний характер здійснення цього об’єктивного процесу в кожному конкретному випадку. 8. Розгляд проблем становлення та тенденцій розвитку фінансових інститутів та інституцій в Україні неможливий поза врахування процесів фінансової глобалізації. Серед найбільш значущих сучасних трансформацій в системі глобальних фінансів, що безпосередньо накладаються на трансформації національної фінансової системи слід виділити дві: По-перше, глобальні фінанси поступово відриваються від відтворювальних циклів у світовій економіці. Тобто спостерігається тенденція прогресуючого зростання фінансових ринків, які перестали виконувати лише роль обслуги реального сектору економіки та набули самостійного значення (спекулятивні та хеджингові операції). Фінанси перетворилися на товар та виконують функцію обслуговування віртуальної економіки, валютні спекуляційні операції є одними з найвигідніших ринкових операцій. Така ситуація значно підвищує ймовірність національних фінансових криз. По-друге, домінуючою тенденцією процесу фінансової глобалізації постає фінансова транснаціоналізація, яка носить одновекторний і вмотивований характер та може трактуватися як диверсифікація інтересів домінуючих країн центру світової фінансової системи на національні сировинні, товарні та фінансові ринки країн периферії з метою перерозподілу світового багатства. У цьому відношенні процес транснаціоналізації можна розглядати не тільки та не стільки як складову фінансової глобалізації, а як процес, що вступає у протиріччя з останньою. І перш за все тому, що, за визначенням, фінансова глобалізація повинна мати своїм наслідком взаємопереплетіння та взаємозбагачення національних економік і є багатовекторним процесом, який унеможливлюється саме завдяки маніпуляціям міжнародних фінансових інституцій світовими фінансовими ресурсами. 19 | 