У дисертації виокремлено й комплексно проаналізовано республіканські форми правління, різні типи виборчих і партійних систем як інституціональні чинники політичної стабільності в демократичних зарубіжних державах і в незалежній Україні, сформульовано практичні рекомендації щодо зміцнення політичної стабільності в Україні. Найбільш загальні результати дослідження полягають у наступних основних висновках: 1. За умов демократії стабільність є однією з найважливіших ознак стану політичних відносин. У загальному вигляді політична стабільність може бути визначена як стан рівноваги системи суб'єктів політики, що забезпечує її функціональність. У системі відносин між вищими органами держави рівновага виявляється у збалансованості їхніх повноважень, а функціональність – у здійсненні останніх в конституційно визначених межах і формах. Основними рисами політичної стабільності в демократичному суспільстві є її автономний і динамічний характер. 2. Багатоманітні чинники політичної стабільності можуть бути зведені до двох основних груп – інституціональні чинники і соціокультурні чинники. Інституціональними чинниками є формалізовані явища і процеси політичного життя. Найважливішими з них виступають політико-правові інститути, якими є інститути конституційного права. З-поміж численних конституційно-правових інститутів визначальний вплив на політичну стабільність справляють інститути форми державного правління, виборчої і партійної систем. У контексті інституту форми державного правління визначальними щодо забезпечення політичної стабільності є інститути глави держави, парламенту й уряду та інституціональні складові системи стримувань і противаг. 3. Дія інституціональних чинників політичної стабільності пов'язана з потенційними інституціональними джерелами політичної нестабільності. Первинним потенційним інституціональним джерелом політичної нестабільності в демократичному суспільстві є поділ державної влади, який може зумовлювати політичну нестабільність у формі протистояння органів законодавчої і виконавчої влади, парламенту, глави держави й уряду. Інституціональним чинником політичної стабільності щодо поділу влади як потенційного джерела політичної нестабільності виступає система стримувань і противаг. 4. Різні форми республіканського правління містять неоднакові потенційні інституціональні джерела політичної нестабільності та інституціональні чинники забезпечення політичної стабільності. Найбільше потенційних інституціональних джерел політичної нестабільності містить президентська форма правління. Основними такими джерелами є подвійна легітимність, розділене правління, загальні вибори президента. Інституціональним чинником політичної стабільності щодо президентської форми правління виступає парламентарна форма правління. За парламентарної форми правління основними потенційними інституціональними джерелами політичної нестабільності є парламентський спосіб формування уряду та його політична відповідальність перед парламентом, а інституціональними чинниками політичної стабільності щодо цих джерел виступають право президента розпустити парламент у разі його неспроможності в конституційно визначений строк сформувати уряд і право уряду ініціювати розпуск президентом парламенту у разі висловлення йому вотуму недовіри чи відмови в довірі. За змішаної форми правління крім інституціональних джерел політичної нестабільності, потенційно притаманних президентській і парламентарній республікам, є ще два потенційні джерела нестабільності - політична відповідальність уряду перед президентом і дуалізм виконавчої влади. Основним інституціональним чинником політичної стабільності щодо цих джерел є дієвий інститут контрасигнатури. 5. Важливу роль у забезпеченні політичної стабільності в демократичному суспільстві відіграють виборча і партійна системи. Найоптимальнішими у цьому відношенні є пропорційна виборча система і партійна система поміркованого плюралізму. Під кутом зору забезпечення політичної стабільності оптимальними варіантами поєднання форм державного правління і типів виборчих систем є застосування за президентської форми правління мажоритарної виборчої системи, а за парламентарної – пропорційної. 6. За роки незалежності в Україні далися взнаки всі основні потенційні інституціональні джерела політичної нестабільності, пов'язані з формою державного правління, виборчою і партійною системами. Основним інституціональним джерелом політичної нестабільності в незалежній Україні стала президентсько-парламентарна форма правління зі зміщенням повноважень зі здійснення державної влади в системі поділу влади на користь Президента України. 7. Перехід від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської форми правління хоча й супроводжувався суттєвим обмеженням конституційних повноважень Президента України щодо формування і діяльності Кабінету Міністрів України, однак залишив за ним значні повноваження у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади, не притаманні парламентарній формі правління. Це породжує і загострює суперечності між Президентом України, з одного боку, Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України, з іншого. Подолання цих суперечностей доцільне шляхом посилення парламентської складової парламентарно-президентській форми правління з переходом у перспективі до парламентарної форми правління. | 