У дисертаційному дослідженні визначені концептуальні основи та інституційні механізми формування зовнішньої політики Європейського Союзу. Для цього було проведено комплексний аналіз теоретико-концептуальних засад і нормативно-процедурних аспектів реалізації зовнішньої політики ЄС з урахуванням впливу зовнішніх і внутрішніх факторів та формулюванням ймовірних тенденцій розвитку означеного процесу. 1. Компаративний аналіз теоретичних інтерпретацій ролі і місця Європейського Союзу в сучасних глобальних політичних процесах продемонстрував, що найбільш оптимальна експлікація взаємодії унікальної європейської багатодержавної системи з рештою світу можлива в контексті глобалізаційних теорій. Перспективний напрям розвитку теоретичних засад зовнішньополітичної діяльності ЄС вбачається у його потенційній ролі як моделі для побудови нової “багатополярної” (поліцентричної) структури системи міжнародних відносин, що може сприяти оптимізації перебігу процесів глобалізації. 2. Методологічні засади дослідження зовнішньої політики ЄС можуть ґрунтуватися на синтезі моделі концентричних кілець (“павутини”) як основному форматі реалізації зовнішньої політики Євросоюзу і моделі багаторівневого управління ЄС, а також на вивченні впливу зовнішніх чинників як динамічних перемінних на різні аспекти внутрішньої політики ЄС. 3. Спектр базових інституційних механізмів формування та реалізації зовнішньої політики ЄС включає: принципи і загальні орієнтири зовнішньої політики, спільні стратегії, спільні позиції і спільні акції. Найбільш ефективним і комплексним механізмом вбачаються спільні стратегії ЄС, які нормативно визначають концептуальний формат відносин ЄС з окремими країнами або регіонами світу і водночас забезпечують конкретні плани дій та програми співробітництва. Спрямованість спільних стратегій на сфери важливих спільних інтересів держав-членів є позитивним чинником для впровадження консолідованої зовнішньої політики Євросоюзу. 4. Одним із провідних шляхів подолання проблем у галузі зовнішньої політики Євросоюзу є активний розвиток нормативної бази та інституційних механізмів ЄС, що передбачено тими положеннями Конституційного Договору, які спрямовані на посилення демократичної легітимності прийняття спільних рішень у зовнішньополітичній сфері за рахунок використання нових способів партиципаторної демократії та активізації ролі Європейського Парламенту. Інструментами координації діяльності держав-членів ЄС на міжнародній арені можуть стати два нововведення структурно-інституційного характеру: запровадження посади постійного голови Європейської ради, який повинен гарантувати послідовність зовнішньополітичних зусиль ЄС, та організація Європейської служби закордонних справ на чолі з Міністром закордонних справ Союзу, функцією якого є забезпечення успішного здійснення Спільної зовнішньої політики і політики безпеки та регулювання інших аспектів зовнішньої діяльності Євросоюзу. 5. Серед факторів, що впливають на формування і реалізацію зовнішньої політики Європейського Союзу, потенційну небезпеку його єдності становлять: у внутрішньому аспекті – домінування державно-національних інтересів країн-членів ЄС у сфері зовнішньої політики над загальноєвропейськими; ззовні – намагання США підпорядкувати зовнішньополітичну діяльність ЄС власним інтересам та їхня політика, спрямована на послаблення Євросоюзу як потенційного конкурента на міжнародній арені. Вплив зовнішніх чинників за умов невідрегульованості механізмів вироблення спільних позицій щодо питань зовнішньої політики може призвести до виникнення системних криз у відносинах між країнами-членами ЄС і як наслідок до дезінтеграційних тенденцій. На наш погляд, для запобігання цьому необхідний перегляд державами-членами своїх традиційних преференцій у сфері зовнішньої політики та їхня адаптація до інституційного формату зовнішньої політики Європейського Союзу. 