Дослідження феномена „історичної свідомості” належить до актуальних і першочергових завдань сучасної політичної науки саме тому, що лише через історію, осмислення власного історичного шляху, народ, суспільство і особистість осягають власну ідентичність, сенс і призначення свого історичного буття, осмислюють перспективу, закономірності наближення якої, закладені історією. В дисертації доведено, що особливу актуальність означене дослідження має для молоді, а тим паче – в переломні епохи розвитку історії. Молодь віддалена від історії, крайньою мірою тим, що вона в ній не жила, „безпосередньо не переживала”. Переломна ж епоха змінює цінності. Тому ставлення молоді до історії формується, з одного боку, без „безпосереднього переживання”, з другого через радикальну зміну цінностей, де узагальнене в минулому як „цінне” часто трактується як „суперечливе” або ж як „негативне”. Розібратись в цьому не просто. І тільки історична свідомість, зрощена старшими поколіннями, сформована системою освіти та виховання, випестувана культурою, може дати молодій людині той стрижень, тримаючись за який, вона дійде до істини, крайньою мірою, зрозуміє своє місце в історії і сьогоденні, сформує власне уявлення про майбутнє. На основі узагальнення політичного аналізу сучасної наукової літератури дисертант має можливість визначити „історичну свідомість” сукупність духовних утворень – міфологічних, фольклорних, історико-художніх, наукових, сукупність яких визначається системою видів діяльності людини і суспільства і їх історичному поступі. Історична свідомість є своєрідним конгломератом істинних і хибних (ідеологізованих, політизованих) знань, ідей, поглядів, уявлень, оцінок минулого, розбалансованих (або об’єднаних) одне з одним й певною мірою інтегрованих в єдину систему знань, ставлення, мотивації. Дисертантом визначено, що історична свідомість сучасної української молоді формується під впливом тих перипетій історичного розвитку, які випали на долю українського народу, особливо в останні десятиріччя XX століття. В роботі проаналізовані конкретні складові історичної свідомості української молоді (пам'ять, домінуючі оцінки минулого, мотивація діяльності, ставлення до традицій тощо), здійснена спроба наукової оцінки якості цього феномена в сучасних умовах; особлива увага приділяється аналізові головних суперечностей та джерел розвитку історичної свідомості сучасної студентської молоді. Автором доведено, що змістовна частина історичної свідомості сучасної молоді має суперечливий характер, так як утримує в своєму лоні практично всі повороти суспільної свідомості і наукових оцінок пройденого історичного шляху, суперечностей його розгортання. Доведено, що значна частина суперечностей історичної свідомості молоді обумовлена колишніми ідеологізаторськими підходами до трактування історії, закритістю архівних джерел, залишковою історичною пам'яттю старших поколінь, розмитістю оцінок та висновків в структурі сучасних наукових досліджень історії, політичним різнобоєм підходів до історичного минулого з боку різних політичних партій та об'єднань громадян, неоднорідністю сучасної української інтелігенції, її участі в процесах національного відродження, недоліками, які мають місце у викладанні історії в школі та вузі, у виховній роботі, в діяльності засобів масової інформації та інституцій культури. В дисертаційному дослідженні здійснена спроба наукової оцінки можливостей цілеспрямованого впливу на формування історичної свідомості сучасної української молоді. Змістовно цей вплив має охоплювати такі взаємопов'язані напрями як історична пам'ять, історичні традиції, уроки минулого, видатні історичні особистості, історичні події, історичний досвід тощо; магістральними каналами впливу визначаються: а) оптимізація історичної освіти в школі та вузі; б) історичне виховання молоді в позаурочний час; в) підвищення ефективності діяльності засобів масової інформації та культури: г) виховання молоді засобами музею історії та культури, мистецтва; д) наукові історичні дослідження; ж) використання життєвої (живої) пам'яті поколінь. Доведено, що інтегрована взаємодія означених каналів впливу має сформувати таку історичну свідомість студентської молоді, що буде