1. Аграрна реформа, яка ще не завершилась, не стала для переважної більшості селян джерелом економічного й соціального зростання, передумовою розвитку сільських територій. Соціальний статус, рівень і умови життя селян знизилися. Внаслідок передачі сільської соціально-побутової інфраструктури до комунальної власності її позбавлено міцної матеріальної бази, а в багатьох випадках - зруйновано. Сучасна аграрна політика має бути спрямована на створення соціально-економічних передумов для такої реалізації селянами прав власності, яка б забезпечувала прискорення процесів становлення й утвердження на селі приватного сектора, відкривала широкий простір для формування середніх власників і господарів, гарантуючи достатньо високу соціальну захищеність дрібних власників.
2. У кожній регіональній агросистемі (РАС) слід виділити й окремо опікуватися депресивними регіонами, які не можуть самостійно подолати негативні тенденції розвитку. Така територія не втрачена для економічного зростання, вона має великі шанси швидко перейти до стабільного розвитку, але за умови цільової й комплексної підтримки та мобілізації ресурсів, сконцентрувати увагу як державних, так і господарських органів на формуванні системного кластерного підходу до її розвитку.
3. Сутність пропозицій щодо соціально-економічних передумов розвитку сільських територій полягає у наступному:
а) подальший конкурентний розвиток підприємництва на землі забезпечать великі господарства. Необхідно всебічно заохочувати та підтримувати тенденцію до укрупнення на приватній основі господарств, створення потужних виробничих кооперативів на розпайованих землях. Для України це також можливість зберегти на селі звичний уклад життя та колективний характер праці, що є, по суті, вирішенням вагомої соціальної проблеми сільської поселенської мережі;
б) в умовах України найоптимальнішим є делегування вирішення питань соціальної інфраструктури села місцевій громаді та реформованим господарствам з подальшим відшкодуванням витрат державою;
в) доцільно об’єднати виробничі, економічні, соціальні та правові зусилля сільських територій в умовах різноукладності форм власності та господарювання, внаслідок чого можуть бути створені в переважній більшості районів та областей кластери різної спеціалізації.
4. Дослідженнями встановлено, що для підвищення рівня забезпечення сільських населених пунктів об’єктами соціальної інфраструктури потрібний пошук нових форм обслуговування сільського населення, насамперед того, яке проживає в малих і віддалених селах. Одним із перспективних напрямів поліпшення обслуговування має стати впровадження мобільних форм надання послуг за попереднім замовленням.
Недоліки у розвитку соціальної інфраструктури зумовлені відсутністю фінансування. Із загальної суми за всіма джерелами фінансування на 2005 р. передбачено 769,6 млн. грн, а фактично витрачено набагато менше – близько 87 %. За результатами аналізу стану соціальної інфраструктури сільських територій зроблено висновок, що сільські жителі позбавлені відповідного рівня обслуговування через відсутність діючих магазинів, лікарень, аптек, заготівельних пунктів, а також транспорту і шляхів сполучення.
5. Важливою складовою передумов соціально-економічного розвитку сільських територій буде впровадження кластерного підходу, що сконцентрував у собі галузево-територіальні добровільні об’єднання підприємницьких структур аграрного спрямування, які тісно співпрацюють із громадськими організаціями, фінансовими та науковими установами й органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та сприяння соціально-економічного розвитку регіону.
6. На перспективу до 2010 р. слід створити умови для реалізації сільськими територіальними громадами повноважень щодо розв’язання проблем соціально-економічного розвитку населених пунктів, зокрема:
забезпечити доступ сільського населення до інформаційних джерел;
поліпшити інфраструктуру ринку праці для селян шляхом створення та розвитку системи виробничого й сервісного обслуговування аграрних підприємств і сільського населення щодо пріоритетного матеріально-технічного забезпечення їх сільськогосподарською технікою, пально-мастильними матеріалами, міндобривами, засобами захисту рослин, ветпрепаратами, консультаційними послугами тощо за паритетними цінами, торговельного (через торгові біржі, агроторгові доми, аукціони, ярмарки, виставки-продажі та інші ринкові форми торгівлі), фінансового і грошово-кредитного обслуговування (через банківську систему пільгового кредитування).
7. Передбачити підвищення заробітної плати працівників закладів відповідних галузей соціальної сфери, розташованих у сільській місцевості, порівняно з тими, хто працює в містах, та надання допомоги на господарське облаштування молодих спеціалістів за рахунок створення спеціалізованих дотацій та цільових програм державного значення.
8. Політика зайнятості в сільській місцевості має бути спрямована на максимальне залучення наявних трудових ресурсів в агропромислову сферу, в систему агробізнесу на селі, розвиток промисловості з переробки сільськогосподарської сировини, інших видів сільськогосподарської діяльності й розвитку соціальної сфери.
9. Розглядаючи питання рівня, обсягів, напрямів і механізмів державної підтримки сільських територій, необхідно мати на увазі вирішення державою головної проблеми – норма прибутку на авансований капітал в основних галузях виробництва повинна бути однаковою. Тоді не буде різного переливання фінансових, матеріальних, інвестиційних та людських ресурсів і, відповідно, соціальних потрясінь. В Україні аграрна сфера за рівнем розвитку значно відстає від промисловості, енергетики, транспорту, банківської сфери тощо. Найефективнішим є заохочення державою кредитування аграрного виробництва через механізм здешевлення кредитів комерційних банків.