6. Основним механізмом зовнішньополітичних стратегій Євросоюзу щодо країн, які межують з його східним і південним кордонами, виступає інтеграційний підхід. Подальше розширення ЄС викликає реальну можливість зменшення його ефективності як об’єднання, при тому, що альтернатива – зупинка інтеграції – буде означати відхилення від одного з основних принципів побудови ЄС (бути відкритим для всіх європейських демократій) і водночас може спровокувати зрив демократичних реформ у країнах, що оточують Євросоюз. Наявні стратегії Євросоюзу, які визначають перспективу розвитку його зовнішньополітичних відносин з країнами-сусідами, концентруються більшою мірою на прогресивній інтеграції, ніж на питанні про можливе членство, що надає проблемі вибору формату відносин з країнами-сусідами – уніфікованого чи диференційованого – статусу однієї з ключових для зовнішньої політики ЄС. 7. Поточна політика сусідства ЄС впроваджується за умов істотного дисбалансу між зобов‘язаннями і вимогами ЄС і державами-сусідами та відповідної відсутності взаємодовіри. Корекція цього дисбалансу може відбутися шляхом доповнення запропонованих Планів дій Євросоюзу низкою певних ініціатив: розробкою механізмів реалізації Європейської політики сусідства, які б зменшили контрастність між членами і не-членами Євросоюзу щодо картини суспільного, політичного та економічного розвитку; заходами “швидкого старту” у сферах лібералізації торгівлі й спрощення візового режиму; декларацією відкритості ЄС для часткового інституційного включення сусідів, з кінцевою перспективою “віртуального членства” у найбільш прогресивних випадках. Доцільним у вирішенні цього питання вбачається використання досвіду реалізації програм Ініціативи Північного Виміру (відносини ЄС із країнами-сусідами Північної Європи) та Барселонського Процесу (країни Середземномор’я). 8. Європейська політика сусідства, поєднуючи в собі інституційні механізми зовнішніх комунітарних політик Європейських Співтовариств (зовнішні відносини ЄС) і Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗПБ), може слугувати концептуальною основою для формування єдиного інституційного каркасу зовнішньої політики Європейського Союзу, за умов впровадження структурних змін, що передбачає Конституційний Договір Європи. Найбільш ефективним шляхом формування зовнішньої політики Європейського Союзу видається синтезована двомірна модель, яка включає накладання принципів гравітаційної моделі демократії (інтеграційний вимір) на модель “павутини” (відносини ЄС, як самостійного політичного суб‘єкта, з іншим світом). Така двомірна модель передбачає побудову відносин ЄС зі світом на основі поточних інтеграційних процесів всередині Європейського Союзу, коли центр прагне спростити і впорядкувати систему відносин з іншими країнами, згрупованими відповідно до географічно-політичної дистанції від центру, з елементами мультилатералізму або стандартизації для кожної групи. Ступінь конвергенції інших держав у дану модель в першу чергу буде залежати від репутації і привабливості самого центру демократичної гравітації, його географічної та культурно-історичної близькості й відкритості до периферії. 9. Відносини України і ЄС у рамках Європейської політики сусідства на сьогоднішній день визначаються певною асиметрією підходів до статусного взаємосприйняття: якщо Європейський Союз пропонує формат партнерських стосунків, то характерною рисою риторики української сторони є лобіювання євроінтеграційної політики з орієнтацією на відповідні нормативно-інституційні етапи шляху до членства. Найбільш адекватним шляхом дій для української держави вважаємо зосередження на розробці конкретних двосторонніх програм у тих сферах Європейської політики сусідства, в яких пропонуються найбільш привабливі пропозиції саме в короткостроковій перспективі. Пріоритетними сферами інтенсифікації взаємодії можуть виступати: економіка, інфраструктура енерготранспортних мереж, освіта і наука. На наш погляд, лише за умов формування власних ініціатив з розвитку взаємовідносин з ЄС в рамках політики сусідства, Україна зможе набути статусу самодостатнього партнера Євросоюзу. З іншого боку, налагодженню нового формату політичних відносин ЄС з Україною можуть сприяти інституційні перебудови, пов’язані з розширенням Європейського Союзу та спрямовані на поглиблення консолідованості зовнішньої політики ЄС. |
