Позбавлене цілісності застосування найбільш поширених методологій і методів дослідження міжнародних відносин унеможливлює глибинний аналіз природи політичних відносин між ЄС і США. Тільки через таку цілісність можна перейти від вивчення євро-американської взаємодії в різних питаннях зовнішньої політики до виявлення причин появи і наростання протиріч, суперечностей і навіть конфліктів у дво – і багатосторонніх відносинах. Такий принциповий вибір дозволяє розглядати відносини між цими ключовими акторами міжнародної системи поза рамками односторонньої залежності. А саме в таке русло помилково збиваються окремі дослідники, безпідставно вважаючи, що сам факт американського глобалізму робить Європу і Євросоюз відносно другорядними чинниками у розробці, прийнятті і реалізації рішень міжнародно-політичного рівня. З погляду дисертанта, євро-американські відносини, незалежно від глобальної ролі США, базуються на засадах взаємозалежності. Протиріччя в окремих питаннях не є вирішальними і не можуть спричинити фундаментальний конфлікт з огляду на аналогічність ціннісних орієнтирів у зовнішній політиці. Відтак, протиріччя та суперечності у даному сенсі відносні, такі, що у видимій перспективі не приведуть до інституційного розколу співдружності націй. Однак в епоху домінування в США ізоляціоністської стратегії протиріччя у мирні часи ніколи не набували такої гостроти, яка їм притаманна на вершинах американського інтервенціонізму. Попервах вони вписувалися у загальне протистояння імперіалістичної епохи, коли великі європейські держави боролися за територіальне розширення. Діючи в рамках Доктрини Монро, американські адміністрації у мирні часи ніколи надто активно не виступали проти європейських імперій, відмежовуючись від участі у європейських війнах. Як наслідок євро-американські протиріччя рідко набували ознак глибинної суперечності. До того ж, Сполучені Штати одержували реальну можливість для поступового економічного зміцнення. Головним же для США ізоляціоністських часів було недопущення втручання європейських імперій на території Південної Америки. В інших випадках можна говорити про окремі винятки. Так було аж до завершення другої світової війни і її поступового переростання у війну холодну, в ході якої поетапно у контексті стратегій інтервенціонізму наростала тенденція до переходу зовнішньої політики США в русло постійної задіяності у світові справи мирних часів. Перехід від подвійного стримування - Радянського Союзу та Німеччини і Японії, - до стратегій визволення і глобальної відповідальності спричинився до перших базових протиріч у відносинах між європейцями і американцями. У багатьох питаннях єдність між ними стає тільки зовнішньою, розходження маскувались окресленим вище фактором спільності відстоюваних суспільних цінностей. Саме цим пояснювалась формальна європейська підтримка агресії США у Кореї і В’єтнамі, американської рішучості під час низки берлінських криз та угорської кризи 1956 року, карибської кризи 1962 року тощо. Показово, що спроби адміністрації Р.Ніксона перейти до розрядки міжнародної напруженості викликали щиру підтримку в європейських суспільствах, спричинивши включення європейців в інституціональне забезпечення цього процесу у формі Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Це був новий прояв і перша формалізація фундаментальної причини постійно наростаючої настороженості європейців до американського інтернаціоналізму і глобалізму. Йдеться про явне небажання європейської спільноти знову брати участь у великих війнах та інтервенціоністських авантюрах. Ставши на шлях регіональної інтеграції, європейці вбачали в ній і можливість назавжди покінчити з європейськими війнами та участю своїх держав у воєнних конфліктах. З цієї причини збройні втручання за кордоном в Європі більшою мірою, ніж у Сполучених Штатах, вважалися пережитком минулого, історичним рудиментом. Американські адміністрації перших двох-трьох десятиліть ХІХ століття заклали підвалини сучасної міжнародно-політичної стратегії США, суть якої близька сучасним неоімперіалістичним стратегіям, що передбачають економічну експлуатацію без встановлення колоніального управління, “підпорядкування впливом”, а не загарбання. Демократизаційна доктрина Дж.Буша - молодшого у цьому сенсі також бере витоки в національній історії початку ХІХ століття, виключаючи територіальний експансіонізм. Вершина американського інтервенціонізму епохи холодної війни приходиться на президентство Р.