У дисертації узагальнено та вирішено актуальне наукове завдання, що полягає в розробці концепції й науково-теоретичних засад інституту банкрутства як інструменту державного регулювання національної економіки в умовах глибоких ринкових перетворень. Отримані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізовані мета та завдання дослідження дають можливість зробити такі висновки. 1. Системний аналіз літературних джерел показав, що завдання подолання кризового розвитку економіки, її стабілізація, а надалі і досягнення економічного зростання на основі структурної перебудови вимагають активного і ефективного залучення та грамотного використання всього арсеналу ринкових механізмів, у тому числі й конкуренції і банкрутства неплатоспроможних підприємств. Банкрутство є важливим елементом ринкової конкурентної економіки, що сприяє її оздоровленню шляхом розорення слабких, погано керованих, неприбуткових підприємств та формування й відбору сильніших і більш стійких суб’єктів господарювання. Конкуренція та банкрутство прискорюють процеси структурної перебудови виробництва, переливу капіталу і ресурсів з малоефективних та неефективних сфер і структур у більш прибуткові. Загроза банкрутства активізує підприємців, стимулює вдосконалення виробництва, впровадження нової техніки, технології і організації праці з метою зниження витрат та досягнення прибутковості як необхідних умов виживання підприємств у конкурентній боротьбі за ринки збуту продукції. За результатами дослідження обґрунтовано, що інститут банкрутства є важливим і невід’ємним, еволюційно сформованим атрибутом ринкової економіки. Його основним завданням і передумовами виникнення виступає необхідність урегулювання та узгодження інтересів суб’єктів господарської діяльності для гарантування їх майнових прав з метою дотримання дисципліни в системі економічних відносин та забезпечення сталого збалансованого розвитку економіки. Головна вимога до ефективного використання інституту банкрутства – підпорядкованість цього засобу управління соціально-економічною системою суспільству і державі як ієрархічно найвищому інституту, оскільки безконтрольне функціонування будь-якого інституту призводить до його абсолютної гегемонії. Таке твердження випливає з особливості саморегулівного ринку, коли інститут банкрутства може перетворитися на самовільний засіб пригнічення економіки. Вказане означає недоцільність надання інституту банкрутства домінуючої ролі щодо всієї соціально-економічної системи, оскільки це завдає шкоди суспільству, порушує структуру і пропорції суспільного устрою, призводить до суперечностей у соціально-економічному розвитку. Об’єктивна потреба в існуванні інституту банкрутства в ринковій економіці вимагає його адекватного застосування в системі господарських відносин як засобу державного регулювання економіки. Суспільний інститут банкрутства як економічно-правова категорія є дієвим практичним інструментом, за допомогою якого держава здатна ефективно впливати на економічні процеси, визначаючи перспективи розвитку економіки. Доведено, що економічну систему необхідно сприймати як сукупність елементів, що перебувають у тісному комплексному взаємозв’язку і взаємодії. Тобто ринкова економіка – це сукупність різноманітних інститутів економічного і соціального змісту. Основу економічної системи становлять власність та відносини власності, без чого вона практично не може існувати. Власність є спонукальним мотивом до провадження господарської діяльності, внаслідок чого в ринкових умовах суб’єкти господарювання вступають у численні економічні відносини між собою. Як правило, господарська діяльність спрямована на примноження матеріально-майнових благ суб’єктів господарювання. Інститут власності – базовий вихідний чинник, що впливає на поведінку суб’єктів економічних відносин у системі ринкового господарювання та об’єктивно зумовлює її мотивацію, надаючи їй смислової інтерпретації. Інститут власності формує певні рамки, в яких відбуваються господарські процеси (виробництво, обмін, розподіл і споживання). Ринкова економіка об’єктивно зумовлює наявність різних форм власності і, відповідно, величезну кількість суб’єктів господарювання, що вступають в економічні відносини між собою з метою оволодіння певними економічними (матеріально-майновими) благами. В процесі ринкового господарювання найбільше проявляється інститут банкрутства як засіб збереження породжених власністю матеріально-майнових прав суб’єктів господарювання, що дає змогу справедливо розподіляти такі блага, задовольняючи інтереси і потреби цих суб’єктів в умовах ринкової невизначеності та конкуренції. Банкрутство є наслідком незадовільної економічної діяльності суб’єктів господарювання. Воно базується на відносинах власності, що передбачає їх зміну та спрямоване на врегулювання конфліктів, пов’язаних з неплатоспроможністю окремих суб’єктів господарської діяльності. Установлено, що інституту банкрутства, як і будь-якому іншому елементу ринкової економіки, властиві певні функції, що визначають його внутрішню природу і суспільне призначення в системі господарських відносин. Таким чином, інститут банкрутства – це об’єктивно зумовлена господарською діяльністю в ринкових умовах сукупність правових норм, призначених регулювати економічні відносини між суб’єктами підприємницької діяльності для дотримання ними господарської дисципліни або вимог самого ринку. Мета практичного використання інституту банкрутства – забезпечення повного та своєчасного виконання боргових зобов’язань суб’єктами господарювання шляхом використання властивих йому функцій: стимулюючої – сприяння активізації господарської діяльності суб’єктів підприємництва; регулюючої – забезпечення господарського розвитку тільки економічно перспективних суб’єктів підприємницької діяльності; розподільчої – перерозподіл майна економічно невигідного суб’єкта господарювання на користь надійного підприємця; контрольної – відстеження перебігу економічних процесів і дотримання суб’єктами економічних відносин господарської дисципліни з метою виявлення її правопорушників. Механізм і міра впливу інституту банкрутства на господарські процеси в системі державного регулювання економіки мають бути диференційованими в умовах ринкової економіки, а саме: надавати підтримку основам підприємництва; не послаблювати потенціал ринку; сприяти економічному зростанню; вивільняти економічну систему від негативних явищ і об’єктів та намагатись не ліквідувати суспільно корисні елементи.
