У писемній спадщині XVII – XVIII ст. з території Буковини, Галичини, Закарпаття важливе місце займають рукописні апокрифічні збірники, укладені переважно священиками. Апокрифічні твори протягом століть мали значний вплив на народну свідомість, формуючи релігійні вірування й уявлення про походження світу. Насичення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фольклором. В українській народнопоетичній творчості з’явилося чимало переказів, створених на зразках апокрифічних текстів. Такі перекази, а також народні легенди, казки, вірування тощо досить часто сприймаються як витвір народної фантазії. Дослідження апокрифічних збірників показало, що автори текстів (священики – переважно вихідці з народу) аналізованих пам’яток намагалися надати їм живомовних рис, зрозумілих для простого народу. З огляду на це рукописні збірники дають досить повне уявлення про стан української мови на Буковині, Галичині, Закарпатті у XVII – XVIII ст., зокрема про фонетичну й морфологічну структури тогочасної мови. Здійснений аналіз апокрифічних рукописних збірників XVII – XVIII ст. засвідчив, що їх фонетична система загалом була уже сформованою. Її основу склали типові риси живого народного мовлення. Визначальними були, як правило, риси, вироблені в процесі історичного розвитку мови і вже закріплені в літературній мові попередніх періодів. Важливо, що більшість цих рис були властиві всій українській мовній території. Водночас доволі широко засвідчуються явища, які стали нормою української літературної мови пізніше, а також окремі риси, характерні для південно-західних говорів української мови. Проте специфіка орфографії досліджуваних рукописних пам’яток, зокрема сильна церковнослов’янська правописна традиція, утруднює висновки щодо фонетичних ознак української розмовної мови, які в аналізованих текстах переважають над особливостями церковнослов’янської мови. Отже, апокрифічні збірники відбивають основну тенденцію розвитку фонетичної системи літературної мови XVII – XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної та народнорозмовної основ. В аналізованих текстах відображений розвиток нових явищ у системі словозміни різних частин мови та процеси уніфікації морфологічних форм. Ці зміни пов’язані із загальноукраїнськими процесами становлення морфологічної системи в умовах синтезу форм староукраїнської і нової української літературної мови в напрямку їх зближення. Почали домінувати живомовні елементи, що стали нормою сучасної української літературної мови. У цих тенденціях знайшли відображення не лише загальноукраїнські граматичні явища, а й особливості південно-західних говорів. Аналіз системи словозміни частин мови показав, що в пам’ятках живі народнорозмовні форми співіснували з архаїчними, які значною мірою підтримувалися книжною традицією, проте, на нашу думку, були цілком закономірними – таке використання паралельних форм свідчить про неусталеність морфологічної системи. Таким чином, можна констатувати активний поступ морфологічної системи західноукраїнських рукописних пам’яток XVII – XVIII ст. у галузі словозміни до морфологічних стандартів сучасної української літературної мови. Більшість зафіксованих нами в західноукраїнських апокрифічних рукописних збірниках явищ промовисто засвідчує загальноукраїнські тенденції у фонетиці й морфології мови пам’яток, хоч результати цих змін виступають у пам’ятках непослідовно, однією з причин чого був традиційний правопис. Проведене дослідження дозволяє зробити певні узагальнення щодо мови XVII – XVIII ст. на західноукраїнських землях. Фонетична й морфологічна системи цього періоду виступають уже сформованими. Визначальними були, як правило, риси загальноукраїнські, історично перспективні, що доводить сучасна українська літературна мова. Характер діалектних ознак та їх співвідношення із загальноукраїнськими явищами переконує, що вони найчастіше виступали паралельно з аналогічними рисами тогочасної літературної мови. Засвідчені діалектні риси в сукупності становлять характерні ознаки південно-західних говорів української мови, а виявлення їх у творах, як правило, релігійного змісту свідчить про потужний вплив живомовної практики на книжну українську мову. Отже, більшість західноукраїнських апокрифічних рукописних збірників XVII – XVIII ст. написана книжною мовою з широким залученням живомовних елементів. У зв’язку з цим проаналізовані пам’ятки – важливий чинник неухильного й закономірного розвитку й становлення української літературної мови на народній основі, а їх мовні особливості є відображенням загальних тенденцій цього процесу. Рукописні апокрифічні збірники відбивають одну з основних тенденцій розвитку літературної мови XVII – XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної і народнорозмовної основ. |
