Головним принципом проведеного соціофонетичного дослідження є аналіз вимови з урахуванням соціальної належності мовців і ситуації спілкування. Соціальний та ситуативний чинники виступають у тісному взаємозв’язку і стають причиною виникнення в мовленні комплексу фонетичних особливостей, які можна віднести до соціолектних (як притаманні мовленню представників певної соціальної групи) і фоностилістичних (як пов’язані з ситуацією спілкування та стилем). Вимовні особливості, спричинені соціальною приналежністю й професією, соціальним статусом, зводяться до невеликої кількості редукцій та асиміляцій: оскільки викладачі орієнтуються на так званий літературний стандарт (соціальний престиж його в німецькому суспільстві вищий, ніж будь-якого регіонального варіанта), відбувається свідоме шліфування мовлення (і вимови). Стилістична диференціація вимови має ситуативну зумовленість і здійснюється на підставі таких критеріїв: ступінь чіткості вимови (ретельність артикуляції) і кількість випадків редукції, асиміляції та слабких форм ненаголошених слів. Фонетична варіативність, яка представлена процесами асиміляції та редукції, елізії, послаблення і втрати твердого приступу голосних, послаблення придиху глухих проривних приголосних, найбільшою мірою характерна для вимови викладачів у ситуації неофіційного спілкування. В офіційній ситуації типовим для викладачів є вживання стандартних вимовних форм при наявності окремих некодифікованих варіантів, кількість яких у менш офіційних умовах поступово зростає. Полярними, таким чином, виявляються дві ситуації спілкування – офіційна, з мінімальною кількістю варіантів, що відрізняються від кодифікованої норми вимови, і неофіційна – з максимальною кількістю варіантів. Відповідно до них у мовленні викладачів можна виділити два стилі вимови, які максимально відрізняються один від одного – стиль офіційного спілкування в монологічній формі та стиль неофіційного спілкування в діалогічній/полілогічній формі. Відповідно до ситуації семінарського заняття та інтерв’ю визначено ще один, проміжний, – стиль менш офіційного спілкування в діалогічній/полілогічній формі, у якому реєструються і деякі усічені форми службових і повнозначних слів. У системі голосних основною ознакою якісних змін визначено ступінь підняття язика, а саме: зниження загального рівня артикуляції голосних (тобто зниження ступеня підняття язика), і, рідше, підвищення ступеня підняття язика; зміна тривалості звучання, лабіалізація/делабіалізація, зсув за ознакою ряду, дифтонгізація монофтонгів і монофтонгізація дифтонгів, елізія голосних. При реалізації приголосних – численні випадки асиміляції, елізії, втрати дзвінкості, придиху. Усі відзначені зміни мали ситуативну та позиційну зумовленість. У ситуації офіційного спілкування зафіксовано некодифіковані реалізації: а) розмовні – [x], [] замість [k] (напр., [g`za:xt], [g`le:t]); кінцеві [k]/[ik] замість []/[i] або звуження [:] [e:] та інші); б) регіонально забарвлені: [] [’] (Geschichte [g`i’t]), [z] [s] (selbst [slpst]), [s] [z] (Kassette [ka`zt]) та деякі інші. Ці явища свідчать про тісний взаємозв’язок діалектних, розмовних та літературних вимовних форм, який логічно випливає із співіснування цих форм мови в суспільстві. Вони свідчать також про безперервний розвиток мови в усіх її формах, у тому числі й вимовного стандарту. Характерні позиційно і ситуативно зумовлені зміни голосних і приголосних (частотність їх реалізації, що відображена в змінних правилах) можна розглядати як диференційні ознаки соціолектної вимови викладачів. Серед позамовних чинників найбільшою мірою на мовленнєву поведінку впливають ситуація спілкування і регіональна належність мовця. Вік і стать не мають значного впливу на вимову викладачів на сегментному рівні: вимовні навички формуються у перші роки життя і далі залежать лише від умов соціалізації, період якої у випадку викладачів уже завершений. Кількісні розбіжності, зумовлені статтю та віком мовця, є невеликими. Жінки в офіційній ситуації спілкування частіше, ніж чоловіки, дотримувалися стандартних форм, а в мовленні представників старшої генерації частіше реєструвалися регіонально забарвлені форми. В інформантів обох вікових груп вони фіксувалися навіть в умовах офіційного спілкування. Проте діалектно забарвлені форми в даному дослідженні не розглядаються докладно, оскільки вони не є визначальними в характеристиці соціолекту. Співвідношення розмовних форм у вимові представників першої (27-45 років) і другої (46-65 років) вікових груп було майже однакове, трохи більше в першій групі. Зазначені в мовленні викладачів Німеччини вимовні варіанти відображають реальне використання мови представниками соціальної верстви інтелігенції і могли б послужити фактичним матеріалом в разі нової кодификації вимови та для складання «Фонетико-фонологічного атласу соціолектів Німеччини». |