В економічній теорії поняття „ринок праці” дотепер розглядається як елемент механізму ринкової економіки, що виконує функції розподілу рабочої сили по сферам, галузям, регіонам, підприємствам. В процесі цього розподілу виникають суспільно-економічні відносини між суб’єктами ринку праці – работодавцями і найманими працівниками – з приводу купівлі-продажу специфічного товару - рабочої сили. Ефективність цих відносин визначається ступенем задоволення інтересів вказаних суб’єктів, а також рівнем повноти та ефективності зайнятості. В основі теорії ринку праці знаходяться теорії класичного капіталізму, широко и глибоко розроблені представниками класичної і неокласичної шкіл політичної економії, К. Марксом; теорією державного регулювання ринковоі економіки Дж. М. Кейнса. В наш час все більшого значення в дослідженні проблем ринку праці набувають інституційні підходи. Основою нашого дослідження є сучасний напрямок інституціоналізму – теорія альтернативних систем капіталізму. Відправним положенням цієї теорії є твердження про багатоманітність моделей капіталізму, які в значній мірі відрізняються від класичної моделї ринкової економіки західноєвропейського типу. В сучасних умовах ліберальні методологічні підходи до вирішення завдання оптимізації економічних систем не завжди ефективні, і їх впровадження тягне за собою надмірні економічні і соціальні витрати, такі як: виникнення масового безробіття зі зростанням довготривалої форми, зниження доходів населення до соціально несприйнятного рівня, падіння сукупного попиту, недоотримання ВВП. Найбільшим розчаруванням перехідних економічних систем є втрата інноваційного потенціалу і соціальних досягнень соціалізму. Національный ринок праці в умовах ринкової трансформації – це спосіб відтворення трудового потенціалу національної економіки, який складають: 1)сукупність історично зумовлених інститутів та національних суспільно-економічних відносин у сфері праці та зайнятості; 2) механізм оптимізації відтворення трудового потенціалу, що складається на основі впровадження ринкових сил в регульовану національною державою сферу праці. Основна функція вказаного механізму полягає в узгодженні всебічних інтересів роботодавців і найманих працівників у ринкових умовах господарювання, що регулюються державними і національно-суспільними інститутами. Ринок праці в перехідних економічних системах знаходиться в стадії формування і розвитку, трансформуючись від моделі державної всезагальної повної зайнятості в модель ринково-регульованого відтворення рабочої сили. Особливості трансформації ринку праці в сучасних перехідних системах полягають: в деформалізації відносин між работодавцями і найманими працівниками; посиленні особистої залежності других від перших, що обумовлено процесами перерозподілу власності в перехідних системах; трансформації трудової мотивації неекономічного типу в економічний тип. В перехідних економічних системах вільне володіння працівником власною робочою силою не означає повну реалізацію всіх прав власності. Обмеження прав розпорядження нею визначається економічною необхідністю продавати свою робочу силу задля отримання доходу, який здебільшого не відповідає потребам розширеного відтворення трудового потенціалу. Мотиваційну специфіку трансформації ринку праці складає перехід від переважно неекономічних мотивів і стимулів праці до переважно економічних. Формування національного ринку праці в трансформаційній економіці відбувається в умовах поширення ринкових сил в сфері праці та зайнятості при мінімально-пасивному державному регулюванні в країнах СНД, поступового зниження державного патерналізму з одночасним зростанням інституту соціального партнерства і активізацією державної політики зайнятості населення в країнах ЦСЄ, зростання приватного сектору і самозайнятості населення з підвищенням рівня державного регулювання зайнятості в Китаї та В’єтнамі. Функціональну структуру НРП складають: суб’єкти, ринковий механізм, інститути та інфраструктура. Суб’єктами є: роботодавці, наймані працівники і посередники. Роботодавці представляють попит на ринку праці і виступають суб’єктами господарчої діяльності, які діють на основі різних форм власності і організаційної структури: самостійні господарі, приватні фірми, акціонерні товариства, державні та змішані підприємства, ТНК, спільні підприємства та ін. Наймані працівники створюють пропозицію на ринку праці, тобто володіючи трудоспроможністю (здатністю виробляти матеріальні блага та послуги), пропонують її тимчасове використання на визначених умовах, передбачених відповідною угодою з роботодавцем щодо оренди робочої сили. Інститути сфери праці та зайнятості розробляються, узаконюються і контролюють дотримання норм і правил функціонування ринку праці. До них належать: 1) державні органи (парламент, міністерство праці та соціальної політики, державна служба зайнятості); 2) юридичні норми, етичні правила, економічні програми; 3) культура, трудова дисципліна та суспільна мораль; 4) професійні спілки; 5) спілки підприємців; 6) громадські організації, що діють в сфері праці та зайнятості. Інфраструктуру ринку праці складають інформаційно-моніторингові системи, державні органи (вони є також і інститутами), консалтингові структури, комерційні служби, державні, громадські фонди та центри сприяння зайнятості, техніко-технологічні засоби комунікацій з питань праці та