Дієприслівники у мові є засобом вираження обставинної детермінації дій, процесів і станів. Їм властиве поєднання семантики активно здійснюваної підметом-суб’єктом дії з обставинними характеристиками основного присудка-предиката чи змісту всього речення. У сучасній українській мові дієприслівник являє собою граматично відокремлену дієслівну форму з другоряднопредикативною синтаксичною функцією. Відокремлення реалізує дієслівні ознаки дієприслівників і характерні для них семантико-синтаксичні значення. Речення, що містять дієприслівниковий зворот, з погляду формальної структури є простими, однак із семантичного погляду вони ускладнені компонентом з другоряднопредикативним значенням, тобто за семантико-синтаксичним принципом аналізу такі структури розглядаються як семантично неелементарні, складні. Дієприслівник як морфологічна форма повнозначної частини мови наділений специфічними синтаксичними властивостями зовнішнього і внутрішнього синтагматичного зв’язку, які виявляються у закономірностях його сполучуваності з тими чи іншими компонентами в умовах конкретних мовленнєвих реалізацій. Для дієприслівника (вербїда) характерне збереження усіх семантико-синтаксичних позицій правобічної валентності фінітного дієслова. Внутрішня валентність дієприслівника виявляє особливості внутрішньої формальної організації дієприслівникового звороту. Валентна активність дієприслівника мотивується ступенем його інформативності (автосемантичністю чи синсемантичністю), конкретними комунікативними завданнями та участю дієприслівникового компонента у внутрішньосинтаксичній організації речення. Дієприслівники у сучасній мові можуть уживатися як одновалентні чи як полівалентні лексичні одиниці. Дієприслівникові конструкції, яким властива значеннєва і структурна поліфункціональність, об’єднують у своєму складі усталені моделі словосполучень: P2+Obj; P2+Adv; P2+P.d; P2+Obj1+Obj2; P2+Obj+Adv; P2+Adv1+Adv2; P2+Obj1+Obj2+Adv; P2+Obj+Adv1+Adv2; P2+Obj1+Obj2+Obj3; P2+Adv1+Adv2+Adv3; P2+Obj1+Obj2+Adv1+Adv2, P2+Adv1+Adv2+Adv3+Adv4. Кожна модель має конкретні реалізації, за нею в мові закріпилося певне лексико-семантичне наповнення з боку детермінованого і детермінуючого членів, на основі яких встановлюються різні семантико-синтаксичні відношення. Специфіка дієприслівника як вторинної предикатної синтаксеми полягає у позначенні ним другорядної дії, яка супроводить основну дію, виражену дієсловом-присудком. В основі часового зв’язку між двома діями лежить не стільки видове значення дієприслівника, скільки семантика формальних центрів дієприслівникової і головної частин речення. Завдяки семантичному і частково позиційному чинникам передаються у реченні часові значення передування, наступності чи одночасності основної і другорядної дій. Семантико-синтаксичні відношення дієприслівника і дієслова-присудка мають імпліцитний характер, їх виявленню сприяють різноманітні трансформації дієприслівникового звороту. У структурі простого неелементарного речення з дієприслівниками доконаного і недоконаного виду встановлюються відношення мотиваційної, атрибутивної предикації, супровідної та обставинної характеризації, а також відношення рівноправної та „фонової” предикації (у випадку, коли обставинний компонент виражений дієприслівниками недоконаного виду). Межі між різними типами відношень нечіткі, оскільки функціональні значення дієприслівників зумовлюються різними чинниками, найголовнішим з яких є семантика основного і другорядного предикатів. Більшість дієприслівників сучасної української мови характеризується багатозначністю, що пояснюється відсутністю експліцитно вираженого відношення дієприслівникового компонента до головного присудка. Дієприслівник зберігає здатність дієслівного слова розширювати структурний мінімум організованої ним складної конструкції шляхом приєднання однієї чи кількох предикативних частин, унаслідок чого формуються складнопідрядні речення нерозчленованого і розчленованого типу, а також складносурядні, безсполучникові, багатокомпонентні складнопідрядні речення та конструкції з різними видами і засобами зв’язку. |