Анотація до роботи:

1. Масри М.С., Платонов В.Н. Система олимпийской подготовки и направления совершенствования подготовки спортсменов к Играм Олимпиады 2008 г. В Пекине // Наука в олимпийском спорте. – 2005. - № 1, спец.вып. – Разд. 1,3,4. – С. 8-63, 96-104. Дисертантом особисто зроблено концептуальні узагальнення напрямків вдосконалення системи підготовки спортсменів до Олімпійських ігор.

2. Масрі С. Ретроспектива теорії підготовки спортсменів в олімпійському спорті // Молода спортивна наука України: Зб.наук.пр. з галузі фіз..культури та спорту. – Львів, 2004. – Вип.. 8, т. 4. – С. 297-301.

3. Платонов В.Н., Масри С.М. Система олимпийской подготовки в ГДР (историческое наследие) // Современный олимпийский спорт и спорт для всех: Материалы VIII междунар. Науч.конгресса. – Алматы, 2004. – т.1. – С. 16-18. Особистий внесок здобувача полягає у здійсненні збору, аналізі і систематизації інформації за напрямком дослідження, узагальненні отриманих результатів та формулюванні висновків.

4. Платонов В., Масри С. Направления совершенствования системы олимпийской подготовки // Наука в олимпийском спорте. – 2004. - № 1. – С. 3-10. Здобувачем особисто отримано та систематизовано матеріали дослідження, розроблено методологічні положення системи олімпійської підготовки.

5. Платонов В., Масри С. Олимпийская подготовка национальной команды США: победы, поражения, проблемы // Наука в олимпийском спорте. – 2004. - № 2. – С. 30-35. Особистий внесок здобувача полягає у формулюванні проблеми, систематизації, аналізі, узагальненні інформації за напрямками досліджень; формулюванні висновків.

6. Масри С. Оптимизация олимпийской подготовки национальных команд //Олимпийский спорт и спорт для всех: Материалы ІХ междунар.науч.конгресса. – Киев, 2005. – С.385.

АНОТАЦІЇ

Мохамед Саїд Масрі. Історичні передумови й організаційно-методичні основи підготовки спортсменів до Олімпійських ігор. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фізичного виховання і спорту за спеціальністю 24.00.01 - Олімпійський і професійний спорт, Національний університет фізичного виховання і спорту України – Київ, 2006.

У дисертації проаналізовані історія формування й концептуальні положення олімпійської підготовки національних команд, їх найближчого й віддаленого резерву, а також сформовані основні організаційні й теоретико-методичні положення системи олімпійської підготовки на сучасному етапі розвитку спорту.

У роботі показано, що в олімпійському спорті реалізуються три взаємозалежних і в той же час таких, що мають кардинальні розходження, підходи до побудови олімпійської підготовки. Перший з них припускає підготовку в межах організаційно-методичної системи конкретного виду спорту з подальшим об'єднанням найсильніших спортсменів у національну команду для участі в Олімпійських іграх. Другий підхід, насамперед, орієнтований на формування цілісної системи олімпійської підготовки, спрямованої на підготовку збірної команди, здатної домогтися найвищого загальнокомандного результату на Олімпійських іграх. Підґрунтям третього підходу є співробітництво державних органів керування спортом, НОК, НСФ з видів спорту й самих спортсменів у реалізації компромісної стратегії олімпійської підготовки, що передбачає максимально можливе врахування інтересів НСФ і спортсменів у системі багаторічного вдосконалення, орієнтованого на індивідуальний і загальнокомандний успіх на Олімпійських іграх.

