Відповідно до мети та завдань дослідження автор робить такі висновки: - Інтеграційний рух на африканських теренах протягом досліджуваного періоду представляв складний, багатогранний і динамічний процес, підпорядкований завданням налагодження всебічного співробітництва африканських країн, вдосконалення координації їхніх зусиль, освоєння нових горизонтів колективної взаємодії. Кожний етап розвитку інтеграційних процесів в Африці збагачував сферу міжафриканської співпраці новими якісними характеристиками, котрі, в свою чергу, справляли позитивний вплив на весь поступ постколоніальної континентальної історії. Створена на першому (1960-ті – початок 1970-х рр.) етапі Організація африканської єдності впродовж всього періоду незалежного розвитку Африки відіграла визначальну роль формозберігаючої та спрямовуючої колективні засади визрівання африканських країн континентальної структури, своєрідної „континентальної колиски”, в якій африканські країни зростали, вчились співіснувати, набували досвіду, усвідомлювали свої індивідуальні та колективні потреби, самовизначались. Другому етапові (1970-ті – 1980-ті рр.) розповсюдження інтеграційних процесів притаманні такі доленосні явища, як започаткування стійкої тенденції регіональної інтеграції, перехід африканських держав до розбудови регіональних формувань нового типу, реформування самого процесу консолідації зусиль країн континенту, запровадження перших загальноконтинентальних проектів господарського розвитку. На третьому (з 1990-х рр. і до нині) етапі інтеграційні процеси в Африці зміщаються в площину континентальної розбудови спочатку економічної співпраці африканських країн (проект 1991 р. Африканського економічного співтовариства), а згодом і комплексної економічної, політичної і культурної взаємодії африканських держав і народів в рамках заснованого в 2001 р. Африканського союзу, згуртування в лавах якого доповнюється і синхронізується з тенденцією подальшого розвитку регіональних економічних утворень. - В ретроспективному вимірі першою теорією, ідеологією і політичною практикою антиколоніальної боротьби та постколоніальної розбудови Африки, що згуртувала всі основні загони національно-визвольного руху народів континенту, став панафриканізм, витоки якого сягають початку ХХ ст. Вже накреслення панафриканських конгресів стосовно майбутнього звільненого від колоніальних кайданів континенту передбачали домінування об’єднувальної перспективи економічних, політичних, адміністративних, культурних і духовних засад організації африканських соціальних просторів з нюансами доцільності подальшого уточнення цієї ідеї в межах федеративного чи конфедеративного облаштування. Однак період „параду африканських суверенітетів” чітко відокремив від постколоніальних часів явище панафриканізму як націоналізму без нації, обмеженого загальним прагненням африканців до економічної, політичної, соціальної та культурної емансипації. Об’єднуючі узи руху антиколоніального протесту зникають разом з „антиколоніальним націоналізмом” оскільки в нових історичних умовах їх місце не було зайняте новою концепцією. Керівна ланка панафриканістського антиколоніального руху перестає відігравати роль центральної нервової системи одужуючого від колоніалізму африканського організму. Вона просто розсипається на десятки державних правлячих осередків, загасивши й сам панафриканістський феномен з його інтеграційною ідеєю, „вугілля” якого продовжували жевріти лише на вівтарі створеної в 1963 р. Організації африканської єдності. - На фоні стану глибокої депресії загальноафриканської об’єднувальної ідеї в 1960-х рр., перші інтеграційні імпульси на континенті спрацьовують або в „рефлексійному режимі”, тобто в межах „звичних” адміністративно-господарських комплексів колоніальних часів, або, частково, в „кон’юнктурному”, так би мовити, режимі, з огляду на політичні та економічні рекомендації колишніх метрополій в обмін на отримання певних переваг у стосунках з державами Заходу. Проте загострення внутрішнього протиріччя між логікою торування цього напряму інтеграційних дій і спадщиною ідей панафриканізму, уособлюваного ОАЄ, як і економічна неефективність регіональних утворень за колоніальною географічною калькою, зводять на початок 1970-х рр. спробу перенацілення інтеграційних потоків Африки в русло західних розрахунків майже нанівець. - Початок другої декади незалежності можна ідентифікувати з початком другого етапу інтеграційних процесів в Африці, який охоплює 1970-ті – 1980-ті роки. В цей час об’єднувальна ініціатива на континенті знову (і на зовсім) повертається до принципів „афроцентристської доцільності” розбудови інтеграційних об’єднань та в організаційне лоно координуючих функцій ОАЄ. Завдяки конструктивному переосмисленню досвіду перших регіональних формувань та за умов всебічної підтримки з боку ОАЄ пошуку продуктивної інтеграційної парадигми, політичні еліти африканських країн поступово залучаються до реформування самого процесу консолідації зусиль держав континенту та переходять до побудови регіональних інтеграційних об’єднань нового типу, започаткованих на господарському фундаменті. Власне, завдяки „новому інтеграційному мисленню” в 1970-х рр. й була відкрита магістральна дорога регіональної та континентальної інтеграційної розбудови – вздовж всього ХХ ст. і в майбутнє ХХІ ст. Вже на кінець другої декади незалежності в Африці не тільки діяли 18 регіональних