У висновках підбито основні підсумки дослідження та розроблено рекомендації стосовно можливості використання його результатів. 1. У вивченні історії громадських організацій Української СРР у 20-30-х рр. ХХ століття донині не лише накопичено велику кількість фактичних зведень, але й на цій основі наприкінці 80-х - 90-і рр. відбулися якісні зрушення, що виводять історіографію проблеми на новий рівень. Разом з тим історію громадських організацій, що існували на території підрадянської України в 1917 - 1930-х рр., не можна вважати розробленою на достатньому рівні. Дотепер інформація про добровільні товариства має розрізнений характер, не складено цілісного уявлення про їх систему, існує безліч лакун у діяльності окремих товариств, не переборено помилкові, нав'язані ідеологією штампи недостатньо вивчено внутрішні механізми (організаційні і фінансові) функціонування громадських об’єднань механізми їх взаємин із владними структурами, не сформовано типологію товариств та ін. Окремі групи товариств, наприклад, масові, незважаючи на численні дослідження, присвячені їм, як порівняно самостійний і цілісний об'єкт досліджені найменше. Показником недостатнього опрацювання проблеми є також відсутність коректного понятійного апарата. В архівних фондах державних органів влади, громадських та кооперативних організацій зберігаються змістовні документи й матеріали про становлення та діяльність системи громадських об'єднань в Україні 20-х рр. XX ст. Вони становлять ґрунтовну і водночас унікальну джерельну базу для розв'язання завдань науково-тематичного дослідження. 2. Марксистська доктрина громадських об’єднань пройшла тривалий шлях розвитку та трансформації, у процесі якого від ортодоксальної лінії відокремлювалися певні соціал-демократичні варіанти, що було необхідним для адаптації до об’єктивних умов формування та розвитку громадянської та політичної культури країн Європи. В її основу було покладено твердження про відсутність можливості узгодження інтересів експлуататорів та експлуатованих, про єдиний шлях поліпшення становища останніх лише внаслідок революційних перетворень. Увага приділялася насамперед класовим організаціям робітників, а „буржуазні” організації сприймалися як інструмент системи панування буржуазії та прирікалися на знищення в процесі соціалістичних трансформацій. Адаптуючи концепцію використання громадських об’єднань до специфічних умов Російської імперії найбільшу увагу В.Ленін приділив питанням керівної ролі партії щодо профспілок та можливостям залучення селянства до громадських об`єднань. Більшість зроблених ним теоретичних узагальнень зазнали суттєвого коригування після того, як із теоретичної площини перейшли у площину безпосередньої політики. Специфічні умови України визначили тривалу орієнтацію на об’єднання класових союзників пролетарської партії в селянському середовищі – комітети незаможних селян. Лише господарська необхідність змушувала місцевих функціонерів віддати належне в сільськогосподарській політиці більш активній і життєздатній кооперації, а не створюваним за активної участі КНС, більш „близьких до соціалізму” колективних господарств бідноти. Перебрання щоразу більшого впливу в партії Й.Сталіним у другій половині 20-х років знаменувало посилення тенденцій утилітарного підходу до громадських об’єднань з метою забезпечення функціонування тоталітарної системи, що стало логічним завершенням тривалого процесу еволюції марксистсько-ленінської концепції використання громадських організацій як засобу індоктринації власних ідей розвитку суспільства на ґрунті „несвідомих” мас. 3.Наявність розлогого спектру громадських організацій, які функціонували у 20-і – 30-ті рр. ХХ ст. на території УСРР була зумовлена соціально-політичною ситуацією в Україні. Більшовицький режим декларував свою поглиблену демократичність, а тому сприяв створенню громадських об’єднань, які за його планами повинні були охопити всю соціальну сферу життя радянського суспільства і обслуговувати потреби компартійної еліти. Механізм діяльності громадських об’єднань влада наповнювала власним змістом. Їхнє організаційне становлення було результатом цілеспрямованих зусиль партійних організацій, що залучали до вирішення цієї проблеми державні, профспілкові та інші радянські структури. Система громадських об’єднань виникла в умовах, коли значення соціально-культурних програм зростало й держава, не маючи матеріальних засобів для їх реалізації, була змушена допустити приватну ініціативу, зокрема суспільну. Влада звернулася до підтримки з боку недержавних структур для вирішення невідкладних в практичному відношенні завдань соціально-культурного розвитку країни і для посилення свого ідейного і організаційного впливу в аполітичних масах неорганізованого населення. Прагнучи охопити своїм впливом сфери, мало доступні для прямої політичної та організаційної дії, влада дійшла розуміння необхідності розвивати апарат непрямого керівництва масами. 4.