У висновках сформульовані головні результати дослідження, які можна звести до наступних позицій: політичним регіоном можна вважати територіальну спільноту, що, зважаючи на характерні їй особливості, прагне до виокремлення (або вже досягла його) в межах просторової структури суспільства та конституювання як автономна політична одиниця. політичний регіоналізм можна визначити як систему поглядів та ідей, що намагається обґрунтувати доцільність утвердити регіон як повноправного суб’єкта політичного процесу та діяльність, що спрямована на досягнення цієї мети. Йому властивий широкий спектр концептуальних підходів, які заперечують домінуючу роль національної держави та розглядають регіон як оптимальну форму організації суспільства. У теоретичній площині регіоналізм розвивається у двох головних напрямах – ідеалістичному та прагматичному, а в політико-правовій площині реалізується у двох основних формах – як висхідний і низхідний; європейський регіоналізм наполягає на потребі модифікувати роль регіону вже не в рамках держави, а загалом у всій інституційній архітектоніці Європи, вимагає враховувати його інтереси на наднаціональному рівні та перетворити на партнера європейських інституцій, обґрунтовує його право впливати на процес розбудови ЄС. Його розвиток можна узагальнити через дві моделі: “Європа регіонів” (виступає за докорінну трансформацію європейського простору, що передбачає відмирання національної держави та створення Об’єднаної Європи із двох рівнів – наднаціонального та регіонального) та “Європа через регіони” (прагне до набуття регіонами суб’єктності в інтеграційних процесах, надаючи перевагу виваженому шляху узгодження та гармонізації інтересів усіх рівнів врядування, включно з регіональним); аналіз основних чинників регіональної диференціації італійського суспільства продемонстрував їхню потужність, тривалість, багатовимірність і взаємопов’язаність. Своєю чергою, сукупно вони виступають як надійний базис для подальшого зміцнення ролі регіонів у національному та наднаціональному вимірах, перетворюються на одну з детермінант формування та розвитку територіально-організаційної структури Італії; італійський регіоналізм зароджується як альтернатива централізму, що домінує впродовж майже цілого століття. Його провідною ідейною настановою є твердження про регіон як найбільш оптимальну організаційну форму для італійського суспільства, що спроможна адекватно врахувати наявні регіональні відмінності та забезпечити стабільний розвиток держави. У процесі свого становлення італійський регіоналізм набуває більшої структурованості та поліваріантності на концептуальному рівні, перетворюється на невід’ємну складову внутріполітичного дискурсу. Після падіння гіперцентралізованого фашистського режиму ідеї регіоналізму частково реалізували на законодавчому рівні, визнавши в Конституції регіон складовою територіально-організаційної структури держави та запровадивши на практиці в 70-х роках. Відтоді регіоналізм перетворився на одну з ознак сучасного розвитку Італії та прагне надалі зміцнити регіон як повноправного суб’єкта політичного процесу; сучасні регіоналістські концепції пріоритетним вважають питання оптимізації територіально-організаційної системи Італії. Спостерігається стійка тенденція до врахування європейського чинника в розвитку італійського регіоналізму, йому надають нових концептуальних вимірів та організаційно-практичних втілень. На континенті посилилися інтеграційні процеси, що стало потужним мобілізаційним рушієм для якісного зростання значимості регіону, винесло регіоналістську проблематику за межі Італійської держави в загальноєвропейський вимір та суттєво розширило межі для пошуку більш відповідних до сучасних реалій концептуальних вирішень; позаяк у Європі розгортаються інтеграційні процеси, перед італійськими регіонами відкриваються нові виміри для активізації діяльності. З’являються додаткові можливості, щоб утвердити регіональний рівень урядування як третю повноцінну інституційну ланку, перетворити регіон на повноцінного суб’єкта політичного процесу. Впорядкованих рис набувають зусилля регіонів чітко законодавчо визначити своє місце та роль в Об’єднаній Європі. Наполегливішими стають намагання лобіювати свої інтереси серед європейських інституцій. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено: активізувалася й інституційно оформилася діяльність регіонів у європейському просторі; зросла важливість регіональної політики ЄС; внесено поправки до Конституції Італійської Республіки для взаємоузгодження загальнодержавного та регіонального векторів розвитку; здійснено несміливі спроби інституціоналізувати взаємозв’язок між регіональним і європейським рівнями врядування; динамічний розвиток італійського регіоналізму на сучасному етапі підтвердив тенденцію до зростання значимості регіонів, довів її загальноєвропейський характер і взаємозв’язок з інтеграційними процесами, практично продемонстрував ідейні, інституційні та нормативні переваги й вади регіоналізму, послужив прикладом проведення регіональної реформи для інших країн, загалом вплинув на врахування регіонального чинника в розбудові Об’єднаної Європи. Теоретичний доробок італійського регіоналізму, пристосувавши основні свої ідейно-політичні настанови до конкретних реалій, став продуктивним внеском у розвиток політичного регіоналізму; поглиблення інтеграційних процесів засвідчило їхню сумісність із підвищенням ролі регіону, виступило каталізатором тенденції до регіоналізації європейського простору, спрямувавши її в річище взаємодії, а не конфронтації. Структурні зрушення, що зачепили Італію, гармонійно вписуються в європейську логіку інституційних перетворень, при цьому державі як цілісному утворенню не загрожує руйнація. Вони свідчать про поступальний характер становлення ефективних інституційних форм, що могли б ефективно відповідати на виклики сьогодення. Закономірно, що це вимагатиме часу, визначення нових засад функціонування та створення ефективної й збалансованої системи взаємодії між регіонами, Італійською державою та Європейським Союзом. |