інтеграційних угрупувань різного ґатунку, але й була розроблена та прийнята у 1980 р. на рівні ОАЄ перша загальноконтинентальна програма економічного піднесення, відома як „Лагоський план дій”. У цей період в Африці остаточно встановлюється стале системне узгодження та взаємодоповнення континентальної та регіональних африканських організацій, оздоровлюються загальні підходи до подальшого розвитку інтеграційних процесів. У числі позитивних наслідків зазначеного „збалансування та оздоровлення” слід особливо відзначити такі своєчасно нейтралізовані перспективи згубного розвитку інтеграційних тенденцій як розкол континенту на конкуруючі регіональні економічні угруповання чи ворогуючі політичні блоки за ознакою самозарахування державних режимів до версій „соціалістичної” чи „капіталістичної” орієнтації. А справжнім апогеєм ідеї єдності африканських народів стала, в 1970-х рр., ґрунтовна спроба лідерів африканських країн відновити роль і місце панафриканізму в процесі континентальної інтеграції. Проведення з цією метою в червні 1974 р. шостого Панафриканського конгресу, розробка в 1976 р. Культурної хартії ОАЄ, створення в 1980 р. Культурного міжафриканського фонду та мережі інших культурологічних установ – тому яскраве свідчення. - Період 1980-х років визначений в хроніках африканського розвитку як „втрачене десятиліття”. Масштабним інтеграційним накресленням другої декади незалежності Африки не довелося втілитись у повноцінні звершення. Потенціал творчого пошуку африканських народів, їх потяг до швидкого і всебічного об’єднання був підірваний нашаруванням несприятливих тенденцій еволюції світової економіки на процес економічного піднесення слабких і нестабільних господарських комплексів континенту. Отже, з 1980-х рр. і донині розвиток африканських країн переходить в новий „історичний режим” - винурюючого і запеклого, континентального спротиву зростанню зовнішньої залежності, локомотивом якого виступає саме інтеграція. У форматі цих змагань відчайдушні спроби африканських країн до запровадження загальноконтинентальних розбудовчих програм виходу з кризи, піднесення промисловості Африки, переходу континенту на самопідтримуваний розвиток, ініціативи стосовно зменшення боргового ярма чи проекти континентальної економічної інтеграції на кшталт узгодженого в 1991 р. плану розбудови Африканського економічного співтовариства нейтралізуються зовнішніми імперативами поглиблення ринкових реформ чи вимогами демократизації політичних систем африканських країн. Соціально-економічна ситуація на континенті в 1980-1990-х рр. продовжує погіршуватись, а зусилля африканців щодо розбудови власного культурного всесвіту, аж до другої половини 1990-х рр. – блокуватись. За таких умов в Африці спостерігається явище, котре вже відбувалось в різні часи в темних зонах історії інших народів: починають спрацьовувати глибинні пружини цивілізаційного самозахисту, виштовхуючи на поверхню соціальної дії все найкраще, найефективніше, найжиттєздатніше. Як і в епоху апогею антиколоніальної боротьби, в африканського політичного істеблішменту змінюється філософія усвідомлення небезпеки, з тією різницею, що за нових екстремальних обставин вона, крім спроби організації продуктивної зовнішньої протидії, починає спрямовувати активність на подолання вад та вдосконалення „внутрішнього простору”. - З середини 1990-х рр. відбувається остаточний поворот африканських правлячих еліт до розробки автохтонних соціокультурних концепцій суспільного розвитку та пошуку можливостей їх коректного поєднання з процесами економічного піднесення. На порядок денний знову висувається завдання відродження панафриканістської ідеології як мобілізуючої сили африканських народів та засобу рішучого подолання етнічних мікронаціоналізмів. Афроцентристські тенденції знову перетворюються в головний напрям політичного згуртування найдинамічніших фракцій владних центрів африканських спільнот. Панафриканізм трансформується в офіційну ідеологію Південно-Африканської Республіки, а його ключові ідеї використовуються в діяльності провідних регіональних економічних об’єднань – Спільного ринку для Східної і Південної Африки, Співтовариства розвитку Півдня Африки, Економічного та валютного союзу країн Західної Африки та інших. Сприяння африканському ренесансу визначається метою створеного в 2001 р. Африканського союзу, діяльність якого підпорядковується поєднанню завдань економічного прогресу з потребою реабілітації та затвердження загальноконтинентального комплексу ідей і цінностей. - Нарешті, стрижнем композиції африканського відродження стає трансформація в 2001 р. Організації африканської єдності в Африканський союз, викликана усвідомленням африканськими політичними лідерами неможливості забезпечення реалізації ефективної стратегії розвитку континенту за умов старих підходів, на основі тлумачення спільності зусиль в межах координації дій розрізненої сукупності державних одиниць, на базі винятковості значення економічних пріоритетів. Перспектива позитивних зрушень у справі задоволення нагальних потреб африканських народів починає пов’язуватися державними діячами Африки з комплексними підходами, за якими регіональна і континентальна інтеграція розглядаються у взаємозв’язку з реальним потенціалом розвитку африканських країн, а розбудова соціокультурного виміру континентальних спільнот стає невід’ємною складовою інтеграційних процесів. |
