У результаті дисертаційного дослідження було простежено в історичному аспекті основні тенденції формування луківництва як науки і як однієї з важливих галузей сільського господарства. Проведені дослідження дозволили зробити такі висновки: 1. Установлено, що розвиток луківництва в Україні розпочався в другій половині ХІХ ст. з геоботанічних досліджень степової рослинності. Значний внесок у становленні геоботаніки як науки зробив І.К.Пачоський, який виокремив нову науку про генезу, розвиток і поширення рослинних асоціацій (формацій), сформулював її основні принципи й назвав її “флорологією”, а згодом “фітосоціологією”. У роботі геоботаніків того періоду важливе місце посідали експериментальні дослідження фітоценозів, розробка принципів класифікації схем, геоботанічне районування й картографування. Одержані результати наукових досліджень узагальнюють і збагачують інформацію про роль українських учених у становленні й розвитку геоботаніки як науки й можуть використовуватись у практичному луківництві при створенні високопродуктивних агрофітоценозів на поліпшуваних природних кормових угіддях. 2. У дисертаційному дослідженні зі становлення розвитку луківництва в Україні можна умовно поділити на такі етапи і періоди. Перший етап – друга половина ХІХ ст. - початок ХХ ст.. поділяється на два періоди: Перший період – 60ті роки ХІХ ст. – 1886 рік – безсистемні геоботанічні дослідження природних кормових угідь шляхом спостережень і проведення експедицій. Другий період 1886-1916рр. – проведення досліджень з агротехніки багаторічних і однорічних трав Полтавською, Харківською та ін. дослідними станціями; з 1911 року проводила роботу з луківництва Дублінська торфоболотна станція при Львівському с.-г. інституті, а 1914 р. – Сарненська дослідна станція з освоєння боліт. Другий етап – 1917-1941 роки – початок роботи Рудня - Радовельської дослідної станції луківництва, Козаровицької науково-дослідної станції луківництва, Мало-Загорівської дослідної станції і розсадника по культурі багаторічних злакових трав. Пізніше роботи з луківництва, крім станцій, проводилися в Українських науково-дослідних інститутах: землеробства, ґрунтознавства, гідротехніки і меліорації, кормів, тваринництва, ботаніки Академії наук, а також державних університетах, сільськогосподарських вузах таш. Третій етап – 1946 р. - до сьогодення – подальший розвиток сітки дослідних установ і планові комплексні дослідницькі роботи з луківництва в усіх ґрунтово-кліматичних зонах України під методичним керівництвом і фінансовим забезпеченням Української академії аграрних наук. В сучасних умовах науково-дослідні установи та їх вчені-луківники розробляють високотехнологічні, ресурсо- і енергозберігаючі технології створення і раціонального використання культурних сіножатей і пасовищ. 3. Аналіз джерельної бази засвідчив, що протягом 1932-1934 рр. Українськими науково-дослідними інститутами рослинництва, агроґрунтознавства та хенізації сільського господарства, кафедрами ботаніки держуніверситетів, сільськогосподарських та педагогічних ВНЗ проведено геоботанічне й ґрунтове обстеження природних кормових угідь. У результаті чого професором М.В.Куксіним розроблено фітотопологічну класифікацію, обґрунтовано геоботанічну й господарську характеристику кожного типу природних кормових угідь з фактичними площами й запропоновано заходи щодо їх поліпшення й раціонального використання в кожному господарстві. 4. Значний внесок у розвиток теоретичних і практичних засад луківництва в передвоєнні роки й до кінця ХХ ст. зробив Український науково-дослідний інститут землеробства (нині ННЦ «Інститут землеробства» УААН) і його лабораторія луківництва, яка розробила та впровадила технології докорінного й поверхневого поліпшення природних кормових угідь та однією з перших в Україні вивчила і впровадила у виробництво культурні зрошувані пасовища, у тому числі промислово-побутовими стічними водами. Вона розробила лучні конвеєри з різночасно дозріваючих трав і сортосумішок, які в поєднанні з однорічними культурами забезпечують надходження трав’яної маси для тварин протягом 200-220 днів. 5. Велика роль в організації й проведенні системних досліджень з луківництва в Україні належить Інституту кормів УААН, створеному в 1973 р. Упродовж тривалого періоду він проводить фундаментальні й прикладні дослідження згідно проектів національної, науково-технічної програми “Кормовиробництво”, а також координує роботу 43 дослідних установ України з кормовиробництва й луківництва. Лабораторія сіножатей і пасовищ інституту розробила для Полісся й Лісостепу України інтенсивні технології створення високопродуктивних сіножатей і пасовищ на низинних, заплавних, суходільних, а також засолених луках і природних кормових угіддях на схилах. В Інституті виведено й занесено до реєстру 64 сорти кормових культур. У ньому працює вчена рада по захисту кандидатських і докторських дисертацій, у тому числі зі спеціальності “Кормовиробництво і луківництво”. 