Інституційне регулювання в контексті сучасного глобального та інформаційно-технологічного розвитку, задач забезпечення національної конкурентоспроможності та соціальної політики виступає в єдності із соціально-економічною стратегією та тактикою. Воно спрямовано на поліпшення соціально-економічного положення в суспільстві в цілому, в той час як покращення параметрів гуманітарного розвитку постає умовою розв'язання ряду задач системного характеру, які пов'язані з особливостями сучасного інноваційного та конкурентного розвитку. Такий функціональний зв'язок зумовлює не просто єдність цілей та, відповідно, практичних регулятивних задач, але й парадигму сучасного розвитку національних управлінських, регулятивних систем. Напрями втілення настанов та підходів, які органічно витікають з даної парадигми, можна вбачати в реалізації наступних висновків. 1. Стратегія покращення міжнародно-конкурентних позицій окремої держави має базуватися на принципах випереджального розвитку, наслідування і впровадження передових технологій та наукомісткого виробництва, оскільки альтернативне даному підходу валове нарощування технологій вчорашнього дня, “індустріальної доби” може лише закріпити технологічне відставання від інших країн та спричинити до примітивізації економіки, її перетворення на сировинний придаток, місце розміщення брудних та неефективних виробництв. 2. Важливим компонентом конкурентної стратегії є політика, що націлена на підвищення рівня життя, соціальної захищеності громадян, добробуту нації. Вирішення цих завдань забезпечить кращі факторні умови економічного зростання, пріоритетний розвиток інтелектомістких видів виробництва, сприятиме підвищенню купівельної спроможності, розширенню внутрішнього ринку, зростанню інвестиційної активності з боку населення, створенню сприятливого інвестиційного клімату. 3. На міжнародному рівні зростання ролі інститутів, передусім у зв'язку з диверсифікацією та поглибленням глобальних інтеграційних систем та міжнародного кооперування, співробітництва в інформаційно містких технологічних процесах з метою розвитку нових сфер співробітництва, відбувається у формах прийняття спільних стандартів, технологічних, екологічних нормативів та показників. Йдеться про організаційну надбудову, у формі створення регулятивних структур і органів. Біполярна структура, що базувалася на суперництві двох наддержав, відійшла в минуле, а нова, мультиполярна, модель формується під впливом прагнення Китаю, країн АСЕАН та інших держав до геоекономічного лідерства, а також намагань Росії відтворити міжнародні інститути забезпечення лідерства в регіональних інтеграційних процесах. Водночас інституціоналізм в міжнародних економічних відносинах може відображати й логіку ізоляціонізму, оскільки регіоналізм можна розглядати як спосіб відокремлення певного угруповання держав від інших держав та блоків, що необхідно враховувати при формуванні національної геоекономічної моделі. Окрім того, для трансформаційних країн важливо враховувати міжнародні інституційні механізми. Зокрема для України має значення багатоаспектне співробітництво з міжнародними інституціями сприяння, передусім програмою Тасіс, ініціативою Європейського Союзу, з метою забезпечення грантів, надходження ноу-хау та сприяння становленню ефективної ринкової економіки, реструктуризації підприємств і розвитку приватного сектору. 4. Інституційні перетворення в трансформаційних умовах, які передусім націлені на зниження питомої ваги підприємств недержавної форми власності у випуску товарів та послуг і в обсязі основних виробничих фондів, на покращення показників ефективності виробництва за формами власності, передбачають створення інституційно-законодавчих рамок комерційної діяльності, бюджетні витрати на підтримку підприємництва. При цьому форми держрегулювання, за допомогою яких адміністративно-командна система трансформується в перехідну економіку, не можуть зводитися до якоїсь єдиної моделі або єдиного алгоритму, а повинні інтегрувати кейнсіанські методи антикризового регулювання, мобілізації фінансових та інвестиційних ресурсів, монетаристські методи антиінфляційної фінансової, грошово-кредитної політики, а також і адміністративні методи у промисловості, аграрній, структурній політиці, в області формування інфраструктури національного ринку, в експортній та технологічній політиці. 5. Інституційна політика в сукупності її найважливіших показників передбачає визначення шляхів реалізації інтеграційних задач та зміцнення національної економічної безпеки, формування „дружньої” системи міжнародних економічних відносин. Державна стратегія сталого розвитку й економічної безпеки повинна бути прив'язана до реального часу (розбита на етапи, які передбачають хронологічні орієнтири 1–3, 5–10, 15–20 років) і стати орієнтиром при прийнятті найважливіших господарських рішень. 