Рейгана з його нестримним антикомунізмом, що викликав у європейському світосприйнятті небезпеку глобальної війни. Хоча, з одного боку, це спричинилося до радикального зміцнення глобальних позицій США на тлі критичного послаблення Радянського Союзу, авторський концепт полягає в тому, що, виходячи з небезпек непрогнозованого хаосу на теренах великої ядерної потуги, в Європі ситуація сприймалася саме у контексті таких небезпек для загальної безпеки. Відтак, європейці в епоху першого президентства Рейгана помітили перспективу порушення базових принципів Доктрини Монро як найбільш сталої в системі фундаментального забезпечення зовнішньої політики США. Як радикальний неоконсерватор Рейган прагнув досягти консенсусу між політико-стратегічними і моральними елементами у зовнішній політиці, ставши на шлях унілатеризму без активного залучення союзників по НАТО, поширення політико-культурних впливів на засадах винятковості американських цінностей та прийняття рішень на основі оцінок поточного моменту. У цих аспектах спостерігається близькість, а подекуди й аналогічність його підходів з тими, що в інших історичних умовах реалізуються Дж.Бушем - молодшим. Свого часу у Європі інтервенціоністський запал у планах і діях Р.Рейгана був сприйнятий як такий, що повертав Америку і, можливо, увесь світ в мілітаристське історичне минуле людства, на початку ХХІ століття щось подібне відбувається в оцінках зовнішньої політики 43-го президента США Дж.Буша. З крахом біполярної системи міжнародних відносин зазнала суттєвих змін парадигма взаємозалежності як фундаментального сутнісного принципу епохи глобалізації, тобто Сполучені Штати у політичній сфері почали поводитися на міжнародній арені з висоти власного домінування. Відповідно до цього в Європі далі наростала тривога з приводу не контрольованості американських міжнародно-політичних авантюр, які могли і можуть негативно позначитися на дво – і багатосторонніх відносинах по трансатлантичній осі. Якщо упродовж “холодної війни” формувалися різновимірні варіанти американського інтервенціонізму з врахуванням позиції європейських союзників США, то інтервенціоністська американська зовнішня політика епохи постбіполярності будується без такої обов’язковості. Тобто в епоху холодної війни домінував принцип практичної реалізації політичної взаємозалежності США і європейських держав, розпад СРСР спричинив рішучі зміни змісту американського інтервенціонізму, що набув ознак самостійності прийняття та реалізації рішень. Іншими вирішальними причинами настороженості європейських суспільств і політикумів до політики США на міжнародній арені після завершення епохи біполярності автор вважає: Радикалізм оцінок мотивів реагування на перебіг подій в різних регіонах і національних державах, а також самостійні рішення про форми і методи реагування на кризові ситуації. Алогізм у сприйнятті європейців інтервенціонізму США після розпаду СРСР - у Європі сподівалися на повернення Америки до так званого обмеженого інтервенціонізму у випадках появи безпосередніх загроз мирові і стабільності союзників. Відсутність традиційних загроз для національної безпеки, якими зазвичай вважалися небезпеки для територіальної цілісності і державного суверенітету, змушував європейську спільноту відмовлятися від прямої участі у так званих миротворчих операціях, якщо для цього не існує видимих причин та очевидних аргументів. Якщо американська сторона цілеспрямовано переносить ліберально-демократичний принцип верховенства прав ісвобод людини на рівень дво - і багатосторонніх відносин, то Європа зайнята проблемами розширення та адаптування до нових умов життєдіяльності Євросоюзу. Загалом же європейська настороженість до зовнішньої політики США в сучасних умовах найвиразніше визначається так званим американським глобалізмом. Перенесення відповідної філософії на рівень міжнародно-політичної діяльності США спричинило політико-психологічний бар’єр в дво – і багатосторонніх відносинах. З епохи президентства Дж.Буша - старшого Сполучені Штати самочинно перебирають на себе низку функцій, які раніше належали до виняткових повноважень ООН. Якщо за двох президентств Б.Клінтона це відбувалося спорадично, то Дж.Буш - молодший вже досить часто не обмежує себе у прийнятті рішень на ниві реалізації стратегій боротьби з міжнародним тероризмом і глобального поширення демократії євро-американського зразка. Ще на першому етапі формування постбіполярної системи американські адміністрації визначилися з доцільністю інтервенціонізму, якщо відповідна акція відповідає інтересам Сполучених Штатів, що не може влаштовувати європейців з економічних міркувань. Європа як батьківщина демократичної політичної думки і відповідних суспільних відносин від самого початку епохи глобалізації насторожено поставилася до демократизаційної стратегії Дж.