Важливим резервом оптимізації олімпійської підготовки є розширення й зміцнення взаємозв'язку між основними компонентами системи олімпійської підготовки – національними збірними командами й центрами (опорними пунктами, групами) олімпійської підготовки з компонентами дитячо-юнацького й резервного спорту – ДЮСШ, СДЮСШ, училищами спортивного профілю тощо. До цього важливо реалізувати три основних положення: 1) однакова увага до всіх компонентів організаційної структури стосовно матеріально-технічного, фінансового, кадрового, науково-методичного й медичного забезпечення; 2) оптимальне співвідношення кількості тих, хто займається спортом, на різних етапах багаторічного вдосконалення шляхом постійного відбору перспективних дітей і відсіювання недостатньо перспективних спортсменів; 3) взаємозв'язок організаційних засад підготовки збірних команд, їх найближчого й віддаленого резерву із закономірностями раціональної підготовки на всіх етапах багаторічного вдосконалення.

1. Інтенсивна політизація й комерціалізація олімпійського спорту, перетворення Олімпійських ігор у найбільші світові форуми, що не мають аналогів в інших сферах діяльності ні за кількістю учасників, ні за обсягом уваги з боку засобів інформації й широких прошарків громадськості в різних країнах світу, вимагають перегляду багатьох, здавалося б устояних, положень організації й побудови олімпійської підготовки національних команд у напрямку досягнення не тільки високих індивідуальних, але й загальнокомандних результатів. Орієнтація спорту будь-якої країни на досягнення високих результатів на олімпійській арені вимагає глибокого вивчення засад раціональної підготовки спортсменів і національних команд до Олімпійських ігор, аналізу стану й виявлення шляхів удосконалення системи підготовки спортсменів до Ігор Олімпіад, включаючи організаційно-методичні й кадрові передумови роботи з віддаленим і найближчим олімпійським резервом.

2. В олімпійському спорті реалізуються три взаємозалежні й у той же час кардинально протилежні підходи до побудови олімпійської підготовки. Перший з них припускає підготовку в межах організаційно-методичної системи конкретного виду спорту з подальшим об'єднанням найсильніших спортсменів у національну команду для участі в Олімпійських іграх. Підготовка здійснюється ніби знизу, на рівні спортивних федерацій, клубів з подальшим залученням спортсменів через систему відбіркових змагань у національну команду.

Другий підхід одвічно орієнтований на формування цілісної системи олімпійської підготовки, спрямованої на підготовку збірної команди, здатної домогтися найвищого загальнокомандного результату на Олімпійських іграх. Реалізація такого підходу, як показала світова практика, може бути здійснена там, де держава здатна сформувати тверду організаційно-методичну схему олімпійської підготовки, підпорядковану головному завданню – досягненню найвищого результату в головних стартах чотириліття – Олімпійських іграх. Впровадження цього підходу неодноразово призводило до успіху збірних команд СРСР, ГДР, Болгарії, Угорщини, Румунії й низки інших країн. У наш час такий підхід ефективно реалізується в Китаї й на Кубі.

Підґрунтям третього підходу стало співробітництво державних органів керування спортом, НОК, НСФ з видів спорту й самих спортсменів у реалізації компромісної стратегії олімпійської підготовки, що передбачає максимально можливе врахування інтересів НСФ і спортсменів у системі багаторічного вдосконалення, орієнтованого на індивідуальний і загальнокомандний успіх на Олімпійських іграх. У цьому випадку вся олімпійська підготовка будується на підставі договорів і зведених планів підготовки, побудованих з урахуванням інтересів всіх її учасників: державних органів, НОК, НСФ, спортсменів.

3. Комерціалізація й демократизація олімпійського спорту, характерна для сучасного етапу його розвитку, у багатьох країнах призвела до виникнення принципового, хоча й не антагоністичного протиріччя між інтересами держави, зацікавленої в досягненнях на Олімпійських іграх, і НСФ з видів спорту, а часто й самих спортсменів, які декларують спрямованість на повноцінну підготовку до Ігор, а на ділі будують свою діяльність на підставі хаотичної підготовки до великої кількості змагань, передбачених спортивним календарем федерацій. Така практика призвела в останні роки до численних невдач на Олімпійських іграх не тільки окремих спортсменів, але й національних команд у цілому. Найбільш реальним шляхом подолання цього протиріччя, прийнятним для переважної більшості країн, що прагнуть до результативної участі в Олімпійських іграх, є організація планомірної олімпійської підготовки на підставі договорів між державними органами керування й НСФ з видів спорту зі суворою відповідальністю обох сторін за виконання зобов'язань.

