Складнопідрядні речення, зокрема складнопідрядні речення з підрядними означальними, виникали і формувались вже в індоєвропейській прамові пізнього періоду. На це вказує розвиток відповідних конструкцій у всіх історично засвідчених індоєвропейських мовах, перетворення вказівних займенників і прислівників у сполучні слова, що характерне для цього розвитку в окремих мовах. Вирішальні етапи формування слов'янських складнопідрядних конструкцій пов’язані з праслов’янським періодом, коли витворились основні службово-лексичні засоби синтаксичного підпорядкування залежних частин складних конструкцій. Конструкціями, що стали основою формування складнопідрядних речень, були різноманітні прості ускладнені речення, члени яких вказували на залежні частини думки (наприклад, конструкціями, що згодом перетворилися у складнопідрядні речення з підрядними означальними, могли бути прості речення, ускладнені однорідними присудками, дієприкметниковими зворотами, та колишні групи однорідних або просто суміжних речень, змістова підпорядкованість яких була виражена тільки семантично). Для увиразнення підпорядкованості однієї частини думки іншій згадані синтаксичні одиниці почали уточнюватись спеціальними займенниками або займенниковими прислівниками, які згодом набули відносної семантики і стали вживатися у функції сполучних слів. У складнопідрядних реченнях з підрядними означальними представлені сполучні слова та сполучники двох генетично відмінних груп. До першої групи належать сполучні елементи, утворені від анафорично-вказівних займенників, ускладнюваних ототожнювальною за своїм первісним значенням часткою же. Це свідчить про колишній чисто анафоричний характер цих займенників, які спочатку сприймались тільки як повторні вказівки на предмети, як слова, семантично тотожні відповідним словам попереднього речення. Ця група засобів зв’язку етимологічно неоднорідна. Її репрезентують, по-перше, сполучні слова акъ (-а, -о), оже і сполучники аж [ажь], аже, ож, що походять від займенника на ларингальний, по-друге, сполучні слова иже (яже, еже), якъ (-а, -о), еликъ, яко, як, идеже, егда і сполучники иже, иж, еже, утворені від займенникового кореня *j-. До другої групи належать засоби зв’язку, похідні від неозначено-узагальнювального кореня *k- (-) і представлені сполучними словами та сполучниками какъ (-ыи, -а(-я), -о(е)), которыи (-ая, -ое), чьи (-я, -е), къто, чьто, како, коли, къгда, къде [къдh], куда, доколh, отколh, откуда [отъкуду], поряд з якими тривалий час могли виступати частки же [ж, жь], то. Сполучні елементи, похідні від займенника на ларингальний, які вже у пам’ятках XI – XIII ст. мали статус реліктового явища, є найдавнішими. Вихід з ужитку цих сполучних елементів зумовлений поширенням у відповідній функції сполучної групи із вказівним займенниковим коренем *j-. Сполучні слова, похідні від займенникового кореня *k- (-), які зрідка фіксуються в пам’ятках XI – XIII ст., у староукраїнський період майже повністю витісняють сполучні слова вказівних коренів. Причиною цього стало те, що, набувши відносного значення, первісно вказівні слова на ларингальний приголосний і на j- перестали існувати (за винятком непрямих відмінків слова иже) як власне вказівні, внаслідок чого їх абстрактна відносна функція втратила підтримку з боку конкретніших семантичних відтінків, які були властиві тим самим словам. Натомість слова на *k- (-), набувши відносної функції, не втратили і свої давніші семантико-синтаксичні функції (питальну і неозначено-вказівну). Структура речень з відповідними сполучними словами характеризувалася постпозицією залежної частини, що було зумовлене первісною семантикою займенників. Перетворення вказівного займенника у відносний відбувалося шляхом позиційного зближення вказівного займенника з тим опорним компонентом головного речення, яке ним пояснюється: чим ближче локалізувався вказівний займенник (прислівник) до співвідносного з ним опорного компонента головного речення, тим більшою мірою реалізувалася означальна функція наступного речення, яке набувало функції підрядного. Речення зі сполучними словами на *k- (-) первісно характеризувалися препозицією залежної частини, зумовленою питальною, неозначеною або неозначено-узагальнювальною семантикою відповідних сполучних засобів. Виступаючи в препозитивних реченнях, неозначено-узагальнювальні займенники і прислівники на стадії первісного функціонування не були показниками синтаксичного зв’язку, але надавали відповідному реченню умовно-узагальнювального відтінку значення. Внаслідок цього препозитивні речення зі сполучними кто [хто], который [котрий], крім означальної, часто характеризуються додатковою умовною семантикою, а речення зі сполучним словом что [што, що] – кількісною. Переміщення залежної частини речень зі сполучними словами на *k-(-) у постпозицію щодо означуваного слова посилювало атрибутивні семантико-синтаксичні відношення. Однак протягом кількох століть у постпозитивній залежній частині таких речень дублюється означуваний іменник або його відповідник, що спочатку було відтворенням процесу становлення складнопідрядних речень з підрядними означальними, а згодом (після закріплення в мові одиниць без зазначеного дублювання) стало ознакою книжного стилю. Позиційне зближення підрядної частини і означуваного слова з часом робить зайвим функціонування дублета, внаслідок чого сформувалися речення з постпозитивною атрибутивною частиною без повторення означуваного слова в ній. Речення сполучникового підпорядкування хронологічно є пізнішими від речень відносного підпорядкування, оскільки сполучники здебільшого виникали внаслідок звуження займенникової і прислівникової семантики відповідних сполучних слів і, отже, втрати ними відносної функції. Процес формування сучасних літературних сполучникових конструкцій насамперед зводився до відбору засобів атрибутивного зв'язку. Так, функції таких давніх сполучників, як аж, аже, іж, іже, єже, оже, же, что [што] виконує сполучник що. Таким сполучниковим засобам, як абы, штобы [штоби], жебы [жеб], ижбы, відповідає щоб [щоби]. Сполучник як виступає на місці колишніх яко (же), како. Сполучники ніби, нібито, мов, мовби, мовбито, наче, неначе, начебто, неначебто, не зафіксовані в пам’ятках давньоукраїнської і староукраїнської мови, розвинулися в новій українській мові і перебрали на себе функції давніх сполучників как бы та яко бы. Отже, складнопідрядні речення з підрядними означальними пройшли тривалий шлях розвитку, позначений відбором засобів зв’язку, композиційними і значеннєвими змінами, доки не сформувалися структурно і семантично і доки в цих реченнях не закріпилися сучасні сполучні елементи. |
