У дисертації наведено нове вирішення проблеми вільного виховання в реформаторській педагогіці кінця ХІХ – першої третини ХХ століття, що виявляється у: теоретичному обґрунтуванні основних положень та принципів вільного виховання; виявленні й аналізі впливу ідей вільного виховання на педагогічну теорію і практику України протягом 1900-1931рр. та визначенні динаміки й специфіки їх розвитку; обґрунтуванні подальшої еволюції ідей вільного виховання у процесі сучасного розвитку педагогічної теорії і практики України. Результати проведеного дослідження свідчать про те що у світовому педагогічному просторі кінця ХІХ – першої третини ХХ століття альтернативою традиційній школі виступили нові парадигмальні напрямки, серед яких чільне місце посіла теорія „вільного виховання”. Фундаментальною основою теорії вільного виховання є засади гуманістичної педагогіки, окремі ідеї якої були закладені ще в епоху Античності і розвивалися прогресивними педагогами впродовж віків (Аристотель, Сократ, Платон). Елементи вільного виховання простежуються у діяльності філософських шкіл Стародавньої Греції, у працях педагогів-гуманістів епохи Відродження, які проголосили новий погляд на дитину, визнання її самоцінності, врахування вікових і індивідуальних особливостей дитини, її інтересів, заперечення тілесних покарань (Я.Коменський, М.Монтень, Ф.Рабле, В. Да Фельтре). Засновником вільного природного виховання у ХVІІІ ст. виступив Ж.-Ж.Руссо, який відстоював принципи гуманізму, природовідповідності, свободи й індивідуального підходу до дітей. У ХІХ столітті подальшого розвитку набувають ідеї природовідповідності, самодіяльності учнів, надання їм інтелектуальної свободи, розвиток їх інтересів (Й.Гербарт, А.Дістервег, Й.Песталоцці). Дж.Локк головною метою виховання вважав формування у вихованця внутрішньої потреби у самоствердженні особистості, її честі, відповідальності, умовою цього є самостійність, свобода. Сутність вільного виховання полягає у створенні виховного середовища для вільного природного розвитку (саморозвитку) дитини, забезпечення її свободи діяльності у відповідності з її віковими можливостями, індивідуальними нахилами та здібностями. Аналіз діяльності шкіл Західної Європи та Америки, в практиці яких реалізовувались ідеї вільного виховання, свідчить, що, незалежно від різного спрямування, у їх діяльності простежуються спільні риси, які ми відносимо до основоположних ідей вільного виховання: визнання дитини вищою цінністю суспільства, її унікальної природи; вимога поважного ставлення до кожної окремої дитини, врахування її потреб, інтересів і прав; розуміння школи як цілісного життєвого простору дитини, відповідного середовища для забезпечення її гармонійного різнобічного розвитку; розуміння розвитку особистості як саморозвитку природних потенцій дитини; визначення конкретних шляхів реалізації принципу свободи у вихованні, забезпечення сприятливих умов для самовизначення, самореалізації і саморуху особистості, для повноцінного життя дитини; сприяння найбільш повному прояву творчих здібностей. В ході дослідження встановлено динаміку розвитку ідей вільного виховання в Україні. У дореволюційний період українські педагоги (М.Демков, О.Музиченко, С.Русова, Я.Чепіга та ін.) віддавали пріоритет тим теоретикам вільного виховання, які репрезентували ідеї гуманізму, педоцентризму, природовідповідності, свободи (Ж.-Ж.Руссо, Й.Песталоцці, А.Дістервег, Г.Гаудіг, Л.Гурлітт, Г.Шаррельман, Б.Отто та ін.). Ідеї вільного виховання впроваджувалися переважно у практику приватних дошкільних та середніх загальноосвітніх закладів. Протягом 1917 – 1919 років педоцентричні ідеї і перехід до „школи вільного трудового виховання” офіційно визнавались “Проектом української школи”(УНР), “Положенням про єдину трудову школу” (УРСР), та висвітлювалися на шпальтах часопису “Вільна українська школа”. На початку 20-х років ХХ століття у ряді державних документів (“Декларація про соціальне виховання”, “Схема народної освіти УРСР” та ін.) простежується розвиток ідей педоцентризму. Позитивними тенденціями впливу ідей вільного виховання на розвиток української школи у першій третині ХХ століття визначено: посилене вивчення індивідуальних вікових особливостей розвитку дитини; зміну ставлення до дитини у процесі виховання та навчання; збагачення педагогічної теорії та практичного досвіду України новітніми світовими науковими досягненнями; активний пошук нових форм організації педагогічного процесу; надання важливого значення самостійній активно-творчій діяльності учнів. Надмірна політизація освітньої галузі після 1924 року, спричинена зміною політико-ідеологічних орієнтирів, слабка матеріальна база освіти та низький теоретичний і методичний рівень значної частини вчителів певною мірою гальмували процес наукового осмислення світових досягнень у галузі педагогіки та вікової психології. Педоцентризм та орієнтація на індивідуалізацію навчання піддається критиці, відбувається зміщення акцентів з вивчення особистості на вивчення колективу та його впливу на особистість, підпорядкування конкретного індивідууму колективній психології. Водночас у педагогічній практиці до 1931 року все ще велись пошуки у напрямку розвитку активних методів та засобів навчання (лабораторний, бригадно-лабораторний, проектний, комплексно-проектний методи та ін.). Інноваційні процеси у розвитку сучасної педагогіки, витоки творчості педагогів органічно поєднані з гуманістичною філософською ідеологією, на якій базується теорія вільного виховання. Пріоритетом державної політики розвитку освіти є особистісно-зорієнтований підхід, концептуальні положення якого співзвучні ідеям вільного виховання. Тому у наш час особистість виступає суб’єктом життєтворчості, самопрояву, самодіяльності у галузях економіки, політики, виробництва, культури, підприємництва та ін. Певні положення теорії вільного виховання найбільшою мірою відповідають характеру суспільних відносин і формуванню особистості у відповідності ринковим соціально-економічним відносинам в суспільстві та вимогам до особистості. Тому ідеї вільного виховання асимілюються в інноваційних підходах до реформування сучасної школи: в новій особистісно-орієнтованій моделі освіти; в актуалізації педоцентричної освіти; забезпеченні учням інтелектуальної свободи, розвитку їх дослідних умінь і навичок, у демократизації та гуманізації взаємин між учителем і вихованцем. Отже, організація навчально-виховного процесу з урахуванням основних принципів вільного виховання сприяє перетворенню української школи в школу гуманізму, ґрунтовним принципом організації життєдіяльності якої стає принцип антропоцентризму, що у даному випадку означає підкорення всієї системи навчання і виховання завданню вільного розвитку особистості. У дослідженні не вичерпані всі аспекти проблеми. В даний час увага науковців в основному зосереджена на дослідженні впровадження ідей вільного виховання у загальноосвітню школу. Вимагають уваги питання вивчення розвитку ідей вільного виховання у становленні дошкільної та вищої освіти (як в історичному аспекті, так і в контексті сучасності); проведення експериментальної роботи з впровадження в сучасну практику ідей вільного виховання, зокрема вивчення педагогічного впливу на засадах вільного виховання на розвиток творчих здібностей дитини, вдосконалення її комунікативних вмінь та навичок, збагачення морально-духовних рис особистості тощо. |