6. У західних регіонах України, де знаходиться майже 2 млн. га природних кормових угідь, наукове луківництво започатковано ще в 1911 р., з часу заснування Дублянської торфоболотної станції, а згодом Сарненської дослідної станції з освоєння боліт. Проте найбільшого розвитку луківництво набуло з 1954 р., коли у Львові створено Інститут агробіології АН УРСР, а в 1956 р. – Науково-дослідний інститут землеробства і тваринництва західного регіону УРСР, якому методично підпорядковувались 6 обласних державних с.-г. дослідних станції та дві зональні станції – Гірсько-Карпатська й Передкарпатська. Цими науковими установами розроблено практичні рекомендації щодо створення культурних пасовищ, що були впроваджені в згаданій зоні на площі 200 тис. га, а також вивчено й запропоновано господарствам технології поліпшення різних типів лук. 7. У другій половині ХХ ст. над вирішенням практичних питань луківництва працювали обласні державні сільськогосподарські дослідні станції, зокрема Полтавська, яка з 1938 по 1956 рр. була Українським філіалом Всесоюзного науково-дослідного інституту кормів. Лабораторія лук і пасовищ цієї установи розробила прийоми поліпшення заплавних лук Лісостепу й освоєння схилів балок під сіножаті й пасовища для освоєних типів рельєфу й ґрунтових відмін, що дає змогу одержувати на таких угіддях по 35-40 ц/га сіна, тобто в 5-6 разів більше порівняно з неполіпшеними. Станція також вивчила й рекомендувала виробництву технологію створення й ефективного використання на природних луках культурних пасовищ на природних луках. У зоні Полісся значну роль у підвищенні продуктивності природних сіножатей і пасовищ відіграли такі обласні державні сільськогосподарські дослідні станції, як Чернігівська, Рівненська, Волинська, Івано-Франківська, а також Інститут сільського господарства Полісся УААН, які розробили ефективні агротехнічні прийоми створення сіяних сіножатей і пасовищ та покращення лук з природним травостоєм, установили роль біологічного азоту в економії енерговитрат й охороні навколишнього середовища. 8. У зоні степу Інститут тваринництва степових районів “Асканія-Нова” УААН розробив енергоощадні технології створення сіяних травостоїв для культурних пасовищ і сіножатей, які при зрошенні в посушливому степу забезпечують одержання з 1 га пасовищ по 12 тис. корм. од. та 17-19 ц перетравного протеїну, що достатньо для утримання на одному гектарі протягом пасовищного періоду по 4-5 корів. Цей інститут також розробив пасовищний конвеєр для утримання м’ясної худоби протягом 200 днів при поєднанні культурних пасовищ з однорічних культур. 9. На розвиток луківництва в Україні значний вплив мали наукові праці таких видатних російських учених, як В.Р.Вільямс, котрий обґрунтував необхідність створення сіяних сіножатей і пасовищ змінного використання; А.М.Дмитрієв уперше розробив класифікацію лук лісової зони, поглибив уявлення з біології й екології трав і видав перший підручник з луківництва; В.М.Сукачов заклав основи геоботаніки й фітоценології; І.В.Ларін розробив основи наукового луківництва й пасовищного господарства, Т.О.Работнов та Ш.М.Агабаб’ян дослідили кормову цінність рослин природних сіножатей і пасовищ різних ґрунтово-кліматичних зон. 9. Значний внесок у розвиток луківництва в різні періоди минулого століття зробили такі вітчизняні вчені, як Г.І.Білик, Д.О.Джовані, Д.Г.Віленський, Д.Я.Афанасьєв, М.В.Куксін, Г.В.Козій, Г.С.Кияк, В.Д.Горб, В.С.Добрянський, О.С.Шкабара, З.В.Морозова, А.В.Боговін, І.О.Паламарчук, В.Г.Кургак, П.С.Макаренко, Я.І.Мащак, М.Т.Ярмолюк, І.Т.Слюсар, І.В.Бадулін, Ф.М.Сухомлин, В.О.Черкасова, М.О.Тюлєнєв, , К.П.Ковтун та ін. Вони розробили теоретичні основи й практичні рекомендації щодо створення високопродуктивних культурних сіножатей і пасовищ та їх раціонального використання на природних кормових угіддях різних типів, у тому числі на схилових і засолених землях. Ними обґрунтовано закономірності формування штучних агрофітоценозів і способи регулювання в них видового складу трав, створення різночасно дозріваючих травостоїв на основі ресурсозбереження з використанням біологічного азоту бобових трав, нітрогенізаторів, стимуляторів росту та інших факторів. | 