Буша - молодшого. Європейська політична думка не сприймає американського “диктату” у справі демократизаційних впливів на інші держави та суспільства. Поступова кристалізація незалежної спільної зовнішньої політики ЄС як передової інтеграційної структури сучасного світу є самостійним чинником протиріч з американським інтервенціонізмом, а різні позиції США і Європи стосовно демократизаційних та інших інтервенціоністських стратегій визначаються і так званим російським фактором. Газовий конфлікт між Росією і Україною наприкінці 2005 року підтвердив, що Європа змушена бути більш обережною у ставленні до глобальних претензій Росії та в оцінках політичної системи Російської Федерації. ЄС і США по різному оцінюють загрози переростання регіональних і національних конфліктів у “третіх” країнах у такі, що містять небезпеки трансатлантичному альянсові чи окремому його учасникові. Відомі випадки, коли окремі європейські держави вже на початковому рівні розвитку конфлікту мають різні і навіть протилежні оцінки сторін, які беруть в ньому участь. Загострене відчуття Америкою небезпек, які йдуть від міжнародного тероризму після подій 11 вересня 2001 року, викликало реакцію нестримної протидії в США, а Європа у відповідь на терористичні акції частіше шукає шляхів мирного полагодження проблем. Відсутність загального “консенсусу” щодо впровадження нових правил гри на світовій арені в економічній сфері викликає закономірний опір азійських держав, на бік яких часом стають європейці. Фундаментальними причинами і безпосередніми спонуками до розходжень між євроатлантичними союзниками в епоху президентств Б.Клінтона і Дж.Буша стали поступово наростаючі протиріччя стосовно полагодження конфліктів на території постсоціалістичної Югославії, форм і методів боротьби з міжнародним тероризмом та розкол в оцінках самої доцільності іракської війни США та інших учасників коаліції. Близькосхідний конфлікт залишається центральним елементом як спільності, так і розходжень між державами трансатлантичного альянсу. І, нарешті, подаємо базові висновки прогнозного характеру, до яких автор прийшов у ході свого дослідження еволюції концептуальних і політичних причин суперечностей у відносинах між державами трансатлантичної спільноти: На даному етапі історичного розвитку дво – і багатосторонніх відносин між США і державами Європейського Союзу мають місце переважно протиріччя, що стримуються спільними суспільно-політичними цінностями і критеріями. Відсутні радикальні моменти у цих відносинах, що дозволяє стверджувати про відносність існуючих розходжень та цілісність позицій союзників, коли йдеться про стратегічні міркування та цілі. В критичних ситуаціях для національної безпеки окремих держав і союзу в цілому трансатлантичний альянс далі здатний виступати як єдина воєнно-політична сила і структура. З іншого боку, у дво - і багатосторонніх відносинах домінують спільні стратегічні підходи, коли йдеться про доцільність демократичних змін у політичні системи нових незалежних держав. Вирішальна відмінність полягає тут у більшій обережності європейців, коли йдеться про відповідні зміни у Російській Федерації. Для України вкрай важливо брати до уваги той факт, що реалізація демократичних планів подальшого розвитку неможлива без налагодження і розвитку рівних відносин між Європейським Союзом і США. Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження Основні положення дисертаційної роботи викладені в 5 наукових працях – індивідуальній монографії, трьох статтях, опублікованих в наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також в доповіді на міжнародний конференції: Кощенко А.О. Суперечності між США і “старою Європою” (концептуальний вимір). - Київ: ІСЕМВ НАН України, 2006. - 7 др. арк. Кощенко А.О. “Підтверджене верховенство” інтервенціонізму США в пост біполярну епоху // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Зб. наукових праць Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. - 2006. - Вип. 58 (Частина І). - C.22-30. Кощенко А.О. Проблеми формування нових відносин між США і Євросоюзом // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Зб. наукових праць Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. - 2006. - Вип. 59 (Частина І). - С. 160-167. Кощенко А.О. “Кінець Доктрини Монро?” // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Зб. наукових праць Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. – 2006. - Вип. 59 (Частина ІІ). - С. 59-67. Кощенко А.О. Вплив біполярності на формування і розвиток європейської політики посткомуністичної доби // Мировой порядок ХХI века и проблемы российско-украинских отношений. Материалы международной научной конференции. Крым, Ялта, Ливадийский дворец-музей, 7-9 февраля 2006 года. - Симферополь: Издательский дом «Крым», 2006. - С.72-81. | 