У роботі досліджено типи державного регулювання економіки, що визначають міру використання різноманітних інструментів, у тому числі й інституту банкрутства. На погляд автора, найбільший інтерес становить французька модель державного регулювання – економічний дирижизм, який поєднує положення та підходи, що стосуються ідей недостатньої ефективності ринкового механізму, обмеженості господарської ініціативи в умовах ринкової економіки з приватною власністю, об’єктивної потреби у свідомому втручанні в економічні процеси насамперед з боку держави. У господарському середовищі економічний дирижизм передбачає реалізацію таких заходів, як націоналізація та формування великого за обсягом державного сектора економіки; державне фінансування та координація інвестиційного процесу; прогнозування та планування темпів розвитку економіки; адміністративний контроль над різними економічними інститутами, що забезпечить координацію діяльності суб’єктів економічних відносин на всіх рівнях: індивідуального підприємництва; окремих галузей економіки; економіки в цілому, даючи змогу здійснювати ефективну регіональну та міжнародну економічну політику. Дисертаційне дослідження засвідчило, що економічний розвиток на основі різноманітності форм власності зумовив наявність великої кількості суб’єктів господарювання, які можуть мати грошові зобов’язання, в тому числі й держава та звичайні громадяни (домогосподарства). Їм властиві специфічні ознаки як кредитора, так і позичальника (боржника). Виходячи з цих позицій доцільно виділяти такі категорії суб’єктів інституту банкрутства: підприємства – юридичні особи; підприємців – фізичних осіб; громадян (або домогосподарства); державу. Тому під суб’єктом банкрутства доречніше розуміти суб’єкт господарювання, оскільки кожна з перелічених категорій є власником майна, а отже, провадить не тільки підприємницьку, а й господарську діяльність. З історії економічного розвитку відомі факти, коли кожний з них міг стати банкрутом. Вказане засвідчує, що держава хоча в суто теоретичному плані і виступає потенційним суб’єктом банкрутства, навряд чи можна однозначно назвати її суб’єктом підприємницької діяльності, а це свідчить про доцільність вживання такого терміна, як суб’єкт господарювання. З’ясовано, що системні зрушення в економіці України об’єктивно зумовлюють відповідні зміни у правовій сфері, оскільки ринкове господарство вимагає чітко встановлених державою правових меж підприємництва. Інститут банкрутства є невід’ємною частиною ринкового механізму господарювання, вагомим стимулом ефективної діяльності господарських структур, що з допомогою свого юридичного оформлення гарантує забезпечення інтересів всіх учасників економічних відносин, у тому числі й держави як загального регулятора економічних процесів у країні. Інститут банкрутства як дієвий правовий інструмент держави в системі заходів управління економікою дістає адекватне закріплення у правовому полі. Оскільки за своєю природою це явище економічне, його призначення визначається потребою в ефективному врегулюванні економічних відносин суб’єктів господарювання. Держава в процедурі банкрутства не може і не повинна залишатися осторонь; її участь полягає в упорядкуванні питань банкрутства підприємств з наданням пріоритету державним інтересам та збереженні суб’єктів господарювання. Визначено, що процедура банкрутства згідно із законодавством складається з кількох етапів. На погляд дисертанта, черговість процедур банкрутства має бути такою: санація (досудова чи класичний варіант, який передбачає збереження суб’єкта господарювання-боржника у первинній формі як самостійної економічної одиниці та незалежно від позивача-ініціатора); укладання мирової угоди (яка передбачає збереження підприємства-боржника як самостійної економічної одиниці, але істотно зачіпає й обмежує інтереси кредиторів, хоча при вдалому вирішенні боргової проблеми боржника можливе повне задоволення інтересів усіх учасників процедури банкрутства); реструктуризація боржника (свідчить у кращому разі про часткову обмеженість дій підприємства, задоволення претензійних інтересів кредиторів й істотно обмежує інтереси суб’єкта господарювання-боржника); ліквідація боржника-банкрута (що означає зміну форми власності підприємства з метою задоволення боргових вимог кредиторів, але при цьому зникає з господарського середовища окрема самостійна економічна одиниця).
9. Обґрунтовано, що ухвалення “Закону про банкрутство”, Положення про Національне агентство з питань банкрутства та інших документів дало змогу істотно розширити правовий простір регулювання відносин неплатоспроможності підприємств, сформулювали принципи і визначити напрями процедур банкрутства. Разом з тим не було досягнуто очікуваного ефекту щодо оздоровлення або ліквідації фінансово неспроможних підприємств. У зв’язку з цим та з урахуванням світового досвіду, стану вітчизняного ринку і перспектив його розвитку необхідно розробити і прийняти національну концепцію механізму державного управління інститутом банкрутства, в якій мають бути визначені цілі, завдання і принципи, а також етапи створення такого механізму. На основі прийнятої концепції доцільно створити економіко-правову базу та організаційну структуру механізму банкрутства. |