Побудова громадських об’єднань копіювала структуру комуністичної партії, обираючи з певного переліку назви своїх керівних органів, крім того, практично всі громадські організації управляли своїми справами за принципом демократичного централізму. У кінці 20-х - початку 30-х рр. в умовах форсованого соціалістичного будівництва політика відносно громадських об'єднань зазнала зміни, основними тенденціями яких були: злам системи громадських організацій шляхом їх прямої ліквідації або шляхом стимулювання їх мутації в об'єднання нового типу, загальне скорочення кількості організацій унаслідок їх реорганізацій та об'єднання; розвиток системи продовжувався у створенні нових масових організацій; підпорядкування громадських об'єднань жорсткому, тотальному контролю партійно-державної влади; переорієнтація всіх організацій на рішення переважно політико-ідеологічних завдань і проведення на цій основі уніфікації системи громадських організацій; посилення централізму в організаційній будові об'єднання; втрата специфічних рис, притаманних громадським організаціям, і посилення формалізму та бюрократії в житті об'єднань. Початок 30-х років пов’язаний з насильницьким запровадженням масової колективізації та прискореної індустріалізації, пришвидшив одержавлення об’єднань громадян. 5.Становлення системи громадських об’єднань як одного з елементів політичної системи диктатури пролетаріату та створення державою відповідного механізму юридичного забезпечення організацій громадськості підпорядкувалося суспільно-історичним обставинам. Насамперед, ступінь наближеності конкретних громадських об’єднань до партійних органів був прямо пропорційний місцю об’єднань в середовищі лояльних прошарків соціальної структури: чим вищою була міра впорядкованості стосунків апарату ВКП(б) з населенням через певну громадську організацію, тим вищий був її статус в політичній системі суспільства. Юридичний вияв статусу громадського об’єднання фіксувався в правовому статусі організації. Суспільно-історична практика правового і політичного регулювання діяльності громадських об’єднань диктатури пролетаріату виявила парадоксальність їхнього інтегрування до політичної системи радянського суспільства. Громадські організації, отримуючи привілейоване становище та максимально в організаційному аспекті наближаючись до партії більшовиків, набували пріоритетного становища стосовно тих об’єднань громадськості, які не мали подібної організаційно-еволюційної специфіки. Максимальне наближення громадської організації до партійних органів зменшувало ступінь їх організаційної автономності та функціональності в системі громадських об’єднань, що через опосередковані зв’язки, фактично, ліквідовувало їх пріоритетний статус. Таким чином, у ранньототалітарному радянському суспільстві не існувало організаційно-структурної рівновіддаленості елементів політичної системи від керівного ядра, навпаки, органи партії та апарату держави відповідним правовим та корпоративно-політичним забезпеченням інтенсифікували процеси корпоративного відчуження. 6.Громадські об’єднання використовувалися компартійним режимом для розвитку радянської індустрії, інтенсифікації виробництва. Оскільки більшовики не мали достатніх матеріальних і людських ресурсів для здійснення форсованої модернізації народно-господарського комплексу країни, вони ініціювали масове використання безоплатної праці населення та вилучення коштів громадськості на потреби індустріалізації. Громадські організації змушені були брати активну участь у процесі соціалістичного змагання, від їхніх членів на виробництві вимагалася „ударна” праця. До участі у розгортанні індустріалізації залучалися навіть об’єднання культурницького та соціально-реабілітаційного спрямування. За кошти та силами громадськості вирішувалася більшість господарських проблем радянської держави у 20-ті – 30-ті рр. ХХ століття, а громадські об’єднання були інструментом залучення потенціалу робітників, інженерно-технічних працівників та науковців до соціалістичних експериментів у промисловості. У робітничому середовищі цю місію було покладено передусім на профспілки, а у середовищі виробничої інтелігенції – на спеціалізовані інженерно-технічні та науково-технічні товариства. Окрім того, громадські організації сприяли партійним та господарчим органам у реалізації політики мілітаризації праці, що набуло особливого поширення з остаточним утвердженням у підрадянській Україні тоталітаризму у 30-х роках ХХ століття. Варто відзначити, що діяльність підконтрольних більшовицькому режиму громадських об’єднань була позбавлена необхідної ініціативи своїх членів, а відтак часто була декларативною та малоефективною. 7.Боротьба за владу в країні з домінуючим аграрним населенням змусила більшовиків, вдатися до пошуку шляхів перетворення традиційного українського села. З переходом до нової економічної політики, за умов збереження пріоритетності класових селянських спілок, як головного репрезентанта режиму на селі та стратегічної мети на поступову, але невпинну комунізацію сільськогосподарського виробництва, компартійна еліта здійснила спробу тактичного використання інших форм соціалізації села, створення „передумов” для майбутніх масштабних перетворень. Знаряддям такої політики стали різні форми кооперації. Прагнучи до розбудови в надрах останньої колективного ведення господарства як „її виробничої форми”, партійні структури задіяли весь можливий арсенал заходів з метою їх підтримки. Перехід сталінського керівництва до форсованої індустріалізації та мілітаризації країни передбачав ліквідацію неадекватної забезпеченню подібних амбіційних завдань системи кооперованих одноосібних селянських