1. Термін «інвестиції» використовується у вітчизняній економічній літературі починаючи з 80-х років. В умовах адмінистративної системи управління економікою базовим поняттям інвестиційної діяльності були капітальні вкладення. Основні підходи до аналізу сутності капітальних вкладень – затратний та ресурсний – характеризували капітальні вкладення тільки з одного боку, а саме: з точки зору витрат на відтворення основних засобів або ресурсів, які використовують на такі цілі. У західній економічній літературі інвестиції традиційно трактувалися як будь-які вкладення капіталу з метою його збільшення у майбутньому. Регулювання Платежі діяльності Керування держвласністю Организація стабільного ринку збуту Державні гарантії Уряд Рис. 3. Організація та стимулювання руху інвестиційних ресурсів У правовому аспекті інвестиції визначаються як грошові кошти, цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, інші права, які мають грошову оцінку, права, які вкладають у об’єкти підприємницької чи іншої діяльності з метою одержання прибутку чи досягнення іншого корисного ефекту. Розвиток ринкового підходу до розуміння інвестицій обумовив їх розгляд у єдності ресурсів, вкладень і віддачі вкладених коштів, а також включення до складу об’єктів інвестування будь-яких вкладень, які дають прибуток. 2. З позиції структурного підходу інвестиції виступають як єдність суб’єктів, об’єктів та економічних відносин, пов’язаних з рухом інвестицій. Роль інвестицій в економіці проявляється у їх впливі на зростання обсягу виробництва і зайнятості, структурні зрушення, розвиток галузей та сфер господарства. Зміни обсягу чистих інвестицій згідно з ефектом мультиплікатора призводять до наростаючих змін доходів в економіці. 3. Стимулювання джерел внутрішніх та зовнішніх інвестиційних потоків на макро- та мікрорівнях можливе за рахунок кредитних основ бюджетного фінансування інвестицій, нової амортизаційної політики, посилення ролі довгострокових кредитів комерційних банків, використання ресурсів фондового ринку, пільгового режиму іноземного інвестування. Регулювання фінансових і натурально-речових співвідношень інвестиційних потоків здійснюється з урахуванням динамічної пропорційності суспільного відтворення. Досягнення цієї мети повинно кореспондуватись з реалізацією промислової, кредитно-грошової, фіскальної політики. 4. Специфіка інвестиційного процесу в період переходу української економіки до ринкових відносин об’єктивно зумовлена впливом факторів, які суттєво модифікують реалізацію загальних закономірностей інвестиційного процесу. Глибока економічна криза, що охопила в умовах перехідного періоду всі сфери господарства, включаючи інвестиційну, активізувала чинники, які блокували інвестиції. Суттєву роль у розгортанні інвестиційної кризи 90-х років відіграла політика економічного реформування, підгрунтям якої стала монетаристська концепція без урахування конкретних економічних умов України. Економічна криза щодо інвестиційних процесів проявилася у такому: глубокому спаді обсягів інвестицій; скороченні сукупного інвестиційного потенціалу; негативних зрушеннях у функціональній, галузевій та регіональній структурах інвестицій; зниженні ефективності використання інвестицій. Несталість позитивних зрушень, що визначилися за останні роки у інвестиційній сфері, пов’язана з тим, що фундаментальні причини економічної нестабільності не ліквідовано. До них належать: структурні перекоси в економіці, низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів, висока ступінь зносу активної частини основного капіталу, нестабільне фінансове становище підприємств, низький рівень платоспроможного інвестиційного попиту, неефективність механізму капіталізації заощаджень. Для вирішення цих проблем необхідний поступовий перехід від монетарних дій до лібералізації, ураховуючи поточне становище української економіки та досвід закордонних країн. 5. Перехід до ринкової моделі інвестування пов’язаний з розподілом функцій держави і підприємств у інвестиційному процесі, диверсіфікацією інвестиційного капіталу по формах та видах джерел з переваженням приватного інвестиційного капіталу над державним, зростанням різноманітних суб’єктів та об’єктів інвестування. Ці процеси обумовлюють зрушення в структурі джерел фінансування інвестицій у бік зниження частки бюджетних асигнувань і зростання частки власних коштів підприємств, приватних інвестицій та позичених коштів. 6 Здійснюючи відбір інвестиційних проектів із залученням іноземних інвесторів необхідно вибирати ті проекти, наслідком реалізації яких вирішувалася б низка стратегічних задач, а саме: зміцнення економічного потенціалу держави; досягнення позитивних зрушень в покращенні добробуту населення, а надалі – наближення до європейського рівня споживання матеріальних благ; забезпечення потенційно активного торгового балансу та валютно-фінансової незалежності України; зменшення залежності України від монопольного імпорту окремих видів сировини, продуктів, напівфабрикатів; зменшення екологічного навантаження на навколишне середовище. Пріоритетні напрямки та галузі для іноземного інвестування необхідно розглядати, маючи за мету створення розвинутого національного виробництва та експортного потенціалу. Слід також ураховувати, що пріоритетні напрямки інвестиційного співробітництва з нерезидентами повинні бути узгоджені з загальною моделлю розвитку української економіки, явними конкурентними перевагами, глобальними тенденціями динаміки попиту та пропозиції у світі. 7. Вітчизняні розробки в області методів оцінки ефективності інвестицій базуються на принципах, що широко використовуються у світовій практиці. До них належать: визначення стратегії фінансування інвестиційного проекту; урахування результатів аналізу фінансового стану підприємств та ринку; оцінка ефективності інвестованого капіталу на основі показника грошового потоку; сумірність різночасових показників інвестуємого капіталу та грошового потоку за допомогою дисконтування. Однак існує і новий методологічний підхід щодо оцінки економічної ефективності інвестиційних проектів, який базується не на дисконтуванні, а на нарощуванні грошових потоків, тобто на приведенні всіх грошових потоків по проекту до майбутньої вартості. Така методологія ураховує всі фінансово-економічні процеси, тому вона уявляється найбільш сприятливою для української економіки. 8. Перехід до нового інвестиційного режиму пов’язаний з необхідністю розробки нової інвестиційної політики, адекватної економічним умовам, що змінилися. Основними напрямками сучасної національної інвестиційної політики вважаються: перехід від беззворотнього фінансування підприємств до кредитування їх на умовах платності і повернення; зберігання ролі держави як інвестора в області найважливіших виробництв, соціальної сфери, суспільно значущих об’єктів; посилення контролю за цільовим витраченням коштів державного бюджету, спрямованих на інвестиції; використання централізованих інвестицій на реалізацію ефективних проектів, що швидко окуповуються; поширення практики їх часткового фінансування; стимулювання приватних та іноземних інвестицій; надання державних гарантій. Державна підтримка інвестиційної сфери в умовах переходу до ринкової економіки передбачає зростання не стільки обсягів централізованих джерел, скільки значення державних гарантій для приватних інвесторів. Бюджетне фінансування інвестиційної діяльності повинно будуватися на принципах визначення пріоритетних напрямків, найбільш важливіших на сучасному етапі розвитку економіки. 9. Одним з напрямків реструктурування реального сектора є створення умов для становлення великих корпоративних структур, інтеграції науково-технічного, виробничого, фінансового та торговельного капіталів, стимулювання створення промислово-фінансових груп. Великі корпорації здатні виступити стратегічними партнерами держави у проведенні реформ, взяти на себе функції організації діяльності та забезпечення інвестиційного процесу у найважливіших народно-господарських сферах. | 