надійною основою її самоусвідомлення в сучасному світі, базисом національної самоідентифікації, допоможе зінтегрувати й зберегти цілісність українського народу, забезпечить взаємозв'язок, спадкоємність поколінь, стане своєрідним підґрунтям глибокого порозуміння й співробітництва людей у справі побудови незалежної, демократичної, соціальної української держави. Історична свідомість повинна отримати масове поширення серед молоді. Визначено, що головним каналом формування історичної свідомості молоді є навчальний процес, насамперед, викладання історії у вузі, що забезпечує цілісне ставлення молоді і студентів до історичного процесу; формує структуроване історичне знання; сприяє „зануренню студентів в історію”; має ціннісний характер. Цьому ж сприяє вивчення студентами історії інших наук (природничих і гуманітарних), де прослідковуються імена, факти, події, які є невід’ємною складовою розвитку загальної історії культури народу. Загалом у вузах України цей блок навчання організований досить пристойно. І за змістом, і за кількістю годин він займає помітне місце в структурі підготовці бакалавра, спеціаліста, магістра. В дисертації проаналізовані недоліки у викладанні історії, засоби та напрями їх подолання; показано, що нерідко викладання історії у вузі дублює відповідний курс загальноосвітньої школи, суттєвого приросту знання, оцінки, висновків не спостерігається. В такому разі студент втрачає до історії інтерес. Його історична свідомість, скоріш, розрихлюється, а ніж кристалізується в нову якість, як це мало б здійснюватись. Автором доведено, що найбільш актуальним завданням у формуванні історичної свідомості молоді на сьогодні є оновлення змісту викладання історичних наук у вузі. Історичне знання, оцінки, висновки, які делегуються студенту через викладання історичних дисциплін, мають мати „прирощений характер” у порівнянні з шкільною програмою. Одночасно, викладання цих дисциплін у вузі має носити діалогічний характер у формі: а) діалога студента з викладачем-істориком; б) діалога студента з навчальним підручником; в) діалога студента з своєю історичною пам’яттю, сформованою в школі і оновлюваною в процесі вивчення історії у вузі; г) діалог студента з соціально-історичним досвідом, що існує у формі соціальних стереотипів, масової свідомості, суспільно-побутових міфологем тощо. Дисертантом зроблено висновок про те, що суттєвого оновлення потребує також і методика викладанні історичних дисциплін, особливо в контексті впровадження особистісного підходу та залучення інформаційних технологій. Більш активного впровадження потребують інтернет-технології. Нерідко побутує і таке явище, як скорочення історичної частини знання при викладанні тих чи інших навчальних дисциплін. Історія фізики, хімії, географії, математики, соціології, психології і т. ін. майже не викладаються або розглядаються поспіхом, особливо в частині їх українознавчого контексту. Це невільно формує своєрідну меншовартість історичної свідомості студентів. Між тим, історія української науки, культури і соціальної практики є органічною складовою світової історії. Причому, в ній вона виступає далеко не Попелюшкою, а „зачарованою Красунею”, до якої вузівські курси мають забезпечити доступ. Актуальним завданням у цьому сенсі є оновлення змісту всіх вузівських курсів, проведення додаткових науково-педагогічних розвідок у царині вітчизняної науки, „переведення” їх результатів у навчально-виховний процес. Відомий український філософ С. Кримський, розмірковуючи над проблемами української культурної традиції, української історії, слушно зауважив, що „національне відродження, що його зараз переживає Україна, як і багато інших держав сучасного світу, не зводиться до простої реставрації культурних надбань попередніх епох. Воно потребує особливого бачення історії не як згадки про минуле, а як подвигу пробудження того, що не минає та має наскрізне, універсальне буття для нації, а тому і для всього людства”. Важко не погодитись із цією думкою, автор якої визначає і зміст, і мету процесу соціалізації молоді, формування її історичної свідомості. Зрозуміло, що не кожна молода людина здатна на „подвиг пробудження” власної свідомості. На це