1. Інтраперсональний конфлікт є зіткненням у свідомості людини суперечливих смислів та значущих для неї, на даний момент, суб’єктивних реальностей. Поведінковими проявами інтраперсонального конфлікту є невпевненість у собі та своїх діях, чутливість до зовнішніх оцінок, вразливість, бажання та пошук підтримки оточення. Переживання інтраперсонального конфлікту, як правило, гостре, болюче й супроводжується відчуттям підвищеної тривоги та необхідності виправити ситуацію. 2. Інтраперсональний конфлікт у соціальних працівників виникає внаслідок наявності низки системних протиріч, притаманних професійній діяльності, які викликають специфічні неузгодженості у професійній свідомості фахівців. Ці протиріччя мають ієрархічну будову за такими рівнями: ситуативний (рівень практичної діяльності), що включає конкретну професійну та життєдіяльнісну ситуації; соціально-нормативний, що об’єднує інтеріоризовані або прийняті еталони, стандарти та норми професійної діяльності; ціннісний, як система особистісних професійних інтенцій, цінностей та установок. 3. Однією з визначальних відмінностей соціальної роботи від інших соціономічних професій є необхідність безпосереднього втручання соціального працівника у вирішення життєвих негараздів та соціальних конфліктів клієнта, навіть тоді, коли сам клієнт не бажає такої допомоги. Це зумовлює дію низки специфічних чинників виникнення інтраперсональних конфліктів: особистісні чинники, пов’язані з особистісним прийняттям та переживанням ситуацій клієнта; організаційні чинники, пов’язані з неможливістю надати повноцінну допомогу клієнтові за наявних умов та правил професійної діяльності; “фактор клієнта”, пов’язаний із специфікою ставлення клієнтів до соціальної роботи та особистості соціального працівника. 4. Інтраперсональний конфлікт, незалежно від чинників, що його викликають, розгортається за схемою: виникнення об’єктивної передконфліктної ситуації – внутрішнього протиріччя; його усвідомлення (або неусвідомлення) й зростання психологічного напруження; пошук і незнаходження шляхів розв’язання протиріччя та його переростання в інтраперсональний конфлікт; зростання значущості (смислу) конфліктуючих структур; усвідомлення та пошук ресурсів подолання конфлікту, або неусвідомлення з подальшою трансформацією інтраперсонального конфлікту в невротичний стан особистості. 5. Аналіз даних, отриманих у експертному, масовому дослідженнях та за матеріалами тренінгів дозволив констатувати, що профілактично-корекційна робота з інтраперсональними конфліктами соціальних працівників передбачає проходження фахівцями низки етапів. До найбільш значущих належать: рефлексивне усвідомлення факту наявності інтраперсонального конфлікту; артикулювання змісту та якості переживання; експресивне виявлення переживання; вироблення фахівцем індивідуальної стратегії подолання інтраперсонального конфлікту. Отримані в ході дослідження дані дозволяють виокремити принаймні чотири найбільш поширені стратегії подолання інтраперсонального конфлікту соціальними працівниками: “відчуження”, як дистанціювання соціального працівника від власної внутрішньої проблеми; “моделювання” – рефлексивне та символічне відтворення причин внутрішнього конфлікту; “зміна позиції” – поетапне повернення фахівця до втраченої професійної ролі; “знецінення” – стратегія, спрямована на зниження суб’єктивної значущості одного з чинників інтраперсонального конфлікту. Ці засоби складають основу корекційної роботи з соціальними працівниками, які знаходяться у стані інтраперсонального конфлікту, а також профілактики їх виникнення. Перспективи дослідження проблеми вбачаємо у подальшій розробці й апробації методики діагностики професійних інтраперсональних конфліктів у соціальних працівників; проведенні порівняльних досліджень інтраперсональних конфліктів у різних професіях типу “людина-людина” (вчителі, медики, психологи та соціальні працівники); вдосконаленні розробленої тренінгової технології. |