господарств. У цьому контексті було успішно використано й потенціал підконтрольних режиму громадських об’єднань, які після цього за непотрібністю були ліквідовані. Варто відзначити, що не зважаючи на окремі випадки опору членами цих організацій антиселянській політиці режиму, в цілому вони діяли у відповідності з поставленими перед ними завданнями. Після ліквідації альтернативної усуспільненій власності в аграрному секторі основними громадськими організаціями, потенціал яких використовувався для продовження соціалістичної реконструкції сільського господарства, реалізації експериментальної аграрної політики режиму стала низка утворених на основі Всеробітземлісу галузевих сільськогосподарських спілок. Головним завданням яких було визначено максимально можливу утилізацію потенціалу їхніх членів у процесі виконання визначених вищим партійним та державним керівництвом планів розвитку економіки. 8.Участь громадських об’єднань в культурно-просвітницьких проявах політики більшовицького режиму забезпечила досягнення значних результатів. Жодна влада не приділяла стільки уваги культурницькій діяльності серед широких верств населення і особливо селянських. Проте, слід пам'ятати, що так звана культробота не була для компартійного режиму самоціллю, а підпорядковувалася цілком прагматичним завданням ідеологічної обробки населення із класовими політичними пріоритетами і чітко визначеним «інтернаціоналістським» спрямуванням. Власне, як такої культурної роботи в чистому вигляді не існувало, вона завжди проводилася у вигляді політпросвітницької діяльності. Вся культурно-освітня система роботи серед населення України з її громадською інфраструктурою була своєрідним знаряддя утвердження в суспільній свідомості ідей легітимності компартійного режиму, залучення найширших верств до так званих соціалістичних перетворень. Хоч суттєвим аспектом діяльності громадських об’єднань у культурно просвітницьких програмах більшовицького режиму була ліквідація неписемності, проте саме по собі підвищення культосвітнього рівня відігравало роль другорядного засобу підлеглого вищезгаданим цілям 9.За умов протистояння із західним капіталістичним світом більшовицький режим прагнув до використання зовнішніх контактів громадських об’єднань, що давало змогу камуфлювати комуністичну ідеологічну експансію. Відповідна діяльність жорстко регламентувалася, контролювалася і координувалася Комінтерном, ВКП(б) й КП(б)У. Поряд із загальною метою всіх організацій – потужним ідеологічним пресингом та участю тією чи іншою мірою в кампаніях міжнародної солідарності кожна організація мала і свої специфічні завдання. Так, на представництво українських профспілок у міжнародному робітничому русі покладалося завдання проведення систематичної роботи, спрямованої на підрив авторитету реформістської соціал-демократичного керівництва. Деструктивна позиція комуністів, спрямована на реальну сегментацію (всупереч декларативній) міжнародного профруху врешті-решт завдала йому значної шкоди, сприяючи приходу у низці країн Європи правототалітарних. Особливість Української секції Міжнародної організації допомоги революціонерам полягала в тому, що, створена з метою захисту комуністів від терору буржуазного, вона виявилася безпорадною за умов тотального терору більшовицького, якого зазнали її активісти та керівники. По іншому будувалися взаємини українських радянських селянських та кооперативних організацій із відповідними об’єднаннями інших країн у рамках міжнародних організацій – Міжнародного кооперативного альянсу (МКА) та Селянського інтернаціоналу. За умов стабілізації на Заході компартійне керівництво усвідомило неефективність вузькокласових принципів згуртування селянського руху за аналогією до українських КНС і обрало курс на активне використання кооперації як засобу пропаганди у середовищі, просякнутому ідеями селянського солідаризму. Значну увагу в контексті реалізації власної зовнішньополітичної стратегії компартійне керівництво відводило участі у міжнародному філантропічному русі Червоного Хреста відповідного українського товариства. З огляду на повномасштабну залежність вітчизняного товариства від центральних установ і організацій СРСР Міжнародний комітет Червоного Хреста відмовлявся його визнавати як самостійну організацію, що перешкоджало повноцінній УЧХ у діяльності відповідних міжнародних структур. В умовах жорсткого ідеологічного пресингу та державного втручання змушені були розвиватися й міжнародні зв’язки української культурної та наукової інтелігенції, а український аналог Всесоюзного товариства культурних зв’язків (ВТКЗ) перебував під прискіпливим контролем радянського зовнішньополітичного відомства. 10. Результати дослідження процесу становлення, розвитку та діяльності громадських організацій Української СРР у 20-30-ті роки ХХ століття доводять необхідність у ході трансформації сучасної політичної системи врахувати особливості громадської ініціативи у зазначений історичний період. Критичне осмислення узагальненого в дисертації матеріалу дозволило сформулювати ряд практичних рекомендацій реалізація яких, на думку автора, збагатить зміст і форми діяльності громадських об’єднань у напрямку зміцнення громадянського суспільства в Українській державі, розвитку соціальних взаємин та зміцнення геополітичного становища України. |