4. Раціональна система олімпійської підготовки пропонує органічний взаємозв'язок основних компонентів структури олімпійської підготовки - національних збірних команд і центрів (опорних пунктів, груп) олімпійської підготовки з компонентами дитячо-юнацького й резервного спорту - ДЮСШ, СДЮСШ, училищами спортивного профілю тощо. При цьому важливо реалізувати три основних положення: 1) рівна увага всім компонентам організаційної структури стосовно матеріально-технічного, фінансового, кадрового, науково-методичного й медичного забезпечення; 2) оптимальне співвідношення кількості тих, хто займається на різних етапах багаторічного вдосконалення, що опирається на постійний відбір перспективних дітей і відсів недостатньо перспективних спортсменів; 3) взаємозв'язок організаційного підґрунтя підготовки збірних команд, їх найближчого й віддаленого резерву із закономірностями раціональної підготовки на всіх етапах багаторічного вдосконалення.

5. Узагальнення досвіду олімпійської підготовки в різних країнах світу, які домоглися високих результатів у змаганнях Ігор Олімпіад останніх десятиліть, переконливо свідчить про те, що найбільш ефективно підготовка спортсменів і команд здійснюється в тих країнах, де вона будується на підставі 4-річних Зведених планів. Про це переконливо свідчить досвід підготовки спортсменів СРСР (1956-1992 рр.), ГДР (1972-1998 рр.), Куби (1992-2004 рр.), Франції (1996-2004 рр.), Австралії (1992-2004 рр.), Японії (2000-2004 рр.) і низки інших країн, виступи спортсменів яких відрізнялися високими й стабільними результатами.

При складанні Зведеного плану необхідно дотримуватися трьох найважливіших принципів:

- комплексності, що проявляється в наявності всіх розділів, здатних вплинути на якість олімпійської підготовки;

- своєчасності, тобто відповідність змісту всіх розділів сучасним досягненням науки й практики;

- практичності - відповідність реальному розвитку спорту у країні, його організаційному, фінансовому, матеріально-технічному, кадровому, науково-методичному, медичному забезпеченню.

6. Принциповим моментом стратегії олімпійської підготовки команд, які успішно виступають, є концентрація організаційних, матеріально-технічних і методичних ресурсів на підготовці спортсменів, здатних успішно виступити на Олімпійських Іграх. Успішна реалізація такого підходу завжди супроводжувалася високими досягненнями лідерів, завоюванням значної кількості золотих медалей й одночасно зменшенням кількості срібних і бронзових нагород, а так само 4-6-х залікових місць. Екстенсивний підхід до олімпійської підготовки, орієнтований на залучення великої кількості спортсменів і надії, що кількість переросте в якість, як правило, призводив до непередбачуваності кінцевого результату, зривів виступів лідерів, значного збільшення місць у десятках найсильніших на шкоду кількості призових місць.

7. Узагальнення світового передового досвіду свідчить про те, що у Зведеному плані олімпійської підготовки національних команд повинні бути виділені й розкриті відповідно до передових досягнень науки й техніки такі розділи: організаційне підґрунтя й система взаємодії державних і громадських організацій у системі олімпійської підготовки; НОК і його місце в системі олімпійської підготовки; фінансування; матеріально-технічне забезпечення підготовки (спортивні споруди; устаткування, інвентар, екіпірування; використання навчально-тренувальних баз у столиці чергових Ігор); основні кандидати до складу національної команди, найближчий і віддалений резерв; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; медичне забезпечення; боротьба із застосуванням допінгу; побудова підготовки в 4-річному олімпійському циклі; побудова підготовки протягом передолімпійського року; система безпосередньої підготовки до стартів Ігор Олімпіади й акліматизація; відбір у національну команду; відправлення команди на Ігри; розміщення й забезпечення команди на Іграх; підведення підсумків олімпійської підготовки й участі в Іграх.