є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Але в суспільстві мають бути створені усі необхідні умови для розвитку інноваційних потенцій молоді, виховання її в дусі ідеологіях державництва, розбудови і зміцнення української незалежної держави, національної ідеї державотворення, ідей демократії і прав людини. Вирішення цього завдання, що є без перебільшення доленосним для суспільства, потребує ефективної роботи усіх складових системи включення молодого покоління в розбудову нового життя. Особливу роль в цій системі відіграють вищі навчальні заклади. Від того, наскільки результативними будуть зусилля, спрямовані на формування історичної свідомості студентської молоді, значною мірою залежить успіх в усіх сферах суспільного життя, а в кінцевому рахунку і доля держави. Власне, обґрунтуванню цієї соціально значущої тези автор і присвятив своє дисертаційне дослідження. Історичну свідомість ми розглядаємо як сукупність міфологічних, фольклорних, історико-художніх, наукових цінностей, кількість і зміст яких відповідають системі видів духовної діяльності суспільства в історичному поступі. Також у її структуру входять такі важливі її компоненти: соціальна пам'ять, історичні факти, історичні закони, суспільно-історичні передбачення та суспільні ідеали. У сукупності історична свідомість є певною формою суспільної свідомості, де містяться буденно-практичні (відчуття, сприйняття, уявлення, емоції, традиції та ін.) і теоретичні (ідеї, концепції, погляди, принципи і т.д.) знання, цінність яких у відповідні історичні епохи та на відповідних історичних етапах розвитку людства рівномірна. З поступальним розвитком історії людства дедалі зростає теоретичний рівень історичної свідомості, що в сучасних умовах виявляється як наукова ідеологія правового громадянського суспільства, котре в складних суперечностях і висхідних тенденціях нині формується в світі. В розгорнутому (теоретично зваженому й розгалуженому) вигляді історична свідомість виконує не лише пізнавальну, але й соціальну світоглядну і політичну функції. На основі узагальнення широкого пласту наукових розвідок, автором відслідковуються особливості історичної свідомості сучасної молоді, місце і роль історичної свідомості в структурі духовного світу молоді. На перший погляд, як носій (і джерело) майбутнього, молодь скептично ставиться до історії, об’єктивно не має такої історичної свідомості історичної свідомості, як старші покоління, не потребує її й не довіряє їй такою мірою, як старші. Однак при наближеному розгляді це судження видається якщо й не хибним, то у всякому разі поверховим. Потреба молоді в історії – незаперечна. Адже саме історія застерігає людину від похибок, пережитих і виправлених людством. Історія пропонує варіанти й моделі майбутнього розвитку. Вона навчає і виховує тією мірою, якою суб’єкт суспільного розвитку бажає і вміє навчатись у історії. Саме тому, історична свідомість не є пасинком в структурі духовного світу молоді. Вона займає належне їй місце й виконує функцію, без якої уявлення молоді про світ, його суперечності і розвиток, були б надто поверховими. Формування історичної свідомості молоді є завданням, яке розглядається в монографії як завдання соціальне. Аналіз історичної свідомості передбачає використання системного філософсько-історичного підходу, що включає в себе обґрунтування її як історичної культури, складний і тривалий процес усвідомлення людиною специфіки становища в світі історичного простору і часу. Історична свідомість невід'ємно включає індивідуальний і суспільний процеси відтворення об'єктивної дійсності та відповідно до світоглядно-ціннісних орієнтацій людини виступає як її історична самосвідомість дійсного і прогнозуючого історичного майбутнього. В молодіжній свідомості суспільне й індивідуальне ставлення до історії часом не співпадають. Частка „не погодження з історією” в молодіжній свідомості буває надто глибокою. Нерідко вона переростає в критицизм, суб’єктивне підгрунтя якого застує не лише історичне минуле, але й ті прогностичні лінії майбутнього, що проглядаються з глибини віків. Вивчення історії (історична освіта та виховання) є невід’ємною складовою загальноосвітнього процесу, навчання та виховання молоді, її підготовки