6. Міжнародний досвід інституційної політики свідчить про експансіоністську логіку макроекономічного балансування в розрахунку на ресурсний потенціал решти світу, або принаймні прилеглих держав. Така інституційна модель, яку застосовують провідні країни, передбачає комплекс засобів впливу на репродуктивні системи та специфічних інструментів фінансово-монетарного регулювання, впливу на ринок робочої сили тощо. Найбільш успішні в конкурентному відношенні країни світу: США, ФРН, Франція, Велика Британія, Японія та ін. – дедалі більше доповнюють механізми саморегуляції економічної, соціально-економічної сфери дискреційним втручанням держави та інституційною політикою. Встановлюються пріоритети промислового, технологічного та соціального розвитку, визначаються техніко-екологічні нормативи. Регулятивним орієнтиром виступає інноваційно-інформаційне суспільство, яке історично наслідує моделі індустріального типу суспільства, що вже не сприяє оптимізації національної участі в міжнародному поділі праці. 7. Інституційна стратегія переросла функціональні рамки “альтернаттиви” та “доповнення” традиційного макроекономічного регулювання і тепер включає його в себе, передбачає застосування макроекономічних пропорцій фінансового та кредитно-монетарного обігу, оскільки тільки збалансовані доходи й витрати інституційних секторів економіки створюють умови для ефективного використання ресурсів і розширеного відтворювання виробництва ВВП. 8. Практика індустріально розвинутих та деяких трансформаційних країн свідчить про те, що держава засобами інституційної політики забезпечує інформаційно-інноваційні та технологічні пріоритети. Інституційно-функціональні підсистеми створюють постійні позитивні імпульси всім іншим підсистемам. Держрегулювання забезпечується за допомогою економічного прогнозування і макроекономічного програмування, теоретичного обгрунтування державної економічної політики та її інформаційних засад. 9. При забезпеченні міжнародної конкурентоздатності країн та в цілях динамізації росту використовуються управлінські інформаційні системи, які полегшують застосування управлінських алгоритмів та прийняття комерційних рішень, визначають параметри промислової діяльності, напрями еволюції репродуктивних систем на макро- та на мікроекономічному рівні. Відбувається мобілізація додаткових активів знання, використовується інструментарій накопичення та обробки інформації, який постає стимулом і підставою господарської активності. У відповідності до світових тенденцій забезпечення міжнародної конкурентоспроможності Україні слід орієнтуватися на створення штучних конкурентних переваг, які випливають із попередніх суспільних витрат на науку, освіту, впровадження інновацій, із стратегії посилення соціальної орієнтації економіки. 10. Інституційний механізм структурної оптимізації міжнародного співробітництва України повинен диференціювати проникнення в Україну технологій, звужуючи простір для застарілих і малоефективних технологій, і стимулюючи притік прогресивних та найбільш ефективних “ноу-хау”, технологічних винаходів і розробок. 11. Інституційні резерви підвищення ефективності організації міжнародного бізнесу, оптимізації діяльності малих та середніх підприємств пов'язані із співробітництвом на рівні торгових палат. 12. Компонентом інституційної стратегії є раціоналізація державного споживання шляхом чіткішого цільового використання фінансових ресурсів, скорочення фінансування регулятивних структур, забезпечення кращої підготовки управлінських кадрів, кваліфікації управлінського апарату. 13. Сучасне державне регулювання в Україні повинно бути інноваційним, поетапним, системним процесом, який вирішальним чином впливає на трансформацію економіки, стан її міжнародної конкурентоспроможності. Головними функціональними цілями в процесах поглиблення міжнародної кооперації в інноваційній сфері для України є: підвищення ролі держави при реформуванні й динамізації науково-технологічної системи; створення інноваційної моделі розвитку національної економіки; оптимізація використання фінансово-капітальних ресурсів з метою більш ефективного створення новітніх технологій, матеріального стимулювання творчої праці науковців; краще законодавче забезпечення інтелектуальної власності; оптимізація територіальної політики, створення умов бізнесової діяльності не засобами необгрунтованих пільг, а за допомогою визначення та реального забезпечення технологічних пріоритетів розвитку регіонів. Придатною формою реалізації цих настанов є розвиток спеціалізованого та кооперованого виробництва, зокрема в галузі авіакосмічних технологій, ресурсо- і енергозбереження, розробки нових матеріалів, захисту природних екосистем і покращення умов життя населення тощо. 14. Посилення соціальної орієнтації економіки та екологічне оздоровлення є складовими інституційної стратегії та умовами оптимізації моделі економічного росту в Україні. Цілями інституційної політики є перехід на замкнуті технологічні цикли з виробництва кінцевої продукції, переорієнтування традиційних галузей машинобудування, металургійної й хімічної промисловості на повніше задоволення вимог споживачів, організацію безперервної переробки твердих та небезпечних відходів, стічних вод, розвиток законодавства про навколишнє середовище, підвищення духовно-інтелектуального рівня населення, оптимізацію параметрів участі в міжнародному економічному співробітництві. |