зайнятості. Національні особливості зайнятості трансформаційних економічних систем визначають багатоманітні форми власності та господарчої діяльності, зміни в галузевій структурі економіки, професійно-кваліфікаційній структурі попиту на ринку праці, а також територіальна диференціація в межах національної економіки (виникнення депресивних регіонів). За цими ознаками національний ринок праці перехідних систем індустріального типу потерпає болючу трансформацію, відзначену недовикористанням розвиненого трудового потенціалу, вимушеним пристосуванням спеціалістів до ринкових умов трудової самореалізації, зниженням мотивації до праці та її продуктивності в офіційному секторі економіки, перевагою мотивації до заробляння засобів існування різноманітними способами, в тому числі незаконними. В країнах з перехідною економікою на основі національних і інституційно-організаційних критериїв можна виділити такі типи національних ринків праці: індустріальний, до якого належать ринки праці країн ЦСЄ і Балтії, ринки праці європейських країн СНД (європейська модель); аграрно-індустріальний, до якого належать ринки праці азіатських країн СНД (закавказька і середньоазіатська модель), а також ринки праці Китаю та В’єтнаму. Іх можна охарактеризувати на основі наступних ознак: організаційний принцип ринку праці; особливості професійної підготовки; принципи кадрової політики; особливості державного регулювання ринку праці; соціальна ефективність та ін. Національний ринок праці перехідних систем характеризується формуванням нових і трансформацією старих елементів інституційної структури. Така подвійність останньої зумовлює низьку соціальну ефективність ринку праці. Її підвищення пов’язане зі створенням якісно нової інституційної структури, яка оптимізує використання трудового потенціалу суспільства в рамках національної економіки в умовах її інтеграції в систему світогосподарських відносин. Специфіку інституційних перетворень, що визначають формування суб’єктів національного ринку праці в перехідній економіці, складає перевага дієвих неформальних інститутів, що пом’якшують соціальні наслідки ринкової трансформації, відносно недієвих формальних інститутів, що впроваджують принципи радикального лібералізму. Провідними інституційними факторами, які сприяють підвищенню ефективності національного ринку праці в перехідній економіці, є: сприйняття цінностей ринкової економіки, що формують трудовий потенціал на основі економічного мислення; здійснення активної політики на ринку праці (що стимулює різні форми економічної активности населення); адаптація міжнародного досвіду корпоративної трудової культури до національної специфіки; створення ефективно функціонуючої системи соціального партнерства; приведення трудового законодавства у відповідність реальним потребам національної економіки. Кількісними показниками соціально-економічної ефективності державної політики на ринку праці є: зважена корисність проведення політики, відношення соціальної корисності до соціальних витрат на здійснення політики на ринку праці, зміни соціальної стабільності суспільства в результаті проведення політики на ринку праці. Методологічний підхід до визначення її оцінки полягає у формальному визначенні зваженої загальної корисності реальної та альтернативної зайнятості за визначеними показниками соціально-економічної ефективності ринку праці в соціальній ринковій економіці. Вона може вимірюватись на індивідуальному (критерії: річний альтернативний та річний реальний доходи, річний середньозважений попит) та національному (критерії: сукупний реальний і сукупний альтернативний річний доход населення і сукупний попит) рівнях. Напрямками розвитку ринку праці і вдосконалення соціально-трудових відносин в перехідній економіці є: перетворення трудового менталітету населення на основі сприйняття економічного мислення; здійснення активної політики на ринку праці; адаптація корпоративної культури до національної специфіки; створення ефективно функціонуючої системи соціального партнерства; приведення трудового законодавства у відповідність реальним потребам національної економіки та ін. Національний ринок праці Китаю належить за нашою класифікацією до ринку праці аграрно-індустріального типу. Його характеризують: переважна більшість селянського населення і зайнятих в аграрному секторі економіки, зростаюча частка робочої сили, яка зайнята в індустріальному секторі економіки, в тому числі внаслідок специфічної тенденції урбанізації села (створення малих промислових підприємств у сільській місцевості) і поширення зайнятості сільського населення на міських підприємствах (за спеціальним дозволом тимчасового переміщення в місто – „маятникова” трудова міграція). Характеристиками НРП Китаю також є: особливі риси трудового менталітету, що базується на поєднанні конфуціанства (традиції патерналістсько-ієрархічного підпорядкування, культуру здорового образу життя, підприємливість і прагматизм, повагу до праці, знання і освіти) і збереження керівної ролі та ідеології Компартії; формування ринку праці в умовах обмежуючої демографічної політики і під жорстким адміністративним контролем; селективна форма високого соціального захисту населення (зайнятого в містах), що одночасно виконує роль підтримання внутрішнього платоспроможного попиту; лібералізація самозайнятості населення та активні структурні трансформації, що мають підвищити