до самостійного життя та праці. В Україні ця складова навчально-виховного процесу знаходиться в стані реформування. Важливими доробками на цьому шляху є повернення до історичних першоджерел, витоків вітчизняної історії, деідеологізація й департизація історичної свідомості тощо. Разом з тим, потребує зрощення теоретичний пласт історичної свідомості, для відтворення й нарощування якого відкриваються все більш широкі можливості. Серйозного переосмислення ( з видаленням дріб’язкового матеріалу) потребує зміст навчання історії як в загальноосвітній школі так і в університеті. Власне, й сам процес навчання потребує інноваційної педагогіки, заснованої на інформаційних технологіях. В монографії щодо цього даються відповідні практичні рекомендації. В дисертації доведено, що історична свідомість в усій багатоманітності аспектів і виконання соціальних функцій складає сутність історичної культури особи, соціальної групи, нації, суспільства і виступає важливим фактором конструктивно-перетворюючої діяльності на магістральних шляхах творення нового суспільного буття. Історична свідомість молоді формується під впливом різноманітних факторів. Найбільш дієвими з них є фактори цілеспрямованого впливу: наука, освіта, виховання та культура. У цьому зв’язку, потребують невідкладного аналізу: а) проблеми оптимізації історичних досліджень; б) вдосконалення історичної освіти; в) формування історичної свідомості молоді засобами культури. Серед шляхів активізації історичних джерел заслуговують на першочергову увагу такі, як а) залучення до цієї справи молодих науковців; б) визначення найактуальнішої тематики; в) визнання фундаментальних праць українських істориків минулих років; г) більш широке висвітлення історичних постатей; д) проведення наукових конференцій, „круглих столів”, семінарів, присвячених пам’ятним історичним датам. Головним завданням розвитку історичної науки є „зміщення центру ваги” в бік вітчизняної історії, зосередженості на ній найбільш потужних наукових сил і ресурсів. Історична освіта має стати гуманізованою, демократичною, людяною, українізовано. „Стосовно викладання історії в школах та вузах, - зазначають В. Огнев'юк та П. Кравченко, - нам сьогодні важливо визначитися насамперед у змістовному плані, особливо з темами, що були і залишаються дискусивними… Партійними рішеннями ці проблеми не подолати… Тут потрібні зусилля представників різних теоретичних спрямувань для досягнення виваженого балансу тих чи інших спірних історичних проблем”. Потребує посилення також історичне виховання в позаурочний час. Сюди відносяться, насамперед, гурткова, історико-краєзнавча робота учнів, залучення їх до Малої академії наук, самостійної історико-дослідницької пошукової діяльності. Значна роль в історичному вихованні молоді належить засобам масової інформації та культури, музейним установам. На жаль, зазначені впливи не координовані. В державі немає єдиної установи, яка б забезпечила відповідне ідеологічне спрямування процесу формування світогляду як такого, історичної свідомості зокрема. В дисертації аналізуються конкретні складові історичної свідомості української молоді (пам'ять, домінуючі оцінки минулого, мотивація діяльності, ставлення до традицій тощо). Отже, історична свідомість представляє собою відносно самостійну складову суспільної свідомості, предметом якої є освоєння історичної реальності. Внаслідок трансформації суспільної свідомості в 90-х роках XX століття історична свідомість молоді сьогодні має деідеологізований характер і водночас у ній суперечливо взаємоіснують партизовані підходи до оцінки історичних фактів та осіб. Сучасна історична наука як фактор розвитку історичної свідомості молоді знаходиться в полоні старих ідеологізованих стереотипів, а тому потребує серйозної ін’єкції науковості. Для того, щоб масовим явищем стала історична свідомість молоді з домінуванням нових національних пріоритетів, необхідна активізація історичних досліджень за посередництвом визначення найактуальнішої проблематики, залучення до цієї справи молодих науковців, визнання фундаментальних праць українських істориків минулих років, проведення присвячених пам’ятним історичним датам наукових конференцій, семінарів тощо. |