економічну ефективність ринку праці. Перевагою ресурсів праці Китаю, що становить інтерес для іноземного капіталу, є численність і дешевизна, завдяки чому створюється високий інноваційний потенціал економіки. Останній підтримується і підвищується через здійснення цілеспрямованої політики держави в сфері НДДКР, індустріалізації і селективно-фрагментарної постіндустріалізації. Важливим фактором розвитку національного ринку праці Китаю є активна позиція національної економіки відносно процесів глобалізації світової економіки і регіональної інтеграції. Цілеспрямовано створюючи конкурентну перевагу завдяки поєднанню в спеціальних економічних зонах національної робочої сили, іноземного капіталу і державної політики економічної лібералізації, Китай збільшує національне виробництво, створює значний експортний потенціал, що теж є фактором зростання НРП. Раціональне поєднання прагматизму в зовнішній політиці з цілями поступової ринкової трансформації дозволяє уникнути соціальної дестабілізації. Як член СОТ, Китай проводить лібералізацію зовнішньоекономічної політики, маючи преференційний статус, що привертає увагу зовнішніх партнерів і створює умови підвищення зайнятості в сферах промисловості та послуг. В той же час спостерігається зростання безробіття в аграрному секторі економіки. Це підтверджує факт уразливості на ринку праці робочої сили з невисокими професійно-кваліфікаційными характеристиками і зниження соціальної ефективності національного ринку праці країни з перехідною економіки за умов лібералізації зовнішньої торгівлі. Як один з (трьох) центрів Східноазіатської інтеграції, Китай проводить політику економічної експансії товарних ринків регіону, що також створює додатковий потенціал зайнятості. Недосконалість НРП Китаю зумовлюють: значні масштаби прихованого безробіття, головним чином, у аграрному секторі економіки; малозабезпеченість і неосвіченість сільського населення; обмеженість системи професійної підготовки і підвищення кваліфікації, що не дозволяє підвищити професійно-кваліфікаційний рівень робочої сили; жорстка сегментованість ринку праці, заснована передусим на адміністративній системі регістрацій, яка створює перешкоди розвитку територіальної мобільності населення, стримує ринкові механізми перерозподілу робочої сили за сферами економіки та галузями; відсутність інститутів громадського впливу на ринок праці. На сучасному етапі формування національного ринку праці в Китаї державне регулювання має бути направлене в русло спеціальних програм освіти і професійної підготовки, стимулювання створення робочих місць підприємствами різних форм власності, соціального захисту малозабезпечених і уразливих верств населення, особливо в сільській місцевості, а також реалізації раціональної міграційної політики. Сутність глобалізації економіки полягає в якісно новій стадії (фазі) інтернаціоналізації господарчого життя. Якісна визначеність цієї стадії полягає: по-перше, в перетворенні національних економік у ланки всесвітньої, глобальної економіки, коли зовнішні, міжнародні фактори відіграють усе більш визначальну роль в забезпеченні відтворення в окремих країнах; по-друге, роль регулювання відтворювальних процесів на національному і інтернаціональному рівнях все більше переходить до наддержавних і міжнародних інституцій. Важливішими напрямками глобалізації економіки є: світова торгівля товарами і послугами, міжнародна міграція капиталу і робочої сили, світова валютно-фінансова система та інші основні напрями інтернаціоналізації господарчого життя, які знаходяться на якісно новій стадії розвитку. Складовими глобалізації економіки виступають також зовнішньоекономічна лібералізація, підвищення ролі ТНК і ТНБ, їх усе більш вирішальне значення в світовій економіці, посилення взаємозв’язку, взаємозазалежності та взаємодії національних господарств тощо. Основними напрямками впливу економічної глобалізації, її складових на національний ринок праці є: зростання його гнучкості завдяки поширенню міграції робочої сили і підвищенню її мобільності; різноспрямовані зміни структури зайнятості населення по кваліфікації: в одних країнах підвищуються масштаби і частка кваліфікованої праці, а в інших, зокрема, в пострадянських державих, — вони значно зменшились; поступове зближення законодавчих норм і правил, що регулюють умови найму і вивільнення працівників, соціального страхування и соціального захисту населення. Вплив глобалізаційних процесів на ринок праці окремої країни проявляється через дію таких складових економічної глобалізації, як зовнішньоторгова лібералізація і вплив іноземних інвестицій на створення нових робочих місць і підвищення зайнятості на національному ринку праці. Існує прямо пропорційний зв’язок між загальною сумою інвестицій і кількістю нових робочих місць. В той же час зовнішньоторгова лібералізація в розвинених країнах і країнах, що розвиваються, зумовлює відповідно позитивні і негативні тенденції змінення професійно-кваліфікаційної структури НРП. Економічні і соціальні функції по регулюванню національної економіки, зокрема, національного ринку праці, що передаються наднаціональним і регіональним об’єднанням (союзам), є продовженням і розвитком функцій національної держави в умовах глобалізації і регіоналізації, якщо передачу цих функцій здійснено добровільно, на основі рівноправності і у відповідності з національними